Ловець слів. Українець Микола Грицак зібрав найбільше регіональних слів у слов’янському світі

(Рубрика «Точка зору»)

Хто є українським словникарем №1? Ні, це не Борис Грінченко, який був укладачем чи не найславнішого «Словаря української мови» у чотирьох томах. До речі, над згаданим словником трудилися десятки членів «Київської громади» протягом кількох десятиліть, а Грінченко впорядкував і надав йому завершеного вигляду.

Проте була в Україні людина, яка здійснила філологічний подвиг, який ніхто не те що в слов’янському світі, але й, можливо, у світовій лінгвістиці досі не повторив. Йдеться про Миколу Грицака (1908–1979), закарпатського самородка, який зібрав близько 250 тисяч діалектних слів із численним ілюстраційним матеріалом – коломийками, загадками, піснями, приказками тощо.

Молодий Микола Грицак за Чехословааччини

Нині зустрічаються різні дивацтва: хто в яке хобі тільки не вдаряється. Микола Грицак із 18-річного віку, будучи студентом Ужгородської учительської семінарії, почав записувати народні словечка. Доля кидала його по всьому Закарпаттю. Він працював учителем, відтак директором школи, інспектором та начальником районного відділу освіти, викладачем кафедри української мови Ужгородського університету, зрештою – просто пенсіонером, але свого дивного захоплення не залишав. Відтак сам зробив те, що під силу хіба що поважній науковій інституції. Зібраний ним матеріал перевищує досі найповніший академічний 11-томний «Словник української мови».

Але їхня відмінність у тому, що словник Грицака представляє лексичне багатство лише однієї (!) української області.

Микола Грицак мав величезний життєвий досвід, адже народився ще в Угорському королівстві, здобув освіту і фах за Чехословаччини, пережив Карпатську Україну та гортіївську Угорщину (на час окупації закопав свої мовні скарби, як справжній гуцул, в землю) і помер вже в часи пізнього Брежнєва.

Усе життя, з дня на день, без вихідних і відпусток, він записував на карточки почуті слова і вносив їх у свою картотеку. Потім передруковував на машинці у вигляді сторінок словника. Писав принципово олівцем, бо якось вимок під час зливи і записані чорнилами аркуші просто розтеклися. Розповідають, що коли опинився біля лісорубів, а заготовлені карточки закінчилися, то став записувати слова на тріски.

Весь простір його квартири був заставлений картотекою. Це була людина-місія, а, може, й манія, враховуючи, що саме вона керувала всіма його помислами.

Певна річ, що при такому несамовитому способі життя був майже аскетом, не вживав ні алкоголю, ні тютюну. Коли був директором школи в Буштині, одружився з учителькою-чешкою, яка була направлена на Закарпаття. Дружина Марія народила трьох синів, але жоден з них, на велику прикрість батьків-освітян, так і не здобув вищої освіти. Мабуть, тата вистачало лише на свої записи.

Життєві невдачі і посмертне визнання

Закарпатські діалекти – одні з найсамобутніших в Україні. Вони можуть стати чудовим джерелом для поповнення української літературної мови, особливо коли її весь час підгризає, з одного боку, русифікація з потворною виразкою у вигляді суржику, а з другого – несеться вал англомовної хвилі. Тому праця Миколи Грицака має непересічне значення і через півстоліття по його смерті.

Микола Грицак (1908–1979)

Але ця дивовижна людина вражала не тільки неймовірною працездатністю, але й непохитною стійкістю. Коли стало зрозуміло, що він зібрав більше слів, ніж містять усі відомі досі українські словники, постало питання, що з цим робити. Були принаймні три реальні варіанти надрукувати цей словниковий масив. Але жоден так і не втілився в життя.

Спочатку запропонували видати бодай диференціальний словник (себто слова, які не зустрічаються в літературній мові). Вийшли би два грубезні томи, яких, зрештою, досі ще українська діалектологія не мала. Але Грицак відмовився. «Або все, або нічого!» – була його відповідь. Друкувати все – а це десятки томів одного словника – не могла собі дозволити навіть радянська планова економіка. Та й зрештою перед тим, як опублікувати карточки, треба було їх подати у вигляді словникових статей.

Грицак засів за цю каторжну роботу і за півтора десятка років підготував рукопис лише від літери «А» до «К», при цьому не перестаючи збирати все нові слова, в тому числі й до згаданих букв. (На думку професора Йосипа Дзендзелівського, який запросив до себе на кафедру Миколу Грицака, лише, щоб упорядкувати його архів, одній людині потрібно 60 років безперервної праці).

Друга спроба видати словник Грицака була зроблена у 1960-х роках, коли чехословацькі україністи запропонували об’єднати його словник із словником Івана Панькевича, який теж збирав закарпатські слова протягом кількох десятиліть. У Чехословаччині мали намір видати цю велику працю, але період демократії невдовзі скінчився, а, отже, «український буржуазний націоналіст», мовознавець Панькевич знову опинився під табу.

Та Грицак ні на що не зважав і далі пер свого плуга. Йосип Дзендзелівський розповідав, що коли він відвідав його напівпаралізованого, з розладнаною мовою в ужгородській лікарні, той і в такому стані лівою рукою записував слова від недужих сусідів.

Через хворобу не зміг Грицак і захистися, хоча дисертація вже була написана і була по-справжньому піонерською в українському мовознавстві – про історію українських діалектних словників. Підготував ще кілька діалектних словників – ботанічний, медичний, але вони так і не були видані. Якийсь чорний фатум носився над цією людиною з кременю!

Помирав Микола Грицак вдома, лежачи два роки у рідній хаті в селі Росішка на Рахівщині.

Хата Миколи Грицака у селі Росішка Рахівського району Закарпатської області

Цей скромний, мовчазний, невибагливий до побуту чоловік за життя не зажив жодної слави, багатств чи втіхи від колосальної роботи. Помер на своїй щедрій ниві, так і не дочекавшись урожаю.

Могила Миколи Грицака (1908–1979) на цвинтарі села Росішка

Третя спроба видати словник Грицака зродилася вже в часи перебудови, коли діалектне перестало бути архаїчним чи проскрибованим. Закарпатське обласне начальство кинулося до родини покійного лексикографа, а виявилося, що весь архів мовознавця щойно був викуплений Інститутом мовознавства Академії наук України за великі на той час десять тисяч карбованців.

І ось з ініціативи нинішнього директора Інституту української мови Павла Гриценка, який особисто займався перевезенням картотеки з Ужгорода, у 2017 році перший том «Матеріалів до словника українських говірок Закарпатської області» Миколи Грицака нарешті побачив світ.

«Матеріали до словника українських говірок Закарпатської області. Випуск 1» – перший випуск матеріалів Микола Грицак, видання 2017 року

Ошатний, майже 400-сторінковий том, охоплює слова лише на перші дві літери «А» і «Б». Другий том, ще більший обсягом, який включає слова на одну літеру «В», очікується до кінця цього року. Загалом таких томів може бути з десяток і більше. Небачені обшири в українському мовознавстві!

Місцеві сепаратисти одразу схопилися за працю Грицака як за вагомий аргумент існування окремої «русинської» мови. Хоча сам автор словника був свідомим українцем й інакше як діалектним зібраний матеріал не називав. Та й погортавши виданий перший том, виразно бачиш український характер зібраного тут мовного багатства.

Ба більше, молодший брат лексикографа, 30-річний Андрій Грицак, директор місцевої школи, діяльний українець, був розстріляний у 1949 році енкаведистами за те, що переховувався у лісі.

Розстріляний у 1949 році брат Андрій Грицак, директор місцевої школи, з дружиною

«Бандерівцем» по духу був і Микола, який не тільки збирав народні слова, але й писав вірші українською літературною мовою, керував шкільними хорами, зібрав унікальну колекцію вишивок та фольклору, який досі нема кому впорядкувати.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода