Історія міжнародних криз: Україна між судетським і карибським сценаріями

Днями ми стали свідками того, як на українських кордонах брязкала російська зброя, і в повітрі запахло великою війною. Цілком можливо, що ці події увійдуть в історію під назвою «Українська криза».

Починаючи із ХІХ століття періодично стаються подібні кризові ситуації, за розвитком яких стежать в усьому світі. Одні з них вирішувалися мирним шляхом, інші – більшою чи меншою війною. Скажімо, перед Першою світовою війною (1914–1918) були дві Марокканські (1905 і 1911) та Боснійська (1908) кризи, коли великі держави брязкали зброєю, але в підсумку розходилися мирно. Натомість Липнева криза 1914 року, яка виникла після вбивства австрійського ерцгерцога Фердинанда і його дружини Софії, призвела до великої війни.

Більше про світові кризи та досвід їхнього розв’язання говоримо з істориком і політичним експертом Євгеном Магдою.

Історична Свобода

– Яку кризову ситуацію доречно згадати у зв’язку з останніми подіями?

– Дійсно, така масштабна криза в центрі Європи вже була. Порівняв би із ситуацією 1938 року в Європі – аншлюс Австрії, «Мюнхенська змова» і подальше захоплення Чехословаччини нацистською Німеччиною.

Але тут треба розуміти, що ідеально-повного повтору криз бути не може. Бо зараз світ все-таки суттєво інший. І не лише тому, що є ядерні держави і держави, які, як Україна, відмовилися від ядерної зброї. І не лише тому, що світ став багатополярним і у цілої низки гравців є власні інтереси, а Україну, на жаль, часто сприймають як поле для великої геополітичної гри. Очевидно, Україна має більше працювати над власною суб’єктністю для того, щоб не повторити трагічну долю Чехословаччини.

До речі, паралельно з тим, що ви назвали «Українською кризою», стрімко розвивається криза дипломатичних відносин між Росією та Чехією, пов’язана з активною російською шпигунською діяльністю, з вибухами на військових складах у 2014 році в Чехії.

Євген Магда, історик, директор Інституту світової політики

– Власне, у часи Судетської кризи світ також був багатополярний і ще не йшлося про протистояння двох блоків. Негативний досвід розв’язання Судетської кризи став хрестоматійним прикладом. Тоді лідери Великої Британії і Франції пішли на поступки Гітлеру і фактично здали Чехословаччину. Але це не врятувало мир. Як тоді обіцяв британський прем’єр Чемберлен, «я приніс мир для нашого покоління». Ні, так не сталося, хоч і пішли на поступки. Навпаки, це заохотило Гітлера до нових агресивних дій.

І звідси: як не провокувати агресора, але водночас не йти йому на поступки? Де межа компромісу в таких ситуаціях?

– Мюнхенський договір не просто призвів до розчленування Чехословаччини. Він значною мірою озброїв німецький Вермахт. Звичайно, у тодішньому світі протистояння між невеликими блоками, дуетами чи трійцями держав – це не зовсім те, що ми спостерігаємо сьогодні.

Під час підписання Мюнхенської угоди 1938 року. На передньому плані (зліва направо) глави урядів Великої Британії Невіль Чемберлен, Франції Едуард Деладьє, Німеччини Адольф Гітлер, Італії Беніто Муссоліні, а також міністр закордонних справ Італії Галеаццо Чіано

Якщо підемо далі – у 1939 рік, то Франція і Велика Британія були пов’язані зобов’язуючими договорами з Польщею. Проте восени 1939 року розпочалася «дивна війна» на Західному фронті: французи й британці не відзначалися активними діями в той момент, коли Німеччина шматувала Польщу.

Що ж до нашої ситуації, то маємо чітко розуміти: зараз в тренді не отримання якихось гарантій від інших держав. Думаю, що ілюзії стосовно гарантій Україні вщент зруйнував Будапештський меморандум та його реалізація в українських реаліях. Треба прагнути приєднатися до одного з військово-політичних союзів. І з огляду на риторику українського керівництва впродовж останніх років, альтернативи тому, щоб приєднатися до НАТО, Україна просто немає.

Але також треба усвідомлювати, що це достатньо тривалий і нелегкий процес, в ході якого треба працювати над громадською думкою мільйонів українців. Адже це Альянс, який в радянській пропаганді піддавався потужним ідеологічним атакам. І, будемо цього відверті, мільйони українських громадян не зовсім розуміють, що таке НАТО. Тому потрібна достатньо потужна роз’яснювальна медіа-кампанія. Тобто над інтеграцією до того чи іншого союзу, який міг би захистити гіпотетично, треба серйозно працювати. За принципом «хапай мішки – ПДЧ рушає», думаю, нічого зробити не зможемо.

Росія. Танки, вантажівки та інша військова техніка на полігоні Погорово поблизу Воронежа

Окупований Росією Крим. Намети та інше обладнання збирають на Ангарському полігоні під час недавнього розгортання російського війська в цьому районі

– Власне, тут цікавий приклад Чехословаччини кінця 1930-х років. Чехословаччина, крім того, що була доволі потужною військовою державою, вона також була в кількох військових блоках. У неї був союз із Францією, і те, що називалося «Малою Антантою» – союз із Румунією, Югославією – державами, які постали чи збільшилися істотно після Першої світової війни. Але все це її не врятувало. Чому?

– Тому що її керівництво надто покладалося на допомогу Великої Британії і Франції. Парадоксально, але значною мірою Чехословаччина стала заручницею власного демократичного устрою. І навіть проти сепаратистів із числа судетських німців вона намагалася спочатку діяти в демократичний спосіб, але вийшло не надто добре. І згодом вбивство у Празі протектора Богемії і Моравії Рейнгарда Гейдріха – це був такий акт збереження честі і гідності чехословацького народу, а не просто терористичний акт проти одного з потужних діячів гітлерівського режиму.

– Вбивство Гейдріха – це вже 1942 рік, коли Чехія була протекторатом Третього рейху.

– Так, а Словаччина від неї відділилася і стала формально незалежною державою, але в орбіті значного впливу нацистської Німеччини. Але тут важливий момент: в 1939 році, невдовзі після підписання Мюнхенської угоди, коли фактично роззброєну Чехословаччину окуповували нацистські війська, чеська війська по суті не чинили опір, лише були поодинокі випадки.

Анексія територій Чехословаччини відповідно до Мюнхенської угоди 1938 року

– Якщо ми вже аналогію з Судетською кризою і «Мюнхенською змовою» взяли за основу, то там ще була одна постать – італійський диктатор Беніто Муссоліні. Він себе позиціонував, як посередник – казав, що він тут «чесний маклер», допомагає домовитися. Наскільки у світових кризах корисні подібного роду посередники при розв’язанні світових криз?

– Тут повну аналогію проводити складно, тому що все-таки ситуація на сьогодні дещо інша на світовій арені. Тоді Франція та Велика Британія змушені були розплатитися, особливо Франція, суттєвими втратами і окупацією території німцями в 1940–1944 роках. Зараз більш логічно говорити про те, що США і країни НАТО проґавили російську агресію у 2014 році і відповідно більш активно реагують на російські військові приготування з однієї простої причини. Якщо за 7 років, вже восьмий рік триває, гібридної війни Росії проти України блок НАТО не сформував для себе стратегію на випадок поглиблення російської агресії, то це суттєво підважує його геополітичний вплив в Європі та й у світі в цілому.

А говорити про те, що на сьогодні є якийсь «новий Муссоліні», не став би не лише через те, що його стратили у 1945 році та інші драматичні перипетії. На сьогодні в багатополярному протистоянні Україні було би добре, щоб роль «Муссоліні-38» не зіграли ті лідери ЄС, які входять до «нормандської четвірки».

– У мене дещо інша аналогія. Адже переговори по врегулюванню конфлікту на Донбасі відбуваються в Мінську. І там білоруський очільник також намагається грати роль такого «чесного маклера». Але наскільки він справді може бути незаангажованим посередником? Мені здається, що Муссоліні ця роль не вдалася – він підігравав одній стороні. А чи може Лукашенко відігравати роль незаангажованого посередника?

– Якщо згадати, що Білорусь є членом ОДКБ, військово-політичного союзу навколо Росії, то зрозуміло, що жодної незаангажованості бути не може. В період активної фази бойових дій на Донбасі у 2014–2015 роках Мінськ сприймався як місце для можливих переговорів. І Лукашенко намагався розіграти тему такої собі «східноєвропейської Швейцарії», намагаючись збільшити власну політичну спроможність і розіграти карту свого пливу. Але останні події з так званим «замахом» на Лукашенка і його нещодавня зустріч з Путіним, думаю, знімають будь-які ілюзії стосовно його незалежності та готовності бути «чесним маклером». Тут все залишається у форматі «чарка і шкварка», який він використовує для демонстрації білоруського добробуту.

– Давайте перейдемо до іншого історичного прикладу. У жовтні 1962 року сталася Карибська криза. Світ стояв на порозі конфлікту ядерних держав. Карибська криза виникла через те, що радянські ракети з ядерними боєголовками були розміщені на Кубі. Тобто в безпосередній близькості до США. Як тоді радянський і американський очільники – Хрущов і Кеннеді – не зустрічаючись, зуміли врегулювати ситуацію?

– Одним з елементів завершення Карибської кризи стало встановлення гарячої телефонної лінії. Власне, телефонне спілкування було, я думаю, запорукою цього успіху.

Врегулювання цієї кризи стало можливим, на мою думку, завдяки двом речам. Микита Хрущов був типовим радянським керівником, який усвідомлював, що ініціатива може бути покарана. А Джон Фіцджеральд Кеннеді був нетиповим американським президентом: герой Другої світової війни, загальний улюбленець. І тому 13 днів цієї кризи зуміли відповідним чином використати в інтересах зменшення напруженості у відносинах СРСР і США та зростання довіри між двома держави, яке в принципі існувало аж до розпаду Радянського Союзу.

Політична карикатура із зображенням керівників СРСР і США – Микити Хрущова (ліворуч) і Джона Кннеді – під час Карибської кризи

В будь-якому випадку це був урок великої політики в Карибському басейні. Думаю, що тоді спекотно було не лише від променів сонця, але й від усвідомлення тієї відповідальності, яка лежала на обох лідерах. Це все ж таки протистояння наддержав із ядерною зброєю. Нині, на щастя, так питання не стоїть. Хоча, нагадаю, що російська оборонна концепція передбачає застосування ядерної зброї в разі нападу на Росію навіть не ядерної держави.

Радіус покриття ракет, розміщених на Кубі

– У такі кризові моменти наскільки важливою чи вирішальною стає роль конкретної особистості?

– Безумовно, важливою. І треба тут розуміти, що лідер держави в умовах врегулювання такої кризи не повинен зважати на рейтинги, на власну популярність. Він має бути лідером команди рятівників, а не просто людиною, яка думає про власні рейтинги, що сьогодні він отримає політичні дивіденди, а завтра – ні. Такий формат, на мою думку, є малоприйнятним.

У подібних кризах завжди є двигун – політик, який відіграє роль локомотива, який спроможний взяти на себе повноту відповідальності в тому сенсі, що він готовий піднімати ставки. Тобто Гітлер в 1930-х роках послідовно піднімав ставки, спираючись на те, що німецьке суспільство відчувало жагу реваншу після Версальського договору, який підвів для Німеччини підсумки Першої світової війни.

Під час Карибської кризи позиція Кеннеді була більш прагматичною, більш людиноцентричною. Якби це було протистояння двох затятих фанатиків, то, боюся, ми були би позбавлені можливості розмовляти, бо мали би шанс просто не народитися. Тому в подібних ситуаціях фактор лідера, людський фактор є вагомим і провідним.

Під час «нормандського саміту». Зліва направо: президент України Володимир Зеленський, президент Франції Емманюель Макрон, президент Росії Володимир Путін та канцлер Німеччини Ангела Меркель. Париж, 9 грудня 2019 року

– Будемо сподіватися на мудрість державних лідерів.