Стаття Путіна про історичну єдність росіян та українців спровокувала багато реакцій, більшість з яких були похмурими та тривожними. Я сподіваюся запропонувати дещо інше, дещо легше, втім, я визнаю, що вагомі причин для тривоги існують.
Довгий пропагандистський трактат Володимира Путіна завершується спробою знайти виправдання окупації Криму та ОРДЛО. У цій заключній частині – увесь сенс статті. Ця частина налічує 2000 слів, більшу частину з яких становлять виливання жовчі та висування абсолютно брехливих звинувачень. Ці звинувачування спрямовані на українських політичних лідерів. Він попереджує їх, що «проєкт анти-Росія зруйнує їхню країну».
Плакат із зображенням російського президента Володимира Путіна на акції протесту проти окупації Росією українського Криму. Вашингтон, 6 березня 2014 року
Путінські підлеглі явно доклали зусиль для написання цієї статті
Хоч представлені у тексті звинувачення усі використовувалися чимало разів кремлівськими медіа, все ж ця концентрація звинувачень, ще й за підписом президента РФ викликає тривогу. Надзвичайно важливо те, що Путін не планує відмовлятися від двох позицій: Росія має історичне право володіти Україною, а ЄС та США імперіалістичні сили і їхні відносини з Україною спрямовані на послаблення Росії.
Путінські підлеглі явно доклали зусиль для написання цієї статті, яку опубліковано лише за 3 місяці після надзвичайного посилення російських військ на кордоні з Україною, ніби перед наступом. Я не знаю, що буде далі, але ми маємо розуміти – Росія повністю віддана протистоянню в Україні та будь-де в світі. Ситуація не зміниться у майбутньому, а матеріальні ресурси становлять єдине обмеження.
Цільовою аудиторію Путіна є росіяни. У часи, коли молоді росіяни почуваються втомленими від ізоляції та протистояння, в які їх затягнув Путін
Разом з тим, я хотів би сфокусувати мою відповідь на вступній частині статті Путіна. У цих 3000 словах він визначає російську та українську історичні ідентичності шляхом переказу їхніх сплетених історій останнього тисячоліття. Ця дещо незв’язна частина статті звинувачує буквально всіх, крім російських царів та радянський партійних секретарів, у «великій спільній біді» та «трагедії», яка полягає в сучасному розриві між Росією та Україною.
Цільовою аудиторію Путіна є росіяни. Ціллю статті є зміцнення підтримки у часи, коли молоді росіяни у великих містах почуваються втомленими від ізоляції та протистояння, в які їх затягнув Путін. Ця стаття з’явилася у часи, коли розслідування Олексія Навального про фантастично екстравагантний палац Путіна на Чорному морі зібрало понад 100 мільйонів переглядів.
Незважаючи на цю цільову аудиторію, Путін чомусь вирішив перекласти статтю українською мовою, хоч вона настільки просякнута звинуваченнями українців, що лише найбільш товстошкірі змогли би її прочитати повністю. Це збентежило українців, адже дуже важко зрозуміти, чи Путін дійсно намагається вступити у діалог. Тим більш не зрозуміло, як на це взагалі відповідати в такому разі.
Статтю Володимира Путіна було опубліковано на офіційному сайті Кремля українською та російською мовами
Я працював кореспондентом Financial Time у нульових в Україні, тож хотів би поділитися моїми думками щодо того, як ефективно протистояти покрученій історії Путіна.
«Золоті ворота» – головна брама стародавнього Києва, пам'ятка оборонної архітектури періоду України-Русі, одна із найдавніших датованих споруд Східної Європи. Перша писемна згадка: 1037 рік. Нинішній зовнішній вигляд – умовне відтворення
1. Ніколи не реагуйте безпосередньо на неякісну історію
Існують вагомі підстави до існування цього правила, про яке знають усі історики. Відповідь на непрофесійну роботу додає псевдоісторику ваги та уваги і нівелює рівень професіонала. Текст Путіна – це самвидав. Це не стаття з гідного довіри журналу. Вона не проходила рецензування. У ній містяться очевидно помилкові твердження, а чимало правдивих тверджень використані маніпулятивно, скоріше для красномовства ніж науково. Журналісти та аналітики вимушені реагувати на усі публікації президента Росії. Але коли Путін намагається писати історію, історики мають повністю ігнорувати це.
2. Не імітуйте путінських методів
Історичний трактат Путіна – це робота типова для націоналістичної історіографії, що використовує характерні для жанру риторичні фігури. У центрі цієї статті – невимовлене припущення, що історія – це і є доля. Це припущення підсилюється метафорами, які переносять минуле в теперішнє. Вони створені таким чином, щоб направляти сподівання читача на таке майбутнє, яким його воліє бачити автор. Політично мотивована історіографія – це той тип маніпуляції людьми, який надзвичайно сильно вплинув на появу сучасних національних держав, але і виправдовував великі війни 20-го сторіччя.
Коли одна держава стає жертвою псевдоісторії – це природньо мати бажання відповісти іншими метафорами з далекого майбутнього, аби підштовхувати людей до протистояння. Врешті-решт, люди, які живуть у країнах біля більших і загрозливих держав, мають підтримувати бойовий дух. Романтичні героїчні історії з минулого проблематичні, адже вони засновані та підсилюють це дуже похмуре, пригнічуюче та помилкове припущення про те, що історія це і є доля. Тим більш, що зараз не 19-е і навіть не 20-е сторіччя. Не схоже, що романтичні історії з середньовіччя завірусяться у ТikTok.
Будівля Національного музею історії України в Києві
3. Пишіть реальну історію й надалі
Цінність непідробленої історії пояснити важко. Мені видається, найбільше до історії подібна комедія, яка подобається людям набагато більше зі зрозумілих причин: комедія покладається на наші страхи і повертає нас на землю тоді, коли ми перебуваємо в небезпеці занадто серйозного ставлення до себе. Історія нагадує нам, наскільки коротким є наш час на землі, наскільки даремними видаються нам з висоти століть більшість людських зайнять. Того, хто стає істориком, суцільно захоплює процес пошуку дивних та, здавалося б, малоймовірних подій, які привели нас до нашого сьогодення.
Вид псевдоісторії, яким захоплюється Путін, безсенсовно технічний і оковирно передбачуваний
Драматизована псевдоісторія може бути дуже цікавою. Але вид псевдоісторії, яким захоплюється Путін, безсенсовно технічний і оковирно передбачуваний. Лише дійсна історія захоплює, і лише тому, що вона дійсно відбулася. Деякі історії, як-от події, що передували Другій світовій війні, можуть бути дуже повчальними. Інші нагадують нам, що світ завжди набагато більш взаємозалежний, ніж ми могли би уявити. Візьміть, наприклад, експорт зерна з регіону, який наразі ми можемо назвати південною Україною, та роль, яку він зіграв у війні між Афінами та Спартою.
Саркофаг Київського князя Ярослава Мудрого у Софійському соборі в Києві
4. Копайтеся в сучасних технологіях та копайте глибше
Ні, я не буду більше звертатися до TikTok чи до військових інновацій, хоча іншим варто було б цим поцікаватися. На мою думку, відкриття забутої історії ставатиме більш залежним від технологій. Ми набуваємо все кращих можливостей дивитися скрізь землю. Україні, в якій досі поховані пам’ятки минулих епох, варто запрошувати людей з такими знаряддями, щоб вони випробували їх, де їм захочеться. Великим проривом став 2015 рік, коли з’явилася технологія виділення ДНК зі стародавніх скелетів. У дуже щільній маленькій кісточці внутрішнього вуха ДНК лишається «свіжим» протягом надзвичайно довгий періодів. В українській землі поховано величезну кількість маленьких вушних кісток, і вони чекають свого часу.
Україну можна вважати територією найбільш активної людської міграції від палеоліту до модерної доби
Не потрібно вивчати ДНК, щоб заперечити путінському твердженню про «один народ», яке так сильно нагадує мислення людей з 19-го сторіччя. Уявімо світ, в якому усі українці та росіяни пішли від спільних прото-русо-українських Адама та Єви. Чи це сприяло би тому, що українці з більшим ентузіазмом прийняли Путіна як їхнього владаря?
Не відповідайте на це. Є занадто багато інших справжніх та цікавих запитань. Україна мала унікальне розташування на важливих торговельних шляхах суходолом, річками та морем, що поєднували Європу та Азію. Україну можна вважати територією найбільш активної людської міграції від палеоліту до модерної доби. Сучасні методи в археології та отриманні стародавніх ДНК уможливлять відновлення міграційних історій, про які раніше ми могли лише здогадуватися.
Кирилівська церква, Церква Святих Кирила та Афанасія Александрійських – пам’ятка архітектури та монументального малярства ХІІ, XVII, XIX століть. Датою заснування називають 1139 рік або 1140-й, перша письмова згадка – 1171 рік
5. Покиньте автохтонний екстремізм
Українські історики часто жаліються, що їхні погляди не отримують достатньо уваги, коли для російського історика набагато легше опублікувати працю. Російські націоналістичні риторичні фігури навіть отримують міжнародне визнання. Таке дійсно траплялося, але ситуація змінюється, і колективний розум міжнародної академічної спільноти переконати набагато легше, ніж може здаватися. Виклик у тому, що для цього необхідно бути переконливим.
Однією з причин, чому українських істориків не чують, полягає у їхньому бажанні довести «автохтонний розвиток», тобто розвиток стерильний від зовнішніх впливів. Ця думка – продукт інтелектуальної моди 19-го сторіччя, коли кожна нація намагалася довести свою первинність та вищість за інші. Їхні пращури робили усе раніше за інших. Історик перетворився у такого собі шамана, що фанатіє від давно померлих людей, а найкращим археологом вважався той, який знайде найстарішу річ із невідомим призначенням.
Мода на це почала відмирати у США та частинах Європи на початку 20-го сторіччя. Натомість, у фашистських та комуністичних державах мода перетворилася у доктрину. Коли комунізм посипався, а нова хвиля націоналізму залила Центральну та Східну Європу, занадто багато істориків перевзулися зі захоплених автохтонністю марксистів у захоплених автохтонністю націоналістів. У всіх радянських республіках і країнах соцтабору ця традиція все ще обтяжує історію, це ж стосується і багатьох країн Азії.
Наполягати на автохтонному розвитку має сенс хіба у дослідженнях доколоніальних Америк. У майже усіх інших місцях, особливо в Україні, яка лежить на перетині багатьох шляхів, це призводить до неприємних наслідків: люди перетворюються у маніяків та маніпуляторів, які здійснюють археологічні розкопки зі старими техніками, а публікують результати з такою неточністю та такою агресивною інтерпретацією знахідок, що суть цих знахідок зрозуміти неможливо. У найгірших ситуаціях, як це часто бувало в Україні, пристойні фонди втрачають інтерес до співпраці, а чорні копачі процвітають. Вони зберігають лише об’єкти, які згодом можна реалізувати, і руйнують той необхідний контекст, без якого історики не можуть зрозуміти, коли, де і як ці об’єкти були виготовлені.
Ліворуч: Спасо-Преображенський (Спаський) собор у Чернігові – одна із найстаріших збережених монументальних кам'яних будов періоду України-Русі, початок будівництва – до 1036 року. Праворуч: Собор Бориса й Гліба – пам'ятка архітектури початку XII століття
6. Залучайтеся підтримкою закордонних істориків
Одним із наслідків, який я очікую від путінської прогулянки історіографією, є зміна поведінки російський істориків. Вони будуть відчувати потребу писати так, аби пасувало старомодній націоналістичній лінії. Натомість, експерти з Росії, поза Росією все ще потребуватиме свіжих та надійних досліджень. Оскільки російська та українська історії дійсно міцно переплетені, українці цілком можуть заповнити цю нішу.
Книга Крістіана Рафеншпергера про обширні зв’язки Русі та Європи – моя улюблена із нещодавніх робіт
Одним таким очевидним переплетінням історій є заснування Русі, яке умовно широким штрихом окреслило сучасні кордони України, Білорусі та Росії. Книга Крістіана Рафеншпергера про обширні зв’язки Русі та Європи – моя улюблена із нещодавніх робіт. Звичайно, Путін перестрибнув цю сторінку історії в його опусі, і лише ледь помітно натякнув на скандинавські корені еліти Русі.
Одним із найбільших викликів у дослідженні ранньоруської історії є поширення вікінгів від Старої Лагоди, їхнього першого поселення у Балтії на південь, до України. Історики 11-го та 12-го століть мали лише обмежене розуміння історії 10-го століття і зовсім мало реальних знань про 9-е сторіччя. Через це нині науковцями дуже важко скласти усі знахідки докупи. Ці пошуки відбуваються під акомпанемент сварки на тему того, хто отримує занадто багато чи занадто мало уваги: російські, українські, скандинавські чи інші історики. Це все втратить вагу тоді, коли знайдуть справжні докази.
Четвертий том (1903 року) оригінального видання десятитомної монографії «Істория України-Руси» в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського. Львів
Іншою транскордонною темою є подальші дослідження зародження української, білоруської та російської мов. Русь використовувала дещо локалізовану версію староболгарської мови на письмі аж до ранньомодерної доби, тому писемні пам’ятки цих трьох мов дуже рідкісні. Чимало інформації доводиться отримувати шляхом вивчення сучасних мов. Російським націоналістам подобається уявляти, що нібито слов’яни на Русі говорили загальноприйнятою «староруською» мовою, тому досліджень діалектів того часу не вистачає. Ці діалекти досі існують у російсько-українсько-білоруському прикордонні, а також у Балтійських державах, але вони неухильно вимирають.
Те ж стосується і вторгнення русів у Центральну Росію та слов’янизації фіно-угрів – відомо дуже мало. Схоже, це через те, що російські націоналісти не хочуть визнавати фіно-угрів предками. Це ніби має їх зробити менше слов’янами, але це смішно. У Британії зараз поновився інтерес до кельтських часів, тож я певний, що росіяни з радістю б дізналися про свою фіно-угрську історію.
Том Ворнер – київський кореспондент Financial Times у 2001–2006 роках, нині дослідник середньовічних італійських рукописів
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Передрук здійснено з дозволу «Атлантичної ради» США
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Таємниці графіті Софії Київської. Мова періоду України-Русі