Україна і провал Путіна в Сирії. Бомбардування «прискорюють агонію» Росії

(Рубрика «Точка зору»)

Неочікуваний і стрімкий крах режиму Башара Асада став не просто неприємним сюрпризом для російського очільника Володимира Путіна, але й наочно продемонстрував, чим сучасна Росія відрізняється від Радянського Союзу.

Володимир Путін намагається зробити вигляд, що Росія все же глобальна держава, яка відрізняється від СРСР хіба що розміром території – й тому цю територію потрібно повернути шляхом інтервенції на пострадянському просторі. Однак бази в Сирії справді були частиною важливої геополітичної спадщини Радянського Союзу – і Путін втратив над ними контроль.

Тепер його чиновники намагаються переконати, що близькі до домовленостей із сирійською опозицією щодо збереження баз. Однак це швидше пропаганда, ніж реальність. Адже – з ким би не домовлялися сьогодні у Москві – ніхто не знає, хто керуватиме Сирією навіть у найближчому майбутньому. Але будь-яке нове керівництво буде памʼятати підтримку Москвою диктатури династії Асадів й навряд чи бажатиме продовження московської присутності.

Президент Сирії Башар Асад (ліворуч) і очільник Росії Володимир Путін під час зустрічі в столиці Сирії. Дамаск, 7 січня 2020 року

Підтримка диктатур. Янукович і Асад тепер у Росії

Чи могло б бути інакше? Звичайно, могло б – якщо б Росія дійсно була б глобальною державою із компетентним керівництвом. Путін міг би реалістично оцінити політичні перспективи Башара Асада та його популярність у сирійців. Росія могла б виступити посередником вже на першому етапі конфлікту й замість бомбардувань сирійських міст могла б стати гарантом їхньої безпеки – а водночас шукати союзників у опозиційних лавах. Й тоді російські бази сприймалися б як елемент стабілізації ситуації, а не як місце, яке тепер асоціюється насамперед зі злочинами.

Але хіба Путін колись діяв таким чином? Його політична лінія була заснована на підтримці диктатур.

У 2014 році Кремль однозначно був на боці Віктора Януковича і лише імітував готовність взяти участь у політичному діалозі між опозицією і владою – і це було продовженням дій на підтримку диктатури Башара Асада.

Результат – і Янукович, і Асад тепер у Росії, а сама Росія може позбутися єдиної бази у Середземноморському басейні. Ну і урок для всіх тих, хто орієнтується на Москву: дружба з нею аж ніяк не гарантує збереження влади, у Путіна можуть змінитися пріоритети й максимум, що він зможе забезпечити черговому диктатору – так це політичний притулок.

Портрети поваленого президента Сирії Башара Асада та очільника Росії Володимира Путіна над входом у будівлю, яка використовувалася російською армією у сирійському місті Аль-Басса у провінції Латакія, 12 грудня 2024 року

Іран як неефективний союзник Путіна

Ще один важливий наслідок краху путінських амбіцій – демонстрація того, наскільки зменшилися можливості Кремля у звʼязку із війною проти України.

Ми можемо думати, що Путін втратив інтерес до Сирії, але насправді він втратив можливості підтримки режиму Асада – просто тому, що практично всі боєздатні сили російської армії сконцентровані на українському напрямку. В мене немає сумнівів, що Путін хотів би збереження режиму Асада і російських баз – але він просто змушений був визнати, що немає достатньо сил для війни на ще одному фронті. Тим більш, що на цьому фронті виявився неефективним ще один союзник Путіна – Іран.

І тут виникає питання про пошук союзників. Путін за останні роки значно посилив стосунки Росії з Іраном, сподіваючись, що таке співробітництво допоможе протистояти тиску Заходу. Але в результаті ми спостерігаємо справжній крах проіранських сил на Близькому Сході – від «Хамасу» у Секторі Газа і «Хезболли» в Лівані і до режиму Асада.

Як регіональний гегемон Іран виявився повністю скомпрометований, а зараз його керівники з острахом очікують наслідків повернення до Білого дому Дональда Трампа.

Учасники акції протесту наступають на фотографії очільника Росії Володимира Путіна (праворуч), лідера Ірану аятолли Хаменеї та президента Сирії Башара Асада, протестуючи проти насильства в Сирії. Пешавар, Пакистан, 1 березня 2018 року

І все це – докази навіть не того, що Росія перестала бути «глобальною державою», а того, що «глобальною державою» вона ніколи й не була, «глобальність» зазнала краху після поразки Радянського Союзу у Холодній війні й закінчення існування комуністичної імперії.

Втрата російських позицій на Близькому Сході – просто продовження цього невідворотного процесу. Багнети й бомбардування не додають «глобальності», а швидше прискорюють агонію.

Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода