«Моє життя в Європі закінчилося»: як українка в Празі замість суконь почала шити військову форму

Леся Копчук народилася в Косові і ще підлітком виїхала в Чехію. Народила тут трьох синів, старший з яких вже закінчив чеський університет. Сьогодні Ковчук планує повертатися в Україну після війни, а поки свій салон із пошиття вечірніх суконь перетворила на фабрику з виготовлення бронежилетів, військової форми та перископів, заснувавши Волонтерське об’єднання жінок Чехії для допомоги Україні.

«Ми зібралися в салоні, бо не знали, що робити. Не могли повірити. Не розумію, чому світ досі не зупинив цю війну», – розповідає Леся Копчук, а я оглядаюсь навколо. Ми сидимо в салоні з пошиття вечірніх суконь, робочої форми та костюмів. На нас дивляться чотири манекени, а за ними стоять стелажі з різнобарвним одягом.

Приміщення розташоване на вулиці Мулікова в трьох кілометрах від центру і має кілька кімнат – з відшитим одягом, кабінет та дві кімнати, де шиють одяг та виготовляють декоративне мило ручної роботи.

Салон працює два роки, а сама Леся йде до своєї цілі – побудувати наймодернішу фабрику в світі, де будуть використовувати інноваційні технології, щоб шити унікальні речі. Зараз жінки знімають заміри, розробляють ескізи на картоні, вирізають тканину на великому столі, а потім знову міряють на людині.

Салон з пошиття одягу українки Лесі Копчук у Празі

З початком повномасштабного вторгнення це змінилося: клієнтки Копчук – українки та чешки – прийшли в салон, щоб спитати, що робити і яка потрібна допомога. Так салон став гуманітарним центром, де одяг з блискітками витіснили підгузки, їжа, дитячий одяг – все, що приносили.

Так центр працював зі всіма запитами, поки до них не звернулася мати військового.

«Прийшла до нас жінка і почала плакати, що для сина потрібен бронежилет. Ми почали шукати – а це був початок березня, і вони тоді були у дефіциті. Врешті-решт жінка знайшла сама, але заплатила 20 тисяч крон. І тоді я вирішила, що будемо шити самі, щоб мами не приходили з тремтячими руками просити допомоги», – розповідає Леся і швидко витирає сльози.

Леся Копчук на тлі прапорів та шевронів, які їй подарували українські військові

Із часом жінки почали працювати з потребами військових і відшивати бронежилети, спальні мішки, спідню білизну, підсумки для магазинів та аптечок, плащі, куртки та штани.

«Для мене Україна була просто країною, де я народилась, але повномасштабна війна повністю змінила, зрозуміла, що є націоналісткою», – каже Копчук.

Пізніше допомога масштабувалася – організація почала відправляти генератори, мікробуси та навіть власноруч виробляти перископи на фронт. В останню партію, яку Леся Копчук відвезла в січні в Україну, волонтери виготовили 1000 перископів, 200 бронежилетів, 100 військових костюмів та таку кількість спідньої білизни, що навіть не можуть порахувати.

«Я завжди з України повертаюся сивішою. Зараз ще й шукаю кошти на транспорт. Бригада, якій я відвезла допомогу, виїхала за нею на машині медичної допомоги – всі інші машини знищені», – каже Леся Копчук.

Ескізи для форми жінки шукають в інтернеті, а також спілкуються з військовими, щоб зрозуміти, яку форму треба шити

Зараз вона їздить в Україну два рази на місяць, хоча до того за 19 років була разів шість – тепер самостійно відвозить допомогу військовим на фронт.

Але це сталося випадково. Спочатку допомогу відправляли всіма можливим способами з Чехії в Україну – через волонтерів, перевізників, звичайних людей, які туди їхали.

Потім Леся возила речі на кордон, де з іншої сторони її зустрічала сестра. Згодом маршрут жінки простягся до Івано-Франківської області, де облаштували штаб, а коли її ніхто не міг зустріти, доїхала до Запоріжжя.

У салоні військова форма висить біля вечірніх суконь

«Зараз допомоги стало менше [лише військовим], тому можу возити сама. Плюс коли почала сама їздити до військових, з'явилася можливість контактувати з ними напряму і питати, що їм потрібно. Допомагати тим, що дійсно треба», – каже Леся Ковчук.

У салоні на постійній основі працює близько 20 дівчат, деякі виїхали у Чехію як біженки. Леся каже, що робота допомагає їм заспокоїтися.

Українки, які працюють в салоні у Празі, оглядають костюм, який вони пошили

Наталія з Харкова спочатку ховалася, а потім вибухів було так багато, що просто накривалася подушкою і рахувала їх. Каже: вже не могла ні вставати, ні йти кудись. 5 березня виїхала, коли прилетіло у сусідній будинок.

«Щоб виїхати, потрібно було пішки вийти з міста до сестри, яка живе за Харковом, – це 22 км. Два дні ще були у сестри, але постійно у підвалі через обстріли. 5 березня виїхали у Полтавську область, але сильно хотілося додому. Через два місяці повернулася у Харків», – розповідає Наталія.

У вересні знову виїхала з Харкова, адже боялася залишатися там на зиму. «І обстріли постійні. За два дні до виїзду я сама потрапила під обстріл», – каже жінка.

У салоні працює 20 жінок, деякі з них виїхали в Чехію через повномасштабне вторгнення Росії в Україну

Тут Наталія влаштувалася через знайомих, хоч і не вміла шити. Зараз і шиє, і виготовляє мило, аби заробити гроші на тканину для форми.

«Ця робота допомагає впоратися у тому плані, що я вношу щось своє у перемогу. Хочу повернутися, але страшно. Навіть не уявляю, як жити там після війни. Місто сильно розбите», – розповідає Наталія.

Допомагає жінкам ще близько 400 волонтерів, деякі приїжджають з інших країн. У січні та лютому шити форму та виготовляти мило приїхали студентки зі Швеції.

Жозефін Халін Шьодін навчається на соціальну працівницю, а тому під час практики має волонтери у будь-якій організації, яку сама обере. Знайшла волонтерське об’єднання Лесі, оскільки хоче, «щоб їх волонтерська робота мала вплив і змінювала суспільство».

Волонтерки зі Швеції працюють у волонтерському об'єднанні в Чехії, щоб допомогти Україні та бачити результат своєї роботи

«Нам складно уявити, як це жити під час війни, мати війну у своїй країні», – каже Шьодін.

Виготовляти декоративне мило почали, щоб заробляти кошти на тканину для форми. Леся Копчук займалася цим під час пандемії, створила навіть сторінку в Instagram, але не розвивала її.

«Зараз ми запустили продаж мила, тому що так можемо заробити кошти на тканину. Знайшли такий спосіб самих себе фінансувати. У нас Україна понад усе. Ми все придумаємо», – каже вона.

Аби мати гроші для виготовлення військової форми, шиють також вечірні сукні та костюми

Копчук вважає, що за кордоном легко забути про війну, бо тут спокійно: «Для того я знімаю відео в Україні і показую тут людям – щоб не забували, що там відбувається».

Жінка говорить, що війна змінила і її. «Показала, що треба робити все, що від тебе залежить, для перемоги добра. Допомога набагато важливіша за матеріальні втіхи», – каже Леся.

Додає, що тепер її мрія про фабрику стосується України – працювати має саме в цій державі.

«Я ніколи не думала про те, щоб повернутися в Україну. Якби ми рік тому зустрілися, мені би таке і в голову не прийшло. Але зараз я хочу бути з тими людьми. Моє життя в Європі закінчилося», – завершує Леся Копчук, яка прожила 19 років в Чехії.