Тетяна Байбак
Серед української молоді все популярнішими стають міжнародні програми обміну, які дають можливість подорожувати, навчатися та знайомитися одразу з декількома культурами одночасно, майже не витрачаючи на це гроші. У таких програмах організатори частіше всього оплачують проживання, харчування та дорогу. Решта витрат бере на себе учасник. Чим це цікаво, як влаштовано, та що можна побачити під час таких подорожей розповідають троє українців, які у свої молоді роки встигли побувати у десятках країн.
Як створити власний проект та відвідати 35 країн
Для Остапа Яриша перший короткостроковий проект був у Грузії в 2013 року. Тоді ці проекти називалися «Youth in action», зараз їх переформатували в Еразмус+. Про самі проекти дізнався через спільноти в соціальних мережах і від розповідей знайомих. Хлопець також радить знаходити інформацію в молодіжних ЗМІ чи студентських медіа.
Він пояснює: «Постійно щось відбувається. Немає такого моменту, щоб не проводили жодного проекту. Це може бути як і Еразмус+, так і стажування чи поїздки від університету. Шукай – і знайдеш».
Грузія, Азербайджан, Польща, Словаччина, Чехія, власний проект в Ісландії, навчання за проектом у Німеччині – усе це було за міжнародними програмами. Загалом Остап Яриш відвідав 35 країн.
Власний проект «AlterNative» Остап із командою організували 2015 року в рамках програми Еразмус+, яку фінансує Європейська комісія. Українські організації не можуть самостійно подавати заявку, бо Україна є партнерською країною. Ініціативна група з України мусила знайти основну організацію в одній із країн Європейського Союзу і подавати разом із нею. У них були друзі з естонської організації, з якими вони познайомилися раніше на проекті Study tour to Poland, тому вибір не був складним.
«Сім людей, які входили в нашу команду, написали проект, що стосувався альтернативних способів життя (екології, заробітку, подорожей, навчання тощо). Ми вибрали місцем проведення Ісландію, тому що ця країна із доволі альтернативними підходами. За місяць написали грантову заявку на проект, відправили і через два місяці отримали позитивну відповідь від Європейської комісії – нам дали фінансування», - пояснює Яриш.
За культурним різноманіттям найцікавішою для Остапа стала поїздка в Азербайджан. Це була перша мусульманська країна, яку відвідав хлопець. Тоді Азербайджан здався зовсім іншим і далеким світом, хоча географічно він не дуже віддалено від України.
Яриш: Зараз часто закордоном знають, що в нас війна
У 2013-2014 році багатьом іноземцям було відомо про Майдан і вони запитували про це українців, каже Яриш, і додає: «Зараз часто закордоном знають, що в нас війна, але можуть думати, що вона відбувається по всій Україні. Питають про Крим, питають, як нам стало жити після революції чи відчуваємо зміни. Звичайно, не знають багато, але про основні речі люди, які збираються на проекти, уявлення мають».
Він радить шукати особисту мотивацію для конкретного проекту, заповнюючи анкету. Остап мав досвід відбору учасників з України на проект в Ісландії, тому пояснює: «Якщо ти бачиш, що людина зацікавлена саме в цьому проекті, а не в загальному побачити нову країну, то ці заявки мають більше шансів на позитивну відповідь».
«У свої 18 років я ніколи не подумав би, що вже в 22 відвідаю 22 країни»
Володимир Соколовський уперше поїхав на міжнародний проект 2015 року, саме тоді зробив свою першу візу. У той час він почав займатися громадською діяльністю, робити соціальні проекти, англомовні клуби тощо.
«Так я дізнався про можливість поїхати із моєю організацією закордон за програмою Еразмус+ на тематику миру в Європі. Проект був у Польщі, приїхали 7 країн. Проводили різноманітні активності, неформальну освіту,ігри на зближення, на командну роботу – і в кінці проекту ми відчували себе однією сім’єю», - розповідає Соколовський.
Тоді хлопець подолав усі свої стереотипи про Європу, про різні нації. Коли приїхав додому, почав робити ще більше проектів, поширювати досвід, знання і їздити на інші обміни.
На проектах, які він відвідав, українські команди розповідали про наші страви, грали з іноземцями козацькі ігри, презентували національний одяг, танцювали і давали прості майстер-класинародних рухів. Робили усе, щоб іноземці відчули на собі нашу культуру і традиції.
Також він згадує, що раніше про Україну закордоном не знали майже нічого, окрім, наприклад, Кличка, Руслани й Чорнобиля.
Соколовський: За кордоном зараз люди знають більше: розуміють, що ми не Росія
«Хтось знав, що ми десь біля Росії, а дехто міг узагалі думати, що ми є частиною Росії. Але це було давніше. Зараз поширилася інформаційна кампанія і люди знають більше: розуміють, що ми не Росія, що в нас є нормальна інфраструктура, є політичні процеси. Знають про те, що в нас є корупція», - каже Соколовський.
Крім того, розповідає він, що знання є, проте він не відчув, щоб в іноземців було відчуття «бренду» України, як інших країн, тому вважає, що цей «бренд», треба створювати, аби про нас знали, чули і нас розуміли.
Одна з основних речей, яку здобув хлопець за час подорожей, – це інформація: багато практичних навичок з неформальної освіти, з прав людини, з креативного і критичного мислення. Ці знання допомагають комунікувати, бути більш відкритою людиною, виражати і контролювати емоції, розуміти емоції співрозмовника.
На колекціонуванні цієї інформації Володимир побудував багато власних тренінгів, із якими їздить усією Україною. Він розповідає про свої цілі: «Працюю із молоддю, щоб вона не боялася робити помилки, створювати свої проекти, а потім – навіть бізнес, щоб рухалася, подорожувала. Зараз маю свою громадську організацію, де ми створюємо міжнародні проекти, прописуємо їх, подаємо і намагаємося відправляти більше молоді на різноманітні обміни. У свої 18 років я ніколи не подумав би, що вже в 22 відвідаю 22 країни».
Університету замало для резюме, пояснює активіст. Завжди потрібно додавати туди волонтерства, курси, стажування, щоб було видно, що людина розвивається. Варто вказувати, як здобуті протягом проекту навички будуть корисними у твоїй діяльності вдома і що ти можеш зробити, щоб після завершення обміну поширити отримані знання. Організатори хочуть знати, що ти не просто приїдеш пожити на гроші ЄС, а що після повернення ти щось створиш, розвинеш власний проект тощо.
15 країн для саморозвитку
Олександр Скляров відвідав 15 країн, дві третини яких – саме за програмами. Також за його плечами 20 областей України. Він зрозумів, що міжнародні програми – вдалий спосіб подорожувати і розвиватися на особистому рівні.
Хлопцеві програми дали багато навичок: від кухні до вміння імпровізувати, а іноді імпровізувати доводилося на кухні: часто на культурних вечорах учасники з кожної країни представляють традиційні страви. Наприклад, на одному із проектів у Литві Олександру й українській команді довелося розтирати мак для куті ложками.
Чимало він дізнався і про інші народи та їхні культури. Олександр згадує: «У Грузії запам’яталася ментальність людей. Грузини готові допомогти незнайомцям у будь-якій ситуації, не важливо, якою мовою ти розмовляєш і з якої ти країни. У Туреччині була своєрідна кухня – дуже гостра. Запам’яталися традиційні танці йорданців – вони в них надзвичайно запальні».
Адаптуватися на програмі закордоном простіше, ніж адаптуватися після повернення додому, каже Скляров і пояснює: «Хоча там різні культури, але в людей схожі думки і світогляд. Вдома люди інертніші».
Скляров також наголошує, що в анкеті треба вказувати зв’язок свого досвіду із темою обміну чи тренінгу, якщо він є. Люди можуть відправляти однакові форми всюди, але це нічого не дасть. Ті, хто відбирає учасників, мають побачити у твоїй заявці зацікавленість і вмотивованість.
Окрім цього, не всі пишутьпро те, що вони можуть дати обміну, а лише про те, що проект дасть їм. Іноді варто заповнити заявки на 10 проектів, щоб отримати одну очікувану позитивну відповідь.