«Раніше мріяла про закордон, а тепер – щоб побачити свій дім. Маріуполька знайомить Україну з рідним краєм

Анастасія Добаріна

Індіра Урусова – засновниця ініціативи «KRYLATI», покликання якої – будувати діалог між cходом та заходом країни і розвінчувати міфи про Донеччину. З перших днів повномасштабного вторгнення Росії за її рідний Маріуполь точились бої. Дівчина прожила 22 дні в окупації.

Для проєкту Радіо Свобода «Ти як?» Індіра Урусова розказала про її життя в окупації, шлях на підконтрольну територію України, ідею виникнення та діяльність «KRYLATI».

Захід, організований ініціативою «KRYLATI»

Життя до повномасштабної війни

Своє життя Інді – так її називають знайомі і друзі – може описати як шлях, сповнений невизначеності. Дівчина вступила до київського ВНЗ, але з приходом пандемії, у часи карантину, перейшла на дистанційний формат, який і продовжувався до початку війни. Тому Індіра навчалася з дому. Студентка не уявляла свого майбутнього у Маріуполі. Рідне місто для Індіри – це більше про родинний зв'язок, про маленькі сімейні ритуали.

Індіра Урусова з родиною

«Я завжди знала, що не буду там нічого будувати – ніяких планів, ніяких бізнесів, ніякої своєї кар'єри. Я хотіла кудись поїхати. Точно не думала, що це буде Київ, бо страшенно не любила столицю. Я просто жила з думкою про те, що треба кудись поїхати, може, за кордон. Жити в інших країнах, щось будувати, створити івент-агенцію», – згадує Індіра свої плани в період відносного миру.

Війна для родини не була чимось незвичним. Лінія фронту з 2014 року простягнулася за 100 кілометрів від них. Постійні постріли, вибухи, навчання, – в якийсь момент усі просто звикли до війни. Та й у самому Маріуполі на початку війни на сході точилися бої.

«Насправді мені зараз дуже соромно. Я приїхала навчатись у Київ, але жодного разу не казала про те, що в нас війна з 2014 року. Я не порушувала тему фронту, і взагалі це для мене був якийсь конфлікт, я сама настільки до цього звикла, не сприймала серйозно. Зараз, переосмислюючи всі моменти, я не можу звинувачувати тих людей, які сиділи в Києві та не знали, бо це все було в моєму домі – та я мовчала. Я була така сама. Цю тему не порушували навіть вдома. Були військові блокпости, які ми постійно проїжджали з Маріуполя, військові. Але до цього всі звикли», – зізнається Індіра.

Життя в окупації

24 лютого Інді прокинулася від того, що вся хата трусилася, а телефон розривався від повідомлень друзів з різних куточків країни. Перший час, згадує, у місті ще відносно було життя, попри звуки вибухів і пострілів. До 1 березня родина навіть продовжувала інколи кавувати в закладах міста. А тим часом – готували підвал, давали дах військовим. Та незабаром у місті зникли газ, вода і світло. А з ними – і зв'язок. Коли в місті розпочалися вуличні бої, сім'я перебралася у будинок бабусі в центрі міста – задля безпеки військові виселяли людей з околиць Маріуполя.

Маріуполь після повномасштабного вторгнення Росії

«Переселитися у будинок бабусі було правильним рішенням, бо тоді почалися влучання біля нашого будинку, приліт у кладовище, у поля, бої на вулицях біля нашої оселі. У будинку бабусі ми почали готувати їжу на вулиці, воду набирали у великі цистерни. І це була історія про щось спільне. Хтось колов дрова і ділився, хтось ходив по воду і набирав сусідам. Згуртованість».

Індіра згадує, як декілька разів її родина дивом змогла врятуватися. Дівчина з вітчимом намагалися зловити зв'язок в одному покинутому будинку, однак їм це не вдалося – і вони пішли додому. А вже за пів години у цей будинок влучили, і всі, хто там залишився – загинули. 16 березня російські військові вдарили по драмтеатру, тоді ж – у воєнний шпиталь, який був недалеко від помешкання бабусі. Вітчим тоді був якраз у тому медзакладі – щоб розпитати хоча б якісь новини в українських військових. Від влучання чоловік отримав контузію, але вижив. Після цього, 18 березня, родина вирішила виїжджати – на пошкодженій обстрілами автівці.

Шлях на вільну територію

«Лобове скло було вкрите павутинкою тріщин, передні пасажирські двері не закривалися добре, бо їх хвилею погнуло, та і сама машина трохи «косилась». Якщо був сильний вітер чи дощ, ми зупиняли машину, бо скло так ходило, що легко могло вивалитись просто до салону», – ділиться Індіра. «Ми їхали по єдиному мосту, який залишився – ризикуючи розірватися на міні. Під час окупації ми не виходили у місто, а тут було видно, як воно змінилося. А потім драмтеатр… Я не встигла усвідомити, як ми його проїхали. У якийсь момент у машині стало дуже спекотно. Повертаю голову – і бачу, як палає будинок, у який нещодавно влучили».

Родина прямувала до Бердянська. Кожні 5-10 кілометрів вони проходили новий блокпост російських військових із перевірками речей і вмісту телефонів. У місті на два тижні родина Урусових та родичі вітчима зняли будинок. Зі слів Індіри, ситуація досі була напружена, адже там також була окупація: війська, порожні магазини та аптеки. Люди виходили на мітинги. Люди з автоматами брали мітингувальників в коло. Сім'я вирішила, що їхати в Запоріжжя було занадто ризиковано.

Окупований Бердянськ, Запорізька обл.

«Історії чули різні, – згадує дівчина, – нас попереджали їхати з опущеними вікнами, бо, мовляв, машину із закритими вікнами будуть розстрілювати. І такі машини ми бачили на шляху. Казали, що є селища під постійними обстрілами і ми просто помремо в них. Тому родина вирішила їхати за кордон».

Їхній шлях проходив через Крим і Росію. Родина чистила усі телефони, видаляли все, що тільки можна. Інді скидала друзям щось у месенджерах і видаляла у себе з переписки, аби, коли все мине, попросити скинути назад. Вона нічого не казала про свій шлях, бо не знала, що взагалі можна говорити, а що – секретно.

Знову блокпости, годинні перевірки чоловіків. Родина не хотіла показувати закордонні паспорти: боялися, що їх заберуть – і тоді вони втратять можливість виїхати з РФ. Показували тільки українські документи. Згодом їм вдалося виїхати до Грузії, а звідти – у Туреччину, Грецію і, зрештою, у Болгарію. У Болгарії родина знайшла роботу та залишалася до жовтня 2022-го, а потім повернулася в Україну – у Київ, де навчалась Індіра.

Індіра Урусова – засновниця ініціативи «KRYLATI»

Зародження та діяльність «KRYLATI»

Ще у Болгарії дівчина хвилювалася через те, що не знала, як їй допомогти Україні. Одного дня Індіра намалювала малюнок із зображенням будинку з Маріуполя, який палав, позаду сонце і напис: «Ми вистоїмо, бо сонце встає над вільним Азовом».

Подруга Індіри – Ната із Торецька – побачила картинку на сторінці в Instagram дівчини. Вона запропонувала популяризувати тему Маріуполя, розповідати про Донеччину та Приазов'я.

Перша листівка Індіри Урусової

Домовилися, що Ната відповідатиме за текст, Індіра – за малюнки. Хоча до того Інді ніколи в житті не малювала, зробила 10 дизайнів для листівок. Надрукували десь 50 штук, які продали у перші ж дні. Мистецький благодійний проєкт дівчата назвали «KRYLATI» з відсиланням до вірша Ліни Костенко. Та Індіра каже – для неї це про глибші речі, адже поруч завжди ходить непевність, як повернутися додому, і чи дім взагалі буде.

До війни дівчина хотіла поїхати жити та працювати за кордон. А тепер охоче подорожувала би іншими країнами, але виїздила б не на постійне проживання: «Я усе життя прожила біля моря, і зараз мені цього дуже не вистачає. Розумію, що тут я зараз можу щось робити, допомагати, я бачу доцільність свого проєкту, зборів, мітингів. Я бачу, що я потрібна тут. Не знаю, коли закінчиться війна і з яким результатом, тому поставила собі умовний дедлайн. Я буду робити це доти, доки… Якщо мій дім не повернуть у майбутньому, то буду жити у своє задоволення. Бо не буде потреби говорити про мій дім, якщо його не буде. Залишу це історикам. Якщо його повернуть, то це зовсім інша історія – й там доведеться багато працювати».

Індіра і Ната

Проєкт запустили в Instagram, потім з різною продукцією (одягом, листівками, сумками) дівчата були на маркетах та ярмарках, розказували про себе на різних заходах. Листівки, шопери, худі, а що далі? Проєкт переріс це, і тепер дівчата сфокусувалися на освітніх заходах – про схід України, його історію і пам'ять – розказують про свої домівки через особисте: «Мені важливо розказати, як я це відчуваю, щоб дім не залишився просто міфом чи казкою», – уточнює Інді.

Але в цей же час є навчальні елементи, наприклад, воркшопи для молоді про ідеї реінтеграції регіонів. Також – лекції про мистецтво: про діячів культури зі сходу України, про яких мало відомо в інформаційному просторі.

Продукція ініціативи «KRYLATI»

«Матеріали до наших лекцій ми готуємо у співпраці зі знайомими істориками, тож інформація перевірена. Ми не хочемо ширити брехню», – каже маріуполька.

Вхід на лекції безкоштовний або можна долучитися за донат на військовий збір. На самому заході теж реалізують продукцію, а виручені кошти, розповідає Індіра, спрямовують на потреби військових. Лекції відбуваються у Києві та на заході країни, але в планах розвінчувати міфи і серед українців на східних територіях: «Ми хочемо створити два хаби: на сході та на заході країни, на базі яких вестиметься діяльність проєкту. А ще в планах – робити студентські обміни, аби молоде покоління побачило дійсні реалії та зростало без радянських роз'єднувальних стереотипів».

Листівки ініціативи «KRYLATI»

Усі отримані кошти «KRYLATI», каже Інді, передають на потреби бійців Азову. Друг Індіри – азовець, пробув рік у полоні. «Перше повідомлення, яке я отримала від друга після обміну: «Мені ще звільняти твій дім». Якщо вони повертаються звідти з такою жагою, з таким бажанням, то чому я, як цивільна, маю сидіти, склавши руки?», – каже Індріра.

Підтримка фонду для дівчат – як вдячність за те, що хлопці з різних міст з перших днів стали на захист їхніх домівок.