«Ми рятуємо громадян України». Як волонтери евакуюють маломобільних людей зі сходу?

У шелтері для маломобільних та літніх переселенців у Дніпрі від початку повномасштабного вторгнення Росії допомогли тисячам людей. Хтось пробув у прихистку лише кілька днів, доки йому допомагали відновити документи й оформити «переселенські». Хтось – кілька місяців, бо потребував належного догляду, консультацій медиків чи операцій. Далі людей переправляють до безпечніших місць у центрі та на заході країни, а подекуди – і за кордон. Як працює команда тих, хто допомагає таким групам ВПО, – у репортажі проєкту Радіо Свобода «Ти як?»

Прибуває потяг зі сходу

О 17:20 на вокзал у Дніпрі приходить потяг зі сходу. Евакуаційники команди «Схід SOS» цього вечора чекають на літніх жінок, вивезених колегами з «гарячих» точок Донеччини.

Напоготові автівка, крісло колісне, ліки та дбайливі руки.

Зустріч на вокзалі

Роман Мацевко у команді – більш ніж рік. Розповідає: чи не щодня вивозять автівкою людей із прифронтових територій, здебільшого – з півдня, Херсонщини та Запоріжжя. Часто, повернувшись із рейсу, має ще одне завдання – зустріти й доправити до шелтера людей з вечірнього евакопотягу зі східного напрямку.

Роман Мацевко

«Завтра зранку нам – на Херсонщину. Це вся територія, де постійні обстріли, ці території майже знищені. Потрапляли під обстріли, страху вже немає, є професіоналізм, також у нас гарна домедична підготовка… Ми вивозимо людей, це різні люди, на жаль, вони налякані й потребують психологічної допомоги. Але у нас є така традиція: як тільки ми опиняємося з ними в безпечному місці, ми знімаємо бронежилети, і це їм як маркер – все, можна видихнути. Багато евакуйованих кажуть, що саме ця наша дія карбується в пам’яті. Мотивація? Ми рятуємо громадян України, ми показуємо, що кожен громадянин важливий. І це – про демократію, про свободу, про гідність. Сподіваюся, що ми – маленький гвинтик, що наближає перемогу», – говорить Роман.

Марія Білик

Цього разу потягом з Покровська прибули двоє жінок. Марії Білик – 87. Вона з Ярової, Краматорського району. Через її рідне селище проходить залізниця, де жінка пропрацювала понад 35 років свого життя. Зараз населений пункт – під постійними обстрілами.

В машині евакуаційників

Полуниця – це перше, про що починає говорити Марія, щойно сівши до евакуаційної машини. Вона згадує, які врожаї ягід збирала в себе вдома, на обійсті, як до останнього, попри вік і хвороби доглядала город та домашнє господарство. Її будинок – розбитий.

«Усе було. Город 15 соток, полуницею займалася, дерева – яблуні, груші. Кухня, гараж, хата. Одне – машини не було. Хазяйство тримали – поросят, кролів, поки здоров’я було, – розказує зі сльозами Марія. – Бомбили нас, дах, шифер увесь побили, а дощі пішли – даху немає, стеля впала в усій хаті. Жити там не можна, чого мене й забрали. Удома в мене все – і килими, і доріжки, і два телевізори, швейна машинка – я все бачила, поки бачила. А потім два інсульти перенесла. Оце в чому вдіта – оце і є». Жінка – самотня. Вона – з багатодітної родини, але всі п'ятеро її братів та сестер уже померли. Помер молодим і один з її синів, а з другим вона, каже, стосунків не підтримує. Останнім часом жила під опікою сусідів.

Речі Марії та ще однієї жінки помістилися в кілька торб

«Знайома Саша мене підтримувала, допомагала мені. В Яровій хати побиті, люди повиїжджали, куди могли, пограбування почалися. Хто що міг – вивіз. А я – нічого, документи тільки. Онука згодом обіцяла забрати, тільки в неї двоє діток, у Лиманському районі. Якщо трохи утихомириться там. Надіюся», – додає переселенка.

У шелтері людей передають персоналу з рук в руки

Лагідна підбадьорлива розмова, впевнені рухи, делікатне пересаджування з машини в крісло колісне, і далі – в прихисток, на поселення.

Команда евакуаторів «Схід SOS» не вперше робить свою справу. У шелтері підопічних передають з рук в руки персоналу, розповідають про потреби й хвороби прибулих, стежать, щоб не загубилися їхні документи, речі, ліки.

Людмила Рибальченко

Людмилі Рибальченко – 65 років. Вона з села Щербинівка під Торецьком. Прибула цього ж вечора, вже освоюється в палаті разом зі ще трьома жінками. Вибрала ліжко біля вікна, хоча милуватися пейзажем жінка не в змозі: у неї проблеми з зором. Жінка втратила доньку і останнім часом жила з 26-річною онукою та її родиною, однак онука тяжко захворіла, і опікуватися Людмилою поки нікому. Тому жінка наважилася на виїзд.

Людмила освоюється в палаті

«У Щербинівці зараз по-різному: то бахкають, то не бахкають. Ховалися в підвалі. Онучка знімала будинок, то велика подяка тому дідові, господареві, що він позабивав всі вікна теплими товстими ковдрами – сам вигадав, щоб скло не летіло. Прилетіло до нашого будинку тижня два тому. Але ми вціліли. Дуже страшно було…» – згадує переселенка.

Вечеря в шелтері

Виїздити Людмилу вмовила онучка. «Каже: «Ба, ти ж бачиш, все ближче і ближче до нас війна». І я погодилася. Алінка наклала мені сумку одягу. Я кажу: «Нічого не клади, я на танці ходити не буду, заміж виходити не буду». Вона сміється… Речей взяла лише на перший час. Онучка мене не кидала, забере при нагоді. У мене діабет вже 17 років, із зором проблеми, бачу ледь-ледь, силуети. Що далі – невідомо. Додому хочу страшенно», – каже Людмилі Рибальченко.

«І жартуємо, і пісні співаємо з ними»

Ірина працює санітаркою в шелтері для маломобільних і літніх переселенців два місяці. Розповідає: роботи з людьми, що потребують стороннього догляду, не боїться, хоча досі такого досвіду не мала. Зміна – цілодобова, потім буде дві доби відпочинку. Є й зарплата. Але головне, каже вона, – відчуває себе тут корисною.

Ірина з підопічною

Перше, що треба зробити, говорить Ірина, – заспокоїти новоприбулих. Далі – вечеря й купання в спеціально обладнаній душовій.

«Купаємо, перевдягаємо, обрізаємо нігті, годуємо, якщо лежачі – з ложечки. Даємо призначені таблетки. Найскладніше – мабуть, морально. Але нічого. Люди з гарячих точок, треба бути й психологом. Тут всі 65+, із хворобами, з діабетом, хто – після інсульту, хто – без ніг. Їм важко адаптуватися, а потім – легше. Мотивація? Допомагати. Цим людям було несолодко там, а тут ми хочемо їм допомогти. І жартуємо, і веселимося, і пісні з ними співаємо – отак», – розказує Ірина.

Володимир розносить їжу

Доглядають у шелтері за маломобільними і чоловіки. Володимир Литвинов працює тут півтора року. Він – також переселенець. Говорить: після того, що бачив у рідному шахтарському містечку Гірську на Луганщині, йому вже нічого не страшно.

У шелтері

Володимир розносить вечерю по палатах, допомагає поїсти тим, хто не може цього робити самостійно.

«Я працював на шахті вдома, ніс відповідальність за людей, і тут – так. Боятися? Мені вже нічого, я вже все бачив, війну бачив. У нас там прилітало. Житло… Одну машину тільки врятував, нову, тільки пригнав. Тут знімаємо будинок – дві кімнатки, дружина й онук. Складнощів – немає. Мені було й набагато важче в житті. У нас біда на всіх – одна. Хтось же повинен цим людям допомагати. Кожен із нас міг опинитися чи, може, ще й опиниться в їхньому становищі. Це все могло статися й зі мною… Розмовляємо, люди дякують. Почуваюся потрібним тут. Але хочу додому», – говорить Володимир.

Зараз у шелтері для переселенців літнього віку та з інвалідністю перебуває близько пів сотні людей. Центр заснувала громадська організація «Океан добра» ще у березні 2022 року – за сприяння міста. Тут прибулі отримують постійну соціальну підтримку: триразове харчування, побутовий догляд, допомогу у відновленні документів, зверненні до лікарів й у разі потреби – лікування.

Кімната, де можна взяти одяг

Центр орієнтований на евакуйованих з гарячих точок людей, які потребують сторонньої допомоги. З початку повномасштабного вторгнення заклад допоміг більше ніж 2,5 тисяч ВПО.

У шелтері

А втім, прихисток у Дніпрі – все ж лише тимчасове місце перебування для цих людей. Далі їм волонтери шукають інші, спокійніші регіони України. Селять, наприклад, в геріатричних пансіонатах Черкащини, а ще, коли є така можливість, відправляють за кордон, як-то в Норвегію.

Центр існує на доброчинні пожертви небайдужих та міжнародних організацій. Тут також охоче приймають допомогу від жителів Дніпра.

«Центр завжди готовий приймати допомогу від дніпрян, постійно потрібен одяг. Бажано, щоб це були спортивні костюми – як чоловічі, так і жіночі. Також можна приносити взуття, капці, гребінці, мочалки», – зазначила голова громадської організації «Океан добра» Ольга Волкова.

Від початку повномасштабної війни евакуаційна команда «Схід SOS» вивезла з гарячих точок близько 10 тисяч маломобільних людей.

Вивезення переселенців зі сходу: як працюють евакуаційники команди «Схід SOS»

Десятки людей, здебільшого, це були паліативні хворі, вже померли. Волонтери кажуть: не раз стикалися із нерозумінням щодо вивезення своїх підопічних, особливо тяжкохворих, – мовляв, «дайте їм спокійно померти вдома». Благодійники кажуть: мова йде про гідність: кожна людина повинна мати право жити й померти в належних умовах.