20-річний син курда та українки Андрій Сулейман, який втік із батьком від війни з рідної Сирії до Старобільска в Луганській області, 2014-го стикається з війною вже в Україні й починає працювати волонтером на Донбасі у складі місії Червоного Хреста. Це сюжет нового фільму режисерки Аліни Горлової «Цей дощ ніколи не скінчиться» – авторки гучного «Явних проявів немає» про посттравматичний стресовий розлад у ветеранки російсько-української війни – але не його суть. У новій стрічці авторка досліджує саму природу війни, намагається зрозуміти, як вона починається і чому від неї неможливо втекти. Тут стали можливими візуальні рими між КПВВ Станиця Луганська і пунктом перетину між Сирією та Іраком Пешабор, між голими горами в Іракському Курдистані – та відвалами породи у промислових містах Донбасу.
У листопаді минулого року стрічка здобула нагороду в категорії «Перша поява» на найпрестижнішому європейському фестивалі документального кіно IDFA в Амстердамі, а також на одному з найстаріших фестивалів Festival dei Popoli у Флоренції в категорії «Найкращий повнометражний фільм».
Українська прем'єра фільму відбулася в рамках 18-го міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Його можна подивитися з території всієї України в онлайн-кінотеатрі фестивалю Docuspace.
Радіо Свобода спитало в режисерки про те, чому війни неминучі, чи можна порівняти курдів із переселенцями з Донбасу, і як виглядає Україна в очах іноземця.
– В своїх інтерв'ю ви кажете, що більше не зніматимете фільми про війну. Поясність, будь ласка, чому?
– Перш за все, це психологічно важко було. Важчим, напевно, був фільм «Явних проявів немає», ніж «Цей дощ ніколи не скінчиться». Це тебе виснажує, це важка тема, і її треба дуже глибоко в себе пускати. А другий момент – мені б дуже не хотілося, як би це правильно сформулювати...цю тему використовувати. Війна сама по собі – дуже сильна подія, і мені здається, що я дуже багато сказала. Мені хотілося шукати історії в цьому, я вже, мені здається, їх багато знайшла, їх там багато ще, цих історій, і, можливо, іншим режисерам буде що сказати на цю тематику.
Режисерка Аліна Горлова
– Якщо розказати нашим читачам – про що цей фільм? Ми говоримо про війну, але він трошки глибший. Ви там шукаєте більше причини війни, думаєте, чому починаються і ширяться війни. Як до вас прийшла ця ідея – зняти про таке?
– Мене це хвилює, тому що для мене це було дуже велике враження, коли у нас почалася війна. І, здається, для багато кого це було таке велике враження. Я знімала спочатку «Холодний Яр», був у мене такий фільм – це вже був не початок, але 2016-й рік, і вже точился війна. Я дивилася на ці ритуали військових, і мені стало цікаво, що війна, звичайно, це страждання, але ще й, в якомусь сенсі, емоційне піднесення людей. З одного боку, це страждання, а з іншого – боротьба за твою власну свободу. Це те, що в нас зараз відбувається. Неможливо стати вільним без війни, правильно? Коли я вже завершувала фільм, то зрозуміла, що неможливо зробити так, щоби війна не почалася знову. Ось якого висновку я дійшла.
– Трохи про героя фільму Андрія. Як ви думаєте, чому хлопець, який переїхав із Сирії через те, що там почалася війна, коли те ж саме почалося на Донбасі, почав працювали волонтером у Червоному Хресті? Це якісь переконання його, бажання допомагати людям, які, як і в його країні, страждають від війни – чи щось інше?
– Мені здається, що все те, що ви сказали, – все вірно. Але є ще такий момент, що він був дуже молодий, він був підліток, йому було 16 років. Я думаю, що така подія як війна дуже сильно «відбиває» твої орієнтири як людини. Куди тобі рухатися далі, що ти взагалі хочеш? І через те, що у нього був такий бекграунд, я думаю, що єдине, де він відчував свою потрібність і взагалі якусь впевненість, що він знає, що робити – це був саме Червоний Хрест. Насправді, я думаю, це не те, що він свідомо обирав. Я думаю, що воно його само обрало.
– Ви даєте можливість подивитися на Україну його очима, очима іноземця. Для нього виглядає так, що Україна швидко мілітарізується. Чи важко було подивитися на свою власну країну збоку?
– Так, було важко, але дуже цікаво. Я взагалі в цьому фільмі хотіла показати Україну в світовому контексті. Дуже багато в нас фільмів, які зосереджені на українській темі, і за кордоном не те щоб вони, знаєте, дуже зрозумілі. І ось цей погляд відсторонений, ніби ми не з України і дивимось на неї очима Андрія – це було, мені здається, дуже влучно. Щодо мілітарізації – так, коли стоїш на цьому параді військовому, в тебе дуже різні є почуття, опозиційні, мабуть. З одного боку, ти дуже радієш, і в захваті від того, що в Україні є така армія. А з іншого, тобі трошки ніяково, тому що це виглядає як… не бажання війни, але бажання воювати. Я багато спілкувалася з людьми з цього приводу, і був цікавий відгук від білоруса, який приїхав як активіст зі своєї країни і подивився цей фільм. Він теж казав, що я дивлюся на цих військових як на захищеність, тобто коли я бачу ці кадри, я розумію, що країна захищена, тому що є дуже багато людей, які можуть і хочуть воювати за свою свободу. Він з такого ракурсу подивився на це.
– А для Андрія що ця війна? Він розуміє, що відбулося, чи він звичайна людина, яка не вдається в політичні аспекти?
– Насправді, він не акцентує на політичній складовій. В нього була сильна втома, тому що багато було речей, які, як я зрозуміла з його розмов, були дуже схожі. Наприклад, початок конфлікту. І тому, коли він переїхав в Україну, і дуже скоро в нас почалося те ж саме, він це переживав вже вдруге. І для нього не було такого, що є люди з того боку, а є інші – для нього було важливо допомагати і тим, і тим.
– Що Андрій мав на увазі, коли казав про схожий початок війни у нього в Сирії та в Україні? За якими маркерами він визначив, що буде війна – велика і затяжна?
– Я думаю, що через мітинги. В нас теж починалася ця історія через революцію і, я думаю, що він через такі народні хвилювання відчував цю енергію. Коли в нас вже почав розгортатися Майдан, відчувалося в повітрі, що ця енергія людей і це бажання змін повинні були в щось вийти. Був такий вже накал, що це до чогось мало призвести. І, я думаю, що коли він приїхав із Сирії, він вже відчував ось це бурхливе море, яке ось-ось почне горіти.
Кадр з фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»
– Ви багато часу провели з Андрієм, зйомки тривали чотири роки, були в Іраку, де зараз живуть його рідні, у Німеччині, де оселився його брат. Тобто бачили багато курдів, які зараз, як євреї колись, – народ без своєї країни, який ще й розбігся по всьому світу через війну в Сирії. Це якось відбилося на їхньому характері, світогляді?
– Складне питання. Я почну з курдів. Вони дуже добрі люди, і вони цим і схожі на українців. І вони дуже люблять приймати гостей, як і в нас – давали все найкраще і дуже добре до нас ставились. І я відчула цю схожість на нашу країну. Але, звісно, вони прагнуть, як і всі, знайти своїх в інших країнах, вони гуртуються, вони починають цінувати такі речі, як родина, вони намагаються не втрачати зв'язок, але все одно втрачають. І, звичайно, що вони чужі всюди. Ось це відчуття, що ти не в своїй країні, і ти насправді чужий – це, мабуть, те, що об'єднує не тільки українських переселенців і курдів, а й взагалі, біженців по всьому світу.
– Це через це Андрій такий закритий, стриманий?
– Ні, це тільки його така риса. Ми багато про це з ним говорили, і він казав, якщо я буду відкритий, якщо я буду все сприймати близько до серця, то просто не зможу працювати там, де працюю. Тому що вони дуже багато зустрічаються з людьми, як вони розповідали, у сірій зоні, які не в дуже гарному психологічному стані. І якщо ти будеш сприймати все, що відбувається близько до серця, тобі важко просто буде спілкуватися і якось допомагати цим людям. Для того, щоб допомагати у такій ситуації і в таких умовах, треба мати холодну голову. Вони ж проходять психологічну підготовку, волонтери і співробітники Червоного Хреста, і становлення Андрія як особистості відбулося в таких умовах. В умовах війни.
Кадр з фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»
– «Цей дощ ніколи не скінчиться» – копродукція чотирьох країн: України, Латвії, Німеччини та Катару. Ви знімали в декількох країнах багато років. Наскільки важко вам особисто було займатися таким великим проєктом?
– Воно якось так поступово відбувалося. Спочатку ми не знали, що це буде такий великий проєкт. Він спочатку був короткометражний, потім ми вирішили зробити його повнометражним. Ми планували їхати спочатку тільки в Сирію, потім виявилося, що в таборі для біженців в Іраку живуть його родичі, що теж цікаво – показати такий зріз тієї родини. Потім ми дізналися про те, що в них ще є родичі в Німеччині. Ми спочатку не думали знімати в Німеччині, але коли там його брат вирішив одружитися з дівчиною з іхньої родини, ми вирішили, що це така класна подія. І це було неважко, це було дуже захоплююче. Я б із великим задоволенням ще знімала в інших країнах, тому що документальне кіно – це не просто те, що ти береш з голови і придумуєш, це іще і дослідження режисера, камерою і авторською групою простору, візуальна антропологія, як я її називаю. І через це ти і сам як режисер дуже багато чого дізнаєшся, зустрічаєшся з людьми, з іншими культурами, і досліджуєш ці країни в зовсім інший спосіб. Я свій досвід намагаюся передати через фільм. Тому для мене це було це було неважко, для мене це було, навпаки – дуже класно.