30 жовтня 1961 року Радянський Союз випробував найбільший ядерний пристрій з будь-коли створених. «Цар-бомба», як її почали називати, була вдесятеро разів потужніша за всі боєприпаси, що застосовувалися під час Другої світової війни.
Напочатку її розробники мали на меті довести світові, і особливо Сполученим Штатам, що Радянський Союз здатний виробляти такі пристрої. Але вийшло так, що «Цар-бомба» також cтала несподіванкою у майбутніх випробуваннях ядерної зброї.
Початок перегонів озброєння
На початку 1960-х років відносини між Радянським Союзом та Сполученими Штатами були напруженими – країни перебували у розпалі Холодної війни, боролися за геополітичне, ідеологічне та військове панування.
Сполучені Штати вже випробували першу у світі водневу бомбу («Майк») у 1952 році та свій найбільший ядерний пристрій «Касл Браво» у 1954-му. Радянський Союз також працював над створенням водневої бомби та перші вдалі випробування відбулись у 1955 році. Але це був лише початок. Радянський лідер Микита Хрущов прагнув продемонструвати військову звитягу СРСР, тому він наказав створити найпотужнішу бомбу з коли-небудь створених.
Як працює воднева бомба?
«Цар-бомба» – воднева авіаційна бомба – термоядерна зброя, більш досконала і потужна версія атомної бомби. У той час як атомні бомби в більшості випадків використовують уран чи плутоній, водневі бомби також потребують додаткових ізотопів водню – дейтерію й тритію.
Реакція, що викликає вибух, також різна. Атомні бомби ґрунтуються на механізмі поділу – процесі стиснення ядра урану або плутонію, поділу його на частини і, як наслідок, вивільнення величезної кількості енергії. З іншого боку, водневі бомби використовують не тільки енергію поділу, а й вторинний синтез, що робить вибух набагато сильнішим.
Технічні характеристики водневих бомб різняться. Наприклад, радянський вчений та дисидент Андрій Сахаров, учасник радянської програми створення ядерної зброї, вигадав проєкт під назвою «слойка». У цьому методі використовувалися шари дейтерію (ізотопу водню) й урану.
Якою була найпотужніша бомба?
Довжина «Цар-бомби» становила 8 метрів, діаметр – близько 2 метрів, а вага – 27 тонн. Вона була настільки великою, що її не можна було завантажити у жоден із літаків, які були на той час у Радянському Союзі.
Спочатку передбачалося, що бомба матиме потужність до 100 мегатонн, але вчених турбували радіоактивні опади та потенційні наслідки для здоров'я людини. Ось чому вони врешті-решт вирішили використати три шари свинцю (замість трьох шарів урану) та зменшити вдвічі вибух.
Схема «Цар-бомби»
День вибуху
30 жовтня 1961 року літак Туполєв Ту-95 стартував з аеробази «Оленья» на Кольському півострові. Хоча це був найбільший літак у радянському парку, він ніколи не мав такого важкого озброєння і його довелося модифікувати. Проте бомба все одно не поміщалася всередині літака, і її довелося розміщувати під ним. Щоб відбити тепло, спричинене вибухом, літак був пофарбований у яскраво-білий колір.
Пілот майор Андрій Дурновцев піднявся на 10 кілометрів над землею та полетів у бік протоки Маточкин Шар на Новій Землі. Його супроводжував ще один літак – бомбардувальник Ту-16, який мав знімати вибух.
«Цар-бомбу» скинули над арктичним архіпелагом Нова Земля. Щоб дати літакам час врятуватися з місця події, бомба була оснащена парашутом, який мав уповільнити її падіння та гарантувати, що бомба вибухне на висоті 4000 метрів. Незважаючи на всі запобіжні заходи, імовірність виживання екіпажу становила приблизно 50 відсотків.
Бомба детонувала об 11:32 (за Московським часом). Вибух мав вигляд вогняної кулі завширшки близько 8 кілометрів, його спалах можна було побачити з відстані 1000 кілометрів. Всі будинки в межах 55 км від полігону на Сухому Носі були повністю зруйновані; вікна у радіусі сотень кілометрів були розбиті. Ударна хвиля, що виникла після вибуху, тричі обігнула Землю. Вона також змусила літак Ту-95 втратити висоту приблизно на 1000 метрів, але пізніше пілот зумів відновити керування і приземлився.
Внаслідок вибуху вивільнилося близько 57 000 кілотонн енергії. Для порівняння: бомби, скинуті на Хіросіму та Нагасакі під час Другої світової війни, були еквівалентні 15 та 21 кілотоннам відповідно. Найбільший ядерний пристрій, випробуваний Сполученими Штатами, становив 15 000 кілотонн.
Грибна хмара піднялася на 60-70 кілометрів над землею. Вогняна куля не стикалася із Землею, і тому рівень радіації був відносно невеликим у порівнянні з розміром бомби. Однак, за деякими джерелами, радіоактивні опади спостерігалися по всій Скандинавії.
Що було далі?
Після «Цар-бомби» у 1961 році, ядерні випробування продовжилися, і вже за кілька місяців радянський лідер Микита Хрущов віддав наказ про детонацію ще однієї мегатонної бомби. Наступного року випробування досягли піку – було підірвано 79 ядерних бомб. Але настрої щодо припинення випробувань ядерної зброї в атмосфері також зростали.
Ядерні випробування різних країн
(Атмосферні і підземні)
У 1963 році Сполучені Штати, Велика Британія та Радянський Союз підписали Договір про часткову заборону ядерних випробувань, зокрема, про випробування в атмосфері, космічному просторі та під водою. Пізніше угода була відкрита і для інших країн. Із цього моменту ядерні випробування проводилися під землею.
Полігони ядерних випробувань
(Включено полігони з найбільшою кількістю тестів)
Радянський Союз провів своє останнє ядерне випробування у 1990 році, Сполучені Штати – у 1992 році. Чотири роки потому був підписаний Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань.
Джерела: Радіо Свобода, AFP, Асоціація контролю над озброєннями, Атомний архів, Atomic Heritage Foundation, The Barents Observer, BBC, Федерація американських вчених, The Insider