«Люди з великим серцем»: три історії волонтерів із Запоріжжя

ЗАПОРІЖЖЯ – Ті, хто допомагав і допомагає українським бійцям – це головні герої видання, створеного запорізькими дослідниками. Бібліографічний покажчик «Люди з великим серцем» створили співробітники Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки. Працювали над ним два роки. Результати роботи презентували 18 серпня на спеціальному заході у Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці. Радіо Свобода побувало на ньому та поспілкувалося з трьома героїнями видання «Люди з великим серцем».

«Люди з великим серцем» – історії майже 900 запоріжців, дотичних до волонтерського руху і допомоги українській армії у 2014-2020 роках. І це лише ті, про кого писали у ЗМІ.

Тетяна Палівода з виданням «Люди з великим серцем» у руках

«В нашому покажчику ми охопили весь наш Запорізький регіон. Представлений кожен район нашого краю. Ми вже підрахували – більше 870 прізвищ запоріжців, більшою або меншою мірою, але допомагали Збройним силам України. Дійсно, про багатьох ще й не написано. Тому сподіваємося, що це буде лише перша частина, яка буде спонукати тих же волонтерів або військових писати свої спогади або публікуватися в засобах масової інформації. І таким чином ми зберемо ще більший масив інформації, який вийде у другому покажчику, доповненому і розширеному», – ділиться завідувачка відділом краєзнавства Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки Тетяна Палівода.

Презентація видання «Люди з великим серцем»

Отож, хто вони, волонтери Запоріжжя, яким присвячено книгу «Люди з великим серцем»? Як починався їхній волонтерський шлях? Та що допомагає їм не полишити волонтерство?

Від Майдану до допомоги військовим

Запоріжанка Жанетта Малярова – учасниця місцевого Майдану. Саме там вона в рамках «Жіночої сотні Запоріжжя» познайомилася зі своїми колегами по волонтерству. І зараз продовжує надавати допомогу бійцям, зокрема, в рамках однієї з місцевих волонтерських груп виготовляє маскувальні сітки:

Жанетта Малярова

«Волонтерство – це поклик душі. Я сьогодні не розумію, як люди можуть спокій проходити повз ці фотографії. Я не розумію, як люди можуть сказати: «Какая разница?». 200 кілометрів – війна. Ми знаємо, що там гинуть найкращі. І якщо я не можу допомагати там, то я просто повинна допомагати тут. Наскільки можу, настільки і роблю.

2014 рік, Майдан. Перше, що було, то це ми стоїмо на Майдані, ще ніхто нікого не знає, і зі сцени викликають жінок, які хочуть допомагати, створюється «Жіноча сотня». У мене не було часу на роздуми, бо ноги вже бігли. Дякую Чельцовій Інні, що зібрала нас. Ми ще не розуміли, що ми робимо. Через сім з гаком років розуміємо, що ми і ті, хто на той момент зібрався, інакше не могли.

Волонтерство почалося з того, що я побачила в газеті якійсь, що з Криму вийшли хлопці-морпіхи, їх привезли до Мелітополя і поселили в якомусь гуртожитку, і нема нічого. Зателефонувала дівчатам, з якими ми вже спілкувалися – Ользі Аркадіївні Біличенко, Світлані Василюк, Анжелі нашій, що зараз військова (Павлік – ред.), і кажу: «Давайте щось робити». Зібрали все, що змогли вдома, і поїхали. Хлопці були здивовані, тому що ніхто на той момент не розумів, хто це і чому вони приїхали. А ми просто вивантажили все, що привезли: подушки, ковдри. Це був початок».

Із волонтерів у військові

Інша героїня видання «Люди з великим серцем» Катерина Матюха нині служить у 55-й окремій артбригаді, що базується у Запоріжжі. Саме їй вона як волонтер допомагала у 2014-2015 роках, а 2016 року поповнила її лави:

Катерина Матюха

«Чим для мене було волонтерство? Стилем життя на той момент. Я пишаюсь, що я була однією з волонтерів, і розумію, що не могла інакше в той час. Що спонукало? Мене спонукав страх. Чесно. Спочатку страх, а потім те, що не можу кинути, якщо на мене розраховують. Я вигорала, я вигоріла, я стерлася. Це дуже важко, і тому я дуже вдячна людям, які досі підтримують армію. Це важко. Волонтер – це важко, якщо ти дійсно волонтер.

Моє волонтерство почалося з хлопців на блокпостах під час дощу – зі збору коштів на берці. У мене була декретна відпустка, і грошима допомогти я не могла. Я могла допомогти своїм вмінням. Своїм часом, не знаю, мабуть, здібностями, що я можу організувати. Мені здається, що ми всі впоралися тоді.

Те, що робиш, роби на всі сто: або добре, або ніяк. Можливо, це неправильно, але дотримуюсь такого принципу. Якщо витрачаю свій час, то витрачаю його з найбільшою користю. Якщо витрачаю гроші людей, то це буть гроші на закупку не смаколиків, не цигарок, а на радіостанції, на бронежилети, на екскаватор (на початку 2015 року волонтери придбали екскаватор для 55-ї артбригади, аби бійці могли швидко укріплювати позиції для артилерії – ред.), що хлопцям допоможе зробити свою справу на 90-80%. Наскільки це б не звучало меркантильно, якщо я загину, то нехай я загину з найбільшим ефектом, що я зробила для своєї держави. А держава – це не хтось там в якихось кабінетах, це діти, які ходять в мирну школу. Ось це моя держава.

Чому перейшла до армії? Тоді не вистачало бронежилетів, а потім стала нехватка кадрів. Хочеш зробити добре – піди, покажи, зроби. Не з дивана розповідай, як треба, а піди і зроби. В армії теж служити важко. І гарних добрих офіцерів і захисників, якщо насправді, їх не так багато. Тому мені пощастило. 55-а – найкраща бригада. Я пишаюсь своєю бригадою, своїм підрозділом, тому що там є ким пишатися. Це не просто слова. «Прикрию», «Точно в ціль», «Своїх не кидають» – це їхнє кредо. Війна війною, але я рада, що в цій війні я зустріла справжніх людей, і рада, що служу пліч-о-пліч з тими, ким можу пишатися».

Коли не можна складати руки…

Галина Гончаренко очолює запорізький волонтерський центр «Солдатський привал». Створений як безкоштовний хостел для бійців, що перебувають транзитом у Запоріжжі, центр почав працювати у 2015 році. За цей час в ньому прийняли понад 11 тисяч відвідувачів – волонтерів, бійців, акторів і музикантів, що прямують на фронт для виступів перед військовими тощо. В разі потреби у центрі надають військовим юридичну і психологічну допомогу. А ще Галина Гончаренко – мати бійця 93-ї бригади. Її син Михайло загинув кінці липня 2014 року під Лозовою. Його іменем названо одну з вулиць у Запоріжжі:

Галина Гончаренко

«Зараз продовжує тримати відповідальність якась природна, мабуть, на рівні хромосомному. Бо ми – українці, а зараз в нашій країні продовжується війна. Ми ж не можемо кинути незакінчену справу, яка не закінчилася перемогою, тому працюємо далі. Як би важко не було, нам втомлюватися, кидати, розчаровуватися не можна.

Волонтерство – це мій такий відсоток внеску до спільної справи. Я почала свою волонтерську діяльність у 2014 році, і тоді це був суто медичний напрямок. У мене була можливість домовитися з багатьма аптеками Запоріжжя тощо. Був великий бюджет. З їхньою допомогою я на досить великі суми передала допомоги медикаментами для нашої армії – медикам, бійцям, на фронт і в шпиталі. А потім потроху стало, як є зараз.

Ми приймаємо бійців у «Солдатському привалі», коли приїжджають до Запоріжжя або їдуть через Запоріжжя десь далі на фронт і назад. Ми підтримуємо українську армію, постійно виїжджаючи на фронт з волонтерською допомогою від усіх українців, що підтримують нашу армію, бо то є внесок кожного українця в нашу обороноздатність, нашу перемогу. Підтримуємо родини військовослужбовців, родини загиблих бійців.

В «Привал» прийшли люди, які мали бажання допомогти, які за віком, за станом здоров’я не могли вже піти боронити країну зі зброєю на фронті. Це літні жінки, це пенсіонери. Не всі, але багато хто з них. Вони хотіли щось зробити, не могли сидіти просто так, коли таке у нас в країні, тому хоч щось своїми руками, своїми вміннями, грошима, нервами, чим мають, допомагають і досі.

Ми віримо один в одного, допомагаємо один одному. Це дуже підкріплює, утримує від вигорання. Я ж кажу, відповідальність. Нам не можна. Поплакала, соплі витерла, щоб ніхто не бачив, бо ми – приклад, на нас рівняються, і побігла далі, бо треба».