«Головні гравці». Історії українських добровольців, які віддали життя, зупиняючи Росію

14 березня – День українського добровольця. Артем Мураховський і Олександр Іванченко з Дніпра та Володимир Гунько з Києва добровільно взяли до рук зброю, щоб захистити своїх рідних, свою країну. Усі троє мали вищу освіту, справу, яка подобалася, і багато планів та мрій.

У кожного з них – своя історія життя, але усі троє загинули, відбиваючи російські атаки на найбільш «гарячому» Донецькому напрямку – під Авдіївкою, Бахмутом на Великою Новосілкою.

Радіо Свобода розпитало рідних та близьких добровольців про те, якими вони були в мирному житті, чому пішли на фронт, про їхню загибель і вшанування пам’яті.

«Стати частиною величної сили». Історія вуличного художника Артема Мураховського

Дніпрянин Артем Мураховський (позивний «Мураха/Ісус») був учасником Революції гідності, бійцем-добровольцем полку «Азов» та 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. А ще активістом і вуличним митцем. У Дніпрі, Києві та інших містах України залишилися графіті, намальовані Артемом.

Його товариш, колишній керівник дніпровського осередку ВО «Свобода», а зараз – військовослужбовець 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ Кирило Дороленко згадує: з Артемом познайомилися десять років тому. Тоді він, ще студент, шукав своє місце серед активної молоді.

Юнак навчався на математичному факультеті університету.

«Артем прийшов до нас і залишився. І з 2013 року брав участь в усіх вуличних акціях. Намагався дотримуватися всіх наших вимог: у нас була заборона на куріння, на алкоголь . Я своїх людей намагався скеровувати – ми читали книжки, займалися самоосвітою, я намагався вкладати якісь сенси – нащо ми тут, з ким ми боремося, а не просто, що ми – кулаки, бійки, вуличні «війни» і все», – розказує Дороленко.

Артем був учасником Революції гідності – у Києві та в Дніпрі. 26 січня 2014 року, коли «тітушки» під прикриттям міліції побили активістів під Дніпропетровською облдержадміністрацією, хлопець отримав кульове поранення, а ще звинувачення в розпалюванні заворушень, розказує Кирило Дороленко.

«У нас, окрім палиць, які ми забрали в «тітушок», нічого не було, а в них була травматична зброя. В Артема застрягла куля в шиї. Якщо б у нього не було шарфа, ця куля б могла б зайти глибше, він міг би загинути ще тоді, в січні під ОДА. Пощастило – зима, і в нього було намотано на шиї кілька шарів шарфа.

В лікарню його везти було страшно, там міліція влаштовувала облави на майданівців. В Артема батько – лікар і зміг надати йому допомогу вдома. Нас всіх знали, і наступного дня Артема заарештували й висунули звинувачення в масових заворушеннях. Обрали запобіжний захід – два місяці домашнього арешту. Вся наша організація була побита й під арештами, а я сидів в СІЗО. Амністія прийшла, коли Янукович вже втік з країни»

Артем Мураховський, боєць-доброволець

Коли розпочалася війна на Донбасі, Артем Мураховський добровольцем записався до полку «Азов».

«На той момент більш суворого, патріотичного та ще й молодіжного добровольчого підрозділу не було, і Артем бачив себе в «Азові». Був ще «Правий сектор», але «Азов» на той момент, як вважав Артем, був більш радикальним, більш драйвовим, зі своєю історією. І Артем разом з другом записалися в «Азов». Маріуполь, Широкине, Докучаєвськ... Артем працював на ПТУРі»

Повернувшись додому через рік служби, Артем закінчив університет. Продовжив займатися громадським активізмом – проводив просвітницькі акції.

Художник-самоук, заснував мистецький проєкт «Оліфант», створював вуличні стінописи. Артем працював в ІТ-сфері, і велику частину зароблених коштів витрачав на улюблену справу.

Стінопис Артема Мураховського в Дніпрі. «У Дніпрі вцілів один – з дошкою для серфінгу»

«Оліфант – це назва рогу відомого за середньовічними епосами лицаря Роланда. В оліфант Роланд трубив, щоб покликати підмогу при нападі ворога. Девіз був такий: «Не переймайся – ти не один». Посил був такий: пояснити людям, що вони мають гуртуватися, що є люди, які будуть тебе надихати. Він вирішив реалізувати цю ідею через мистецтво.

Мурали, створені Артемом, є в Києві, Вінниці, Ужгороді й багатьох інших містах. У Дніпрі вцілів один – з дошкою для серфінгу. Думка була така: світ іде до свого кінця, і все, що ти можеш зробити, – чекати, коли ця хвиля тебе знесе, або ж готуватися, і коли вона наблизиться, взяти свою дошку для серфа, розігнатися й побігти назустріч», – грозповідає Дороленко.

Стінопис Артема

У лютому 2022 року Артем долучився до лав 25-ої окремої повітрянодесантної бригади.

Перед від’їздом на фронт Кирило бачив товариша востаннє.

Загинув Артем Мураховський у березні в бою неподалік Авдіївки на Донеччині. Поховали 28-річного бійця на Краснопільському цвинтарі. Удома в нього залишилися батьки й наречена.

«В Артема – історія десятирічної боротьби. Він ішов на війну й не сумував, настрій був такий: він – «бог війни». Не боявся померти за Україну, за ідею. Він прожив гідне життя, життя авантюриста, революціонера, воїна. Єдине, що шкода, – Артем так само, як і багато з моїх загиблих хлопців, не залишив по собі дітей, які б могли вирости гідними громадянами», – каже Кирило Дороленко

Артем Мураховський, боєць-доброволець

У своєму останньому листі Артем писав:

«Засинаючи у швидкоруч викопаній землянці та чекаючи на танковий прорив, ваш покірний слуга вирішив передати вам полум'яний привіт та побажати бадьорості духу. Все тільки починається і ми головні гравці у цій партії. Щоб там не трапилося пам'ятайте – ви вирішили стати частиною величної сили, сили, що знаходиться не тільки на зламі цивілізацій, а й на зламі часів».

Посмертно Артема Мураховського нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Друзі намагалися домогтися перейменування однієї з вулиць Дніпра – Леваневського – на його честь, але петиції забракло голосів.

«Захисник, воїн, справедливий, чесний». Історія підприємця Олександра Іванченка

Старший лейтенант ЗСУ, позивний Грозний – Олександр Іванченко з Дніпра – у мирному житті був приватним підприємцем. Він народився у той час, коли його батько Володимир відбував службу в армії, розказує мама Лана Іванченко. Був єдиною дитиною в родині. З дитинства захоплювався й авіа – та кораблемоделюванням. А ще – спортом, мав чорний пояс з карате.

Закінчив у Дніпрі 49-у школу – ту саму, де вона працювала вчителькою англійської мови, згадує Лана.

«Я працювала в тій же школі, і його клас був у мене. Скажу чесно: я занижувала йому оцінки, і він до цього ставився з розумінням. Коли бували з хлопцями якісь непорозуміння, сварки – ніколи мені не скаржився. Уже після випускного дещо розповів. А ще він дуже любив майструвати, ходив на гуртки з моделювання. Непогано вчився, любив хімію та біологію»

Олександр Іванченко з дружиною й дітьми до війни

Коли розпочався Майдан, каже Лана Іванченко, її син, на той момент випускник університету інженерів залізничного транспорту, вже спробував себе й у роботі за фахом, і в бізнесі. Разом з батьком вони займалися виготовленням металовиробів. У нього була родина – дружина Олена й син.

Лана була активісткою Євромайдану в Дніпрі, а потім – волонтеркою ЗСУ.

«У Дніпрі ми збирали гроші на підтримку столичного Майдану, Саша завжди мені давав, не рахуючи навіть, ніколи не шкодував. І свої кошти також носила – пенсія тоді в мене була невеличка»

24 лютого 2022 року Сашко прокинувся від далеких вибухів і маминого дзвінка: «Розпочалася війна».

Лана бачила у вікна палаючий аеропорт.

Олександр почав шукати можливостей записатися добровольцем. У військкоматі свого району й інших районів міста йому відмовили – у той час туди стояли черги чоловіків з бойовим досвідом. Не брали ще й тому, що вдома на Олександра чекало двоє дітей.

Олександр Іванченко, боєць-доброволець

Тоді він записався до тероборони. Списки формували у волонтерському центрі біля Парку ракет.

«Записався, телефонує, і такий щасливий, ніби йому мільйон доларів хтось поклав у кишеню. «Мамо, я втомлений, але я такий щасливий. Мене відпустили додому, зібрати речі». Був такий радий, що хоч в тероборону. Зранку ми його відвезли на місце. Тоді ми думали, що вони будуть захищати кордони нашої області»

З дніпровської тероборони сфорумували 128-у бригаду, розповідає мати. Олександр, оскільки був офіцером – закінчив військову кафедру університету, спершу очолив взвод, а потім – роту. Бійці споруджували оборонні об’єкти на території Дніпропетровщини.

«У підпорядкування йому дали хлопців з Луганської області, зі Старобільська, «айдарівці». Вони були досвідчені, АТОвці. Кажу: «Сашо, вони вже воювали, тримайся за них, вони тебе всьому навчать». Згодом він мені дякував за цю пораду… І потім, уже на цвинтарі, хлопці його дуже тепло згадували»

Олександр Іванченко з побратимами

Потім Сашка з побратимами перекинули на Донецький напрямок. Де він перебуває – домашнім спершу не говорив.

«Він мені дзвонить – а я чую вибухи: «Сашо, ви де?». «Та ми тут, ми тут, в області». А потім через день дзвонить: «Ні, мамо, я тобі збрехав – Новосілка». Там він прийняв перший бій. Це було 20 квітня. Вчилися «з коліс», прямо в боях. Хлопці потім розказували, як це було. «Нас арта накриває, а нам дали лише по два «рожки» до автоматів. Арта припинила роботу – лізуть , як прусаки, рашисти»… Ім’я Олександр – як перекладається з грецької? «Захисник». Він у нас – захисник, воїн, справедливий, чесний», – розповідає Лана Іванченко.

Загинув Олександр 27 липня 2022 року в бою між Великою Новосілкою й Рівнополем. Напередодні він востаннє поговорив з матір’ю по телефону, дуже нервувався й попередив, що кілька днів буде не на зв’язку. Його, тяжкопораненого, побратими винесли з поля бою, домовившись із противником. Втрата крові була критичною – врятувати не вдалося.

Поховали 41-річного бійця на Сурсько-Литовському кладовищі, біля родичів.

Відтоді 27-ме число кожного місяця, говорить Лана Іванченко, для родини – особливе: вони навідують могилу Сашка. На чоловіка також не дочекалися дружина й діти – 14-річний Дмитрик та 9-річна Ганнуся.

На могилі бійця

«Діти дуже важко переживають цю втрату. Син – дуже замкнувся, нікуди не хоче ходити. Якось прибіг зі школи, плаче, кинувся до невістки. Думали, що хтось образив. А воно – в школі готували захід про воїнів. Каже: «Татова пісня була». А пісня то – улюблена Сашина, «Браття-українці». Саша дуже любив музику», – розповіла мати.

Переживати горе, ділиться мати, їй і чоловікові допомагає підтримка таких самих батьків, які втратили дітей на війні. А ще – волонтерство.

«Частина знайомих, які називали себе друзями, – відійшли. Я не вірю в їхні фальшиві сльози, у фальшиві слова. У мене є ті, хто мене розуміє, – майданівці, волонтери, «Родинне коло загиблих героїв». Ми зустрічаємось – нам навіть говорити нічого не треба… Мені вже нічого не страшно – найстрашніше я пережила», – каже Лана.

Олександр Іванченко з донькою

Старший лейтенант Олександр Іванченко нагороджений двома орденами Богдана Хмельницького – за життя і посмертно. На школі, де він навчався, у Дніпрі планують встановити меморіальну дошку.

Війна, полон, два роки сімейного життя – і знову війна. Історія двічі добровольця Володимира Гунька

Володимир Гунько (позивний Кузьма) народився й виріс на Вінниччині, жив і працював у Києві. Він був учасником Революції і Гідності й прямо зі столичного Майдану 2014 року записався до добровольчого батальйону «Донбас». Пройшов «гарячі» точки сходу України, зокрема Широкине та Іловайськ, потрапив у полон, розповідає його дружина Оксана Боркун.

Володимир Гунько, боєць-доброволець

«У полоні в росіян він пробув чотири місяці.. Там із них сильно збиткувалися. Розказував: жили в підвалі, спали на підлозі. Ні одягу теплого, нічого. Водили на будівництво працювати. Били сильно – особливо, коли наші перемагали на фронті. Казав: вони постійно мерзли, постійно були голодні. Місцеві бабусі іноді намагалися їх підгодувати, запхнути в кишені цукерки – поки росіяни не бачать. Власне тому він і повернувся на війну після полону – бо, казав, бачив тих бабусь, бачив, як вони турбувалися про наших хлопців. І це йому не давало спокою», – каже жінка.

Володимир і Оксана

Після АТО Володимир повернувся до мирного життя – працював у компанії з продажу вин. Оксана та Володимир познайомилися 21 вересня 2020 року – в інтернеті.

«Випадково познайомилися в мережі, зустрілися – того ж дня. Ще й посміялися, бо він приніс документ. У нас, виявляється, в один день – день народження. Поспілкувалися, а наступного дня він мене запросив до ботанічного саду. Сиділи під зірками, пили вино... Ми практично зразу зрозуміли, що дуже схожі, а вже через три місяці стали жити разом, у мене, в Ірпені», – розказує Оксана Боркун.

Володимир у мирному житті

Історії кохання Оксани й Володимира було відміряно лише два роки.

«Ми багато подорожували, майже щовихідних. Він приїздив з роботи – сідали на машину, їхали. Проїхали пів України. У той час якраз звільнилася з роботи, бо багато років працювала без відпочинку – hr-директоркою в мережі ресторанів. Вирішила все кардинально поміняти. У нас з Вовою було тихе, гармонійне життя, яке не хотілося виставляти – ні в соцмережах, ніде. Кажуть же: щастя любить тишу. Друзі приходили, грали в «Монополію», кицьку ще одну завели – у мене вже була одна», – розповідає Оксана.

Увечері 23 лютого 2022 року, перед початком повномасштабного вторгнення Росії, Володимир запропонував Оксані «помандрувати до Карпат». Вона здивувалася – і тоді чоловік сказав правду: можливо, завтра розпочнеться війна, треба збирати речі. Наступного дня Володимир відвіз Оксану на захід країни, а сам повернувся до Києва.

«Він мене відвіз в Ужгород – 24 години був за кермом, зовсім без відпочинку. Там ми знайшли квартиру. А Володимир зразу побіг на потяг. Всю дорогу він спілкувався з побратимами: хто де. Допомагав дистанційно тим, хто не виїхав, – як краще виїздити»

Володимир Гунько, боєць-доброволець

Спершу Володимир служив в Президентському полку – був інструктором для новобранців, але зі своїм фронтовим досвідом шукав можливостей перевестися до бойової бригади. Паралельно – возив волонтерську допомогу на Донецький напрямок. Згодом долучився до 58-ої бригади, потім їх відправили на фронт. Устиг прослужити лише тиждень.

30 липня 2022-го Володимир загинув. Йому було 33 роки.

«Він сказав, що буде на полігоні. А виявилося, що він уже в Бахмуті. Зв’язку не було. Батьки почали бити на сполох, шукати, я почала шукати – через знайомих. Виявилося, що вони з хлопцями спали на базі, на заводі. Туди поцілило дві ракети. Лише через три дні його змогли дістати з-під завалів»

Дошка на школі в рідному селі

Поховали Володимир в рідному селі Ободівці на Вінниччині. На школі, де він навчався, відкрили меморіальну дошку. Є також вулиця його імені й пам’ятний знак на церкві.

Оксана каже: тяжко переживає втрату.

Рятує, ділиться, спільнота дружин загиблих військових. Вона об’єднує 3,5 тисячі жінок. Разом волонтерять: збирають гроші на армію, на допомогу родинам загиблих. Жінка також веде канал психологічної підтримки, де ділиться своїм життєвим досвідом.

«Турбота про інших поставила на друге місце свої болі. Іноді, коли запрацююся так, що й дихати не можу, – згадую про себе, починаю потрошку займатися з собою. Зараз дійшла до нашої спільної з Володимиром мрії – відкрила «школу щастя»: проводжу лекції, курси. Поки це телеграм-канал, де я ділюся своїми знаннями й досвідом, зокрема – переживання втрати. До мене приходять вдови загиблих. Я підтримую людей, показую, що є життя далі», – ділиться Оксана.