Точка неповернення
Уже майже сім років Москва живе в посткримській реальності. Її стадії можуть називатися по-різному, але точка відліку одна й та сама – лютий 2014-го і триколори над будівлями кримських органів влади.
Щоб відвернути увагу від анексії – Кремль влаштував вторгнення на Донбас. Коли забуксував Донбас – відправив війська в Сирію. Відтоді Росія почала застосовувати хімічну зброю проти власних громадян, скидати бомби на жителів інших країн і взяла за правило втручатися в чужі вибори. Слідом за військовим локомотивом в посткримському ешелоні йдуть санкції, антисанкції, політв'язні, «радіоактивний попіл» і «новачок».
Анексія Криму зуміла переформатувати образ Росії в усьому світі. Відтепер її чиновники токсичні, а її влада непередбачувана. Презумпція недовіри довгострокових санкцій – будь-яка кооперація з Кремлем тепер проходить на заході строгий фейс-контроль. Будь-який сумнів тлумачиться не на користь Москви.
Москва невпинно продовжує створювати для власних громадян універсальні загрози
Втім, внутрішня політика Росії теж змінилася до невпізнання. Країна все більше перетворюється на корпоративну фашистську державу. В якій немає інших центрів суб'єктності, крім владної вертикалі. На забетонованому армійському плацу прорости здатне лише те, що отримало санкцію держави. Муссоліні б це сподобалося.
Втім, той самий ескалатор, на який ступила Росія в 2014-му, продовжує везти її вниз. Москва невпинно продовжує створювати для власних громадян універсальні загрози. Нове законодавство дозволяє оголосити будь-кого, хто прямо або опосередковано контактує з іноземцями, «іноземним агентом». Або ти добровільно береш на себе це почесне звання – і потім звітуєш перед державою раз на пів року, або тобі світить штраф і тюремне ув'язнення.
Втім, нічого дивного. Головне завдання російської держави – це створення простору невизначеності. Універсальні кримінальні гачки, на які можна зловити будь-кого, хто виділяється з натовпу. Власна думка як підтвердження неблагонадійності. Постава як ознака опозиційності. Універсальні капкани, для викорінення інакомислення на окупованих територіях.
Російська політика освоїла дорогу з одностороннім рухом. Звертати нікуди
Відразу після анексії в Росії були чутні голоси тих, хто закликав не перебільшувати. Тих, хто говорив про невеликий зиґзаґ, після якого все повернеться на круги своя. Тих, хто стверджував, що простір від Лісабона до Владивостока залишиться єдиним, з точки зору цінностей. Сьогодні всі ці мантри не мають жодного сенсу. Російська політика освоїла дорогу з одностороннім рухом. Звертати нікуди, та й не стане. Завтра буде тісніше, ніж сьогодні. Післязавтра буде бідніше, ніж позавчора.
Ми не знаємо, як довго існуватиме нинішній російський режим. Його рятує те, що Росія – не Радянський Союз. Захід не мислить її в категорії прямої та явної загрози, на боротьбу з якою потрібно кидати всі наявні сили. Москва тепер йде в довгому переліку регіональних порушників спокою, кожен з яких небезпечний і ворожий, але, одночасно, не тягне на роль есхатологічного ворога. Але чим довше Росія існує в своєму нинішньому форматі – тим глибше деградує її скелет.
І вся ця реальність останніх років стала можливою лише завдяки Криму. Тому самому, через який Росія почала вдивлятися в безодню, а безодня почала вдивлятися у відповідь. І є якась зла іронія, що в цьому вирі суверенних помилок вже ніхто не згадує про півострів, через який, власне, все й почалося. Але саме йому випало стати тією початковою матрьошкою, яку Росія потім раз по раз ховала у фігури більші.
І якщо хтось мріяв про те, що Крим зіграє глобальну роль у долі Росії, то він не помилився. Півострів цю роль зіграв.
Правда, навряд чи комусь сподобається результат.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода