Низка сіл на Житомирщині постраждала від лісових пожеж. 73 будинки згоріли чи були частково пошкоджені. Кілька сімей довелося відселити з епіцентру горіння. Поки світова увага прикута до розповсюдження коронавірусної інфекції, на півночі України вирує вогняна стихія, забираючи з собою десятки тисяч гектарів лісу.
Основний удар на себе прийняли кілька сіл Овруцького району. Найбільше постраждали села Личмани і Магдин. Вони розташовані у третій зоні відчуження й межують із відселеними селами часів Чорнобильської аварії.
Густа сіра мряка встелилася за десятки кілометрів до епіцентру пожежі на Житомирщині. Темно-молочна ковдра, що затягнулася між погорілими лісами, супроводжує нас вглиб Полісся, далеко на північ України. Стійкий запах диму вже в дорозі вабить своєю небезпекою.
Із добряче полатаної дороги, яка веде від Овруча в Білорусь, ми звертаємо праворуч. На Магдин. Хто б міг подумати, що посеред лісу можуть стояти хати і там живуть люди?
Згорілі хати нагадують звалище використаних будівельних матеріалів із запахом диму
«Пішли на пенсію, надоїла нам та метушня, втекли сюди в глушину. Побудували собі храм. Нікого не чіпали. Жили, збирали гриби-ягоди. На тобі – така от біда», – каже нам Іван. Він в Личманах уже 8 років живе, його товариш Юрій – сім з половиною.
Чоловік із довгою сивою бородою у сірому в’язаному светрі й армійських штанях вантажить на тачанку невеликі снопи сіна. Його дім згорів, як і все, що було поруч.
«У мене там причеп перевернутий. Там у мене десять курей спаслося. Треба якось загороду для них зробити. В мене згоріли чотири кози і десять козенят таких, – тягне рукою до коліна Іван, показуючи висоту тварин, – качки погоріли, кури. Це і є найважливіше», – якоїсь миті здалося, що Іван заплаче. Підняв вказівний палець до очей, розвернувся і пішов у бік господарства, яке залишилося після пожежі.
Люди в погорілих селах із осторогою ставляться до журналістів. Не кожен бажає показувати себе на камеру, розповідати про пожежу. Особливо, як це буває у селі, коли пішли чутки, що вцілілу худобу в покинутих домівках хтось краде.
За час нашого перебування у селах, які постраждали від вогню, ми побачили десятки, а то й сотні автівок із різних регіонів. Починаючи від сусідніх райцентрів, завершуючи далекими Франківщиною і Тернополем.
Допомога у скрутну хвилину людям вкрай необхідна. Гори пакунків із одягом, картопля, різна крупа й навіть зерно, насипане горою – в Личмани й Магдин їде все. В цей момент мені пригадується зима 2017 року, Авдіївка. В місті відімкнули електропостачання, теплопостачання й воду. Внаслідок активних бойових дій були пошкоджені усі комунікаційні мережі міста, тоді ледь не вся Україна з’їхалася в невеличке промислове місто-супутник Донецька.
Люди переселяються в уцілілі хатки, допоки не відбудуються
Чужого горя немає
По старій розбитій лісовій дорозі об’їжджає ями невелика вантажівка із житомирськими номерами. В причепі кілька сотень цеглин, мішки з цементом і шифер. Двоє чоловіків пробираються крізь погорілий ліс у глиб села Магдин. Періодично знімкують згарища на камери мобільних телефонів.
Через кілька кілометрів зупиняються біля одного із вцілілих будинків, там на землі уже ледь не склад різного краму. Тут і крупа, і одяг, і будівельні інструменти, хтось передав холодильник, дитячі іграшки. Поруч п’ятеро чоловіків розвантажують будівельні матеріали.
«Сьогодні зранку прочитав пост (у фейсбуці). Завантажилися, сіли і приїхали. Матеріали мої особисті. Купив цемент, 10 листів шиферу, два піддони цегли. Просто привіз людям. Їм зараз більш потрібно, ніж мені. Я ще через півроку-рік зароблю грошей і буду далі будуватися. А людям потрібно відбудовуватися. Тому вирішив допомогти», – каже нам Віталій, він приїхав сюди із сусіднього райцентру – Малина.
Поки спілкуємося із Віталієм, з-за наших спин виїжджають іще дві автівки. Без зайвих розмов чоловіки беруться усе вивантажувати й розкладати біля тієї ж вцілілої хати.
Темнобородий господар дому Дмитро живе тут із дружиною та двома дітьми . Частину обличчя Дмитра закриває зелена з білими вставками маска. Через неї не зрозуміти його емоцій. Відривається від роботи на якісь пару хвилин, щоб подякувати небайдужим людям за турботу: «Ми всьому раді, нам усе потрібно. Привезли їжі – це теж дуже важливо на даний момент. Продукти тривалого зберігання. Люди настільки щедрі, що нам навіть пиріжки передавали. Уявляєте, наскільки люди від себе відривають…» – у цей момент Дмитро намагається стримати емоції. Тривала пауза і відведені вбік очі більш промовисті, ніж слова.
Він розповість про «чудо», яке врятувало його дім, про те, як боролися за інші хати. Утім, каже він, найбільше чудо – це єдність людей.
«Наскільки у нас прекрасний народ. Прості люди – усі відгукнулися. Ця колосальна народна підтримка відчувається у кожній дрібничці, – каже Дмитро. – Тут люди, знаєте, міцні, тверді. Звичайно, це горе. Але є у нас надія, що ми пройдемо цей етап. Усе побудуємо, усе буде добре», – додає з нотками сподівання та навіть впевненості.
Повсюди стійкий запах смаленого дерева. Хата за хатою, тин за тином згоріли вщент. Пожежа забирала все нажите роками, вогонь, підсилений вітром, не розбирався в тому, хто кому і що винен.
Люди в селах уклінно просять не звинувачувати їх у пожежах. Вогонь не вперше лютує у цих краях, утім, кажуть, такого ще не було.
«Є вогонь, який іде просто, по верху, по деревах. А це ось тобі стіна. І верх, і низ, і все воно так… І ще гуде. Слава Богу, що без людських жертв, – хреститься Вікторія. – Воно із такою швидкістю йшло… І гул іде, і так кидає», – піднімає над собою руки і зводить їх на ширину плечей жінка.
Старі дерев’яні хати, ще й покриті дранкою, зайнялися як сірники. Пожежа забрала за собою все, залишивши попелище на подвір’ї її хати. Погоріла домашня птиця, усе , чим обробляли город…
Раз ми вже тут, вирішуємо проїхатись до Виступовичів. Майже закинуте село на кордоні із Білоруссю не постраждало від вогню. Зелені ліси, суха трава у пояс. Пусткою стоять врослі в землю поліські старі дерев’яні хати. Лише гуркіт вантажівок із лісом розрізає звуки природи.
Тут усюди вантажівки або з лісом, або на завантаження. До речі, чули, що серед версій підпалу – знищення доказів вкраденого лісу та підготовка ґрунту й політичної волі до видобутку бурштину.
Та найбільш імовірною версією, яку розглядає слідство, є підпали листяного настилу. Поліція уже затримала одного винуватця лісових пожеж.
Їдемо далі. Обабіч дороги стоїть пожежна автівка. Гуготіння моторів натякає нам, що в шланги подається вода. Ті, до речі, як змії, розповзлися вглиб лісу і ведуть до дерев, які все ще тліють. Приблизно раз на хвилину чути сильне тріскотіння. Згоріле коріння сосен не витримує ваги стовбурів, й дерева валяться додолу.
За 10 хвилин під тиском із шлангів виливається майже дві з половиною тисячі літрів води. Пожежники поливають торф’яники, які зайнялися внаслідок пожежі. З-під ніг просочується дим, а земля гріється до незбагненного рівня. Інколи здається, що з-під землі виринає пекло.
«Мусимо тут все добре поливати, щоб не було повторного займання. Ось так метр за метром проходимо ділянки. Будьте обережні, тут дерева валяться», – каже нам Олег. Поки пожежний автомобіль поїхав набирати воду, в хлопців з’явилося кілька хвилин, щоб поспілкуватися з нами.
Олег і його команда уже шосту добу працюють на Житомирщині.
«Добре, що авіація і пожежний потяг нам допомогли. Фактично, локалізували верхову пожежу. Тепер невеликі осередки тління залишилися, мусимо їх гасити. Ми вночі не працюємо – техніка безпеки. Вночі ж темно, нічого не видно. Небезпека більша. А воно за ніч, буває, розгорається», – каже нам Олег, витираючи замащене сажею обличчя.
Команда приїхала із Малина на підсилення. Хлопці щодня, протягом шести діб у лісах гасять локальні ділянки.
Кажемо, що важка праця в них. Нас акуратно поправляють.
«Це служба. Ми давали клятву Україні й українцям. Не важливо, день це чи ніч. Свято чи ні. Ми виконуємо свій обов’язок», – жаль, що ці слова Олега не записали на камеру.
А тут і воду підвезли. Хлопці беруться далі до роботи.
Дорогою ми зустріли чимало пожежників, і не змогли порахувати кількість автівок червоного кольору із синіми ліхтарями, які мчали то в один, то в інший бік, залишаючи за собою довжелезний шлейф пилу.
Багряне сонце заходить за обрій, вітер влягається на ночівлю у лісах. Легкий дим пробиваться між чорними стовбурами дерев. У Личманах і Магдині люди розставляють привезені пакунки.
Просять везти лише харчі тривалого зберігання, будівельні матеріали й інструменти. Решта вже є.
«Це все відбудується, – махає рукою на згарище свого дому Іван, – тварин жаль…».
Із силою духу, оптимізмом і вірою в людей села підуть в новий день. Щоправда, невідомо, коли природа відновить своє довогняне життя на Житомирщині.