«Надпотужна терапія, яка потрапляє в душу»: як театр під час війни рятує психіку людей

ЛЬВІВ ‒ Яку історію запропонувати глядачам у час війни з театральної сцени: веселу чи сумну? Які вистави переважають у репертуарі сьогодні? Повномасштабна війна Росії проти України вплинула на українське театральне життя. Багатьом митцям довелось евакуюватись із небезпечних міст, які під постійними обстрілами чи окуповані Росією.

Актори і режисери наголошують, що сьогодні їм важливо робити те, що вони вміють ‒ дарувати емоції людям у театрі.

Чим живуть театри у тилу ‒ у Львові, Ужгороді, Івано-Франківську?

У перші тижні повномасштабної війни театральні приміщення в багатьох українських містах перетворились у волонтерські центри. Тут не лише збирали, видавали гуманітарну допомогу для переселенців, годували їх, плели маскувальні сітки, але й внутрішньо переміщені люди знайшли у стінах театрів прихисток. Театрали допомагали тим, хто втік з-під обстрілів, втратив рідних, здоров’я, дах над головою.

Коли хвиля переселенців стихла, театри у Львові, Івано-Франківську, Ужгороді, Тернополі, Луцьку та інших містах у тилу відчинили двері для глядачів і почали робити те, що вміють найкраще ‒ мистецтво.

«Ми почали думати, як говорити зі сцени з глядачами. Стараємось балансувати, щоб не грати на почуттях людей, бо в інформаційному просторі дуже багато емоцій зла. Театр має врівноважувати. «За двома зайцями», «Наталка Полтавка», інші вистави, які в нашому репертуарі, допомагають облегшити психічний стан людини.

Зараз люди під час тривоги сидять в укриттях, у підвалах і там співають, жартують. Ідентично поводиться і театр: ми намагаємося знайти баланс.

Я працюю над постановкою вистави за твором Ольги Кобилянської «Меланхолійний вальс». У цей період важливо говорити про жінку, яка є тилом для українського війська і наскільки ідентичність українки є сильною. Кобилянська була модерною в Україні. І акторки нашого театру після репетиції біжать у волонтерські центри допомагати. Про цей маніфест жіноцтва через Кобилянську хочеться проговорити зі сцени. Сьогодні у центрі уваги ‒ людина та життєві цінності», ‒ каже режисер Національного театру імені Марії Заньковецької Ігор Білець.

Фрагмент вистави «Львівське танго»

У львівському театрі імені Марії Заньковецької прем’єра ‒ вистава «Львівське танго», яку так давно чекали, як самі митці, так і глядачі. Адже про постановку було відомо ще 13 лютого. Через війну дата прем’єри перенеслась.

Режисер Богдан Ревкевич поставив «Львівське танго», музичну історію про композитора Богдана Веселовського, який у 30-ті роки ХХ століття у тодішній польській Галичині зробив українську пісню популярною. Це був славний час молодіжного українського гурту «Ябцьо-джаз».

Над виставою працювали довший час, тому що шестеро акторів театру захищають країну. Тому довелось їм шукати заміну. І акторський склад, який задіяний у виставі, молодший. Робота заньківчан отримує багато позитивних відгуків від глядачів.

«Важливо, щоб якомога більше глядачів були на виставі, щоб театр приносив задоволення людям, щоб у залі вони могли трішки забуватись. Бо економічна ситуація у родинах погіршилась, нашими глядачами стали переселенці, а тому ціни на квитки не можуть бути високі. Вистави мають бути з оптимістичним, добрим фіналом. Можемо говорити про любов, щасливе і нещасливе кохання, як було у Веселовського. Зараз уподобання глядача змінились», ‒ говорить директор театру імені Марії Заньковецької Андрій Мацяк.

Фрагмент вистави «Львівське танго» Національного театру імені Марії Заньковецької, Львів

Маріупольський театр в Ужгороді

Закарпатський обласний музично-драматичний театр імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв весною прийняв групу мистців із Маріуполя, поділився із цим колективом сценою. Людям вдалося виїхати з окупованого міста, під постійними обстрілами і вони зупинились в Ужгороді. Кожен має власну трагічну історію, яку пережив.

Сьогодні чотирнадцять акторів і режисер Маріупольського театру працюють в Ужгороді і маленьким колективом творять мистецтво. Вже показали дві прем’єри. Одна з вистав «Маріупольська драма», а це про власний біль кожного, хто промовляє зі сцени. Це важка вистава для емоційного сприйняття. Але для митців важливо, щоб ніхто не забував про їхній рідний Маріуполь, окупований і знищений Росією, де російські війська вбили сотні цивільних людей.

А Закарпатський обласний музично-драматичний театр розпочав новий проєкт ‒постановку вистав за творами Шевченківських лауреатів Закарпаття. Глядачі вже побачили два літературно-театральні перформанси за творами поетів Дмитра Кременя і Петра Скунця. Також колектив драмтеатру сьогодні відновлює вистави свого репертуару. Адже троє провідних акторів служать у Збройних силах, а основний репертуар театру тримався на їхніх грі.

«Ужгород на початку повномасштабної війни став базовим містом для переселенців. Актори театру проводили благодійні майстер-класи для дітей переселенців, родин. У місто приїхали актори з Херсона, Харкова, Києва і наш колектив поповнися шістьома акторами. Вони замінюють у виставах тих, хто воює. Доводиться відновлювати ці вистави. У цьому новому сезоні маємо 5-6 прем’єр. Поставили моновиставу «Отвєтка» (присвячена оперному співакові, воїну Василеві Сліпак, який загинув у 2014 році, захищаючи Україну, -ред.)», ‒ розповів працівник Закарпатського драмтеатру, письменник Олександр Гаврош.

Фрагмент вистави Закарпатського музично-драматичного театру

Весілля, коляда та плєс

У новому театральному сезоні Івано-Франківський драматичний театр імені Франка обрав для себе гасло: «Ми не знали, що це неможливо. Тому і зробили». Ці слова десь і є відповіддю на запитання, як працювати театрові у час війни. Навесні колектив зіграв чимало вистав в укритті. За словами керівника театру Ростислава Держипільського, після 24 лютого театрали сумнівались, чи у важкий час війни взагалі комусь потрібне мистецтво.

«На початку березня ми грали вистави в укритті і я побачив реакцію жінки з Бучі. Вона не проронила сльози, коли збирала дитину і рятувала її, втікаючи з Бучі, бо мусіла бути сильною. Але вона проплакала всю виставу. І я роздивився навколо, почав думати, що робити. Бо зрозумів, що театр це надпотужна терапія, яка потрапляє в душу і може там робити чудеса, змінювати людей.

Ми зрозуміли, що нам треба працювати для людей і для себе. Виникло питання, що запропонувати з репертуару: комедії, коли стільки горя, бід а ми тут веселилося; чи трагедії, драми, коли можеш посилити біль. Але якщо справжня гра і емоції, то може бути і комедія, і трагедія. Втім більший попит у глядача сьогодні на комедії. Бо люди хочуть відволіктися і цього не потрібно боятися. Нам потрібна здорова нація, люди мають прийти до театру і скинути те негативне, чого свідомо чи несвідомо набираються», ‒ говорить Ростислав Держипільський.

Фрагмент вистави «Гуцульське весілля» Івано-Франківського драмтеатру імені Івана Франка

В осінньому репертуарі Івано-Франківського театру є минулорічна прем’єра вистави «Гуцульське весілля», за творами письменника Станіслава Вінценза та дослідженням етнографа Володимира Шухевича. На сцені ‒ весь акторський склад, який відтворює обряд гуцульського весілля XIX століття. І виставу, де багато автентичного співу, яскравих костюмів, музики, глядач дивиться з захопленням. Невдовзі театральна прем’єра ‒ «Лісова пісня на полі крові» (метаморфоза душі). У час зимових свят на глядачів чекає коляда та плєс (колядування у супроводі трембіт та рогів).

«Хочеться надолужити і поставити все те, що ми не помічали, недооцінювали свого. Прем’єра «Лісової пісні» це гарні нотки, щоб глибше зрозуміти себе, українців. Мені хочеться, щоб ми везли на Захід крутий мистецький продукт, український, а не користались з того, що українців добре сьогодні сприймають у світі , що можна показувати будь-що, бо війна. Не треба себе таким чином зменшувати. Ми талановита нація у всьому і маємо що розповісти і показати», ‒ наголосив керівник Івано-Франківського театру.

Фрагмент вистави «Гуцульське весілля»

Попри різні труднощі, театри мають працювати у час війни і дарувати гарні емоції українцям, які виживають, хвилюються за свою країну, чекають рідних з війни, втратили близьку людину, зауважила у розмові театрознавець, режисерка Ірина Волицька. Тим паче у тилу, коли сюди переїхали у міста переселенці і їх потрібно знайомити з театральним мистецтвом у Львові та інших містах.

«Театр мусить існувати. Це та штука, яка помагає жити. Моменти любові, віднаходження, коли ми говоримо про такі речі, які болять людину, то це завжди сприймається, як у мирний час, так і у час війни, особливо війни. Бо хочеться чогось теплого, зігрітись духовно і душевно. Це так важливо у непростий період життя українців», ‒ говорить Ірина Волицька.

Фрагмент вистави «Ромео і Джульєтта» Івано-Франківського драмтеатру імені Івана Франка

Чимало театрів у Львові пережили кадрові проблеми, коли хтось із колективу пішов захищати країну, а хтось виїхав за кордон. Це вплинуло на формування репертуару, бо довелось обмежитись меншою кількістю вистав. Водночас, деякі театральні колективи вже поповнились талановитими акторами, які переїхали у Львів з інших міст.

Виклики сьогодення стали поштовхом для акторів і режисерів щодо пошуку цікавих творів для постановок, театральних експериментів. А тема війни і героїзму українців, історії багатьох захисників і захисниць, українських родин, окремих людей стануть майбутніми сценаріями і тут важливо, щоб мовою мистецтва розповідати щиро, просто, глибинно, талановито, уникнувши пафосу і штучності.