«То була друга молодість». Як виборювали Незалежність України – розповідає «рухівка» Тамара Завгородня

ДНІПРО – Дніпрянка Тамара Завгородня пройшла пліч-о-пліч зі своїм чоловіком – поетом, перекладачем та дисидентом Олесем Завгороднім – понад 40 років життя. Це були роки боротьби за незалежність України, боротьби проти русифікаторської політики СРСР. Вони були насиченні подіями й вчинками, які потребували мужності, – читання й поширення самвидаву, заходи на захист української мови та культури. А також підняття перших синьо-жовтих прапорів у тодішньому Дніпропетровську, до речі, їх власноруч шила сама Тамара.

«То була наша друга молодість – боротьба за Незалежність», – говорить, згадуючи ті роки, дружина дисидента.

Майже 40 років вона пропрацювала літературним редактором у дніпровських видавництвах, долучалася до редагування всіх книжок поезій та перекладів свого чоловіка – а їх було близько пів сотні.

Напередодні Дня Незалежності Тамара Завгородня розповіла Радіо Свобода, як виборювали незалежність у Дніпрі, який творчий спадок залишив по собі її чоловік, а також про те, що їй самій допомагає переживати війну.

Тамара Завгородня з чоловіком Олесем Завгороднім

Тамара Завгородня, уродженка села Попівка на Полтавщині, приїхала до русифікованого Дніпропетровська всередині 60-х років. Вступила до університету на українську філологію. На другому курсі вона вперше побачила свого майбутнього чоловіка Олеся, розказує жінка. Тоді він, уже випускник філфаку, разом з товаришами прийшов до гуртожитку, де вона мешкала.

Тамара познайомилася і з родиною Олеся – його батько на той момент уже був знаним письменником, очолював обласну організацію Спілки письменників, а мама працювала журналісткою. У цій сім’ї говорили винятково українською мовою, згадує Тамара.

Роки переслідувань і «тиші»

1968 рік, каже жінка, був роком випробувань для української інтелігенції. Після публікації роману «Собор» Олеся Гончара влада інспірувала «антисоборну» кампанію. Своєрідною реакцією на це був «Лист творчої молоді...» – проти русифікаторської політики, на захист всього українського, який написали кілька молодих дніпрян. Серед них був і поет Іван Сокульський, добрий приятель Олеся Завгороднього. Івана заарештували, а Олесь опинився «під ковпаком» у КДБ.

Тамара з Олесем, 2002 рік

Щоб уникнути загрози, розповідає Тамара, її майбутній чоловік поїхав на кілька років до Естонії. Там він жив і перекладав на українську відомих естонських літераторів.

«Я була старостою літгуртка в університеті. Ми зробили обговорення роману «Собор», пролунало багато позитивних відгуків. Але почалося шельмування… Батько Олеся керував Спілкою – був змушений піти з роботи. Я сама мало з університету не вилетіла. А Олеся викликали до КДБ. У «Листі» було його згадано – і його, і його брата. Перед тим був творчий вечір у Придніпровську, була поїздка на могилу Святослава, читання забороненої літератури – все це було. І я там була… Павличко й Гончар написали Олесеві рекомендації – і він поїхав до Естонії. Це була нормальна практика тоді – поїздки з метою перекладацтва, це підтримувалося. Але, безперечно, за цим стояла загроза арешту», – говорить вона.

«Він дуже любив Естонію, об’їздив її всю. Він захоплювався Естонією, ще за студентський часів до нього потрапили вірші Юхана Лійва, він почав перекладати. Потім бував у Фінляндії, перекладав з фінської. Але він не міг жити ніде, окрім України», – розказує Тамара.

Тамара та Олесь побралися 1970 року, але остаточно Олесь Завгородній повернувся з Естонії до України лише за чотири роки. Жінка згадує: вона на той час вже працювала літредактором – спершу в газеті, потім – у видавництві.

Олесеві, як і багатьом інтелігентам, яких підозрювали в антирадянських настроях, довго не вдавалося знайти роботу. Майже два десятиліття він також не міг публікувати власні твори – лише переклади з іноземних мов, яких знав близько десятка.

«Приходить в багатотиражку. «Так, ми вас беремо». Він же закінчив філфак. На другий день приходить, йому вже кажуть: «Ні, на жаль, місце зайняте». КДБ працювало. І так пів року. Його не публікували. 18 років його не публікували взагалі! Він не міг видати свої книжки, лише переклади. 1968 року вийшла невеличка збірочка «Радію людям», а потім 18 років мовчання. Єдине – пробився як перекладач. Загалом у нього вийшло п’ять збірок лише своїх. І більш як 30 перекладних книжок. Основні мови – естонська і фінська. Але він перекладав і з французької, з польської, з іспанської, з литовської. Французьку він вивчав у школі й університеті, а інші мови знав, бо опанував сам», – каже дружина.

Над перекладами Олесь Завгородній працював до 20 годин на добу, згадує його дружина. Він постійно відточував перекладацьку майстерність, поглиблював знання мов. Ціла кімната, згадує вона, у їхній квартирі на Парусі була віддана під бібліотеку.

«Ціла кімната була виключена зі вжитку – там були книжки. Багато – для перекладу. У нас були словники всіх мов світу. Було багато видань фінських, естонських, зокрема передплатних», – говорить Тамара.

Створення «Просвіти» й Руху

Атмосфера в російськомовному місті була тяжка, каже дружина письменника. Однак коло спілкування її та її родини було «своїм», україномовним. Вони з Олесем стояли біля витоків обласної організації Товариства української мови імені Шевченка «Просвіта». Це був 1988 рік.

«У «Літературній Україні була така публікація – мовляв, ініціативна група створює Товариство з відродження мови. Потім до нас у видавництво прийшов Сергій Довгаль (дніпрвський правозахисник і журналіст – ред.), оскільки у нас у видавництві працювали письменники – Шкляр, Старченко, Семенюк, Гарченко. Таке середовище. Довгаль каже: «Хлопці, давайте й ми створювати». Пам’ятаю, що це було 16 липня. Ми зібралися гуртечком у Палаці залізничників колишньому, тепер це – обласна філармонія. Блискучий паркет, колом поставили стільці – і біля мене сидів Юрій Мицик. І от тоді створили Товариство і обрали головою Сергія Довгаля. А потім, здається, у вересні була офіційна конференція зі створення і керівником став Володимир Заремба», – розповідає Тамара.

Обласна філармонія в Дніпрі. Тут відбувалися перші заходи обласної організації Товариства української мови імені Шевченка

Члени Товариства збиралися щосереди в Палаці залізничників. Там, на четвертому поверсі, діяв театр юного глядача, де працював один із засновників Товариства, художник Іван Шулик. Театр дозволяв проводити їм зібрання у своєму залі.

«До сотні людей приходило! Я секретарювала, вела протоколи зборів, внески збирали – здається, по карбованцю. Творчі вечори влаштовували – до нас зі Львова приїздив гурт, й наші актори виступали, читали українські вірші, до різних дат готували заходи, «шевченківські дні», просвітницьку програму складали. Письменники, професура з університету…» – згадує жінка.

Дні козацької слави 1990 року

З членів «Просвіти» у Дніпропетровську, каже вона, власне й сформувався потім крайовий Народний рух за перебудову. Одним із найяскравіших заходів, у якому випало взяти участь в той час, були Дні козацької слави в Нікопольському районі. Це було на початку серпня 1990-го.

«На Дніпропетровщину тоді з’їхалося море людей. Це був масовий захід. Усі поїхали до могили Сірка в село Капулівка. Там було облаштоване наметове містечко. З кожної із західних областей приїхало не менш як 50 автобусів – оце скільки було людей. Лише 80 автобусів було тільки з Тернопілля. Стояли ряди автобусів. Було організоване харчування. А біля самої могили зробили великий поміст – і там виступали артисти, був великий концерт. Ми всі – у вишиванках, з прапорами. Вперше ми йшли з синьо-жовтими прапорами. Відкрито йшли. З заходу України приїхали люди – у них були вишиті бісером костюми, до 15 кілограмів ваги, уявляєте! Неймовірна краса, виблискує на сонці! А там така пилюка. Так було: хлопці познімали сорочки, повитрушували і знову повдягали. Концерт тривав цілу ніч. Це було неймовірно. Казка… Я й досі думаю: невже це все з нами було?» – зауважує жінка.

Під час відзначення 500-ліття Запорозького козацтва у серпні 1990 року

Під час відзначення 500-ліття Запорозького козацтва на могилі кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка були й портрети Степана Бандери, Романа Шухевича, Симона Петлюри. Поблизу Нікополя, Дніпропетровська область, серпень 1990 року

А наступного дня, каже вона, учасники цих подій поїхали в Запоріжжя. В’їзд колони автобусів до міста влада заборонила, але це не спинило людей.

«Тодішній міський голова сказав: «Не пущу оцих націоналістів у Запоріжжя!». І ми вивантажилися по той бік Дніпра і йшли через греблю ДніпроГЕСу пішки. Оця вся маса народу – через все Запоріжжя! А люди нас вітають, кава, солодощі – пригощають. Таке піднесення було!.. Було страшно, що там казати. Йшли стінка на стінку з міліцією – було й таке. Але ми не одні, нас – гурт. Якби кілька людей, то загребли б та й годі, а так – нас було багато» – говорить вона.

Під час відзначення 500-ліття Запорозького козацтва. Велелюдна демонстрація по Запоріжжю. Учасники ходи несуть і червоно-чорні прапори, 5 серпня 1990 року

Під час відзначення 500-ліття Запорозького козацтва. Велелюдна демонстрація по Запоріжжю. Учасники ходи несуть і червоно-чорні прапори, 5 серпня 1990 року

Поїздка до Дніпровокам'янки з «пригодами»

1990 рік був насичений такими подіями, додає вона. Дніпровські «рухівці» брали участь у «ланцюгу єдності» на Софійській площі в Києві, провели багато заходів і в себе в регіоні.

Мітинг у столиці України на Софійському майдані (на той час площі Богдана Хмельницького) після завершення «Живого ланцюга» в рамках відзначення історичного Акту Злуки УНР і ЗУНР в 1919 році. Київ, 21 січня 1990 року

Участь у «ланцюгу єдності» на Софійській площі в Києві, 1990 рік

Якось, пригадує вона, цілим автобусом поїхали в Дніпровокам’янку, давнє козацьке поселення, до краєзнавця Василя Сідака.

«Винайняли автобус, їдемо. Автобус жахливий – розвалина. Перестріває нас міліція, забирає права – нібито за перевищення швидкості. Смішно, бо ми їхали зі швидкістю 40 кілометрів на годину! Зібрали водієві на штраф. Їдемо далі. Коли – влаштували епізоотичний бар’єр! Мовляв, там якась хвороба, чумка, не пускають. А в нас – і літні люди, і з паличками. Але нічого. Вивантажилися. Дивимося – кілометрів зо три йти пішки. Кажемо: «Йдемо, ми ж обіцяли, люди нас чекають». Побували в селі, провели там мітинг, подивилися музей, люди зварили нам юшку, нагодували. Їдемо назад – коли та сама міліція знову нас перестріває і вже віддає права. Все, отримали вказівку пропустити. Було й таке», – згадує Тамара.

Поїздка в Дніпровокам’янку

Перший синьо-жовтий прапор у Дніпропетровську

Знаковою подією у Дніпропетровську, розповідає вона, було перше публічне підняття синьо-жовтого прапора. Це сталося 16 липня 1991 року, у річницю проголошення Акту про державний суверенітет. «Рухівці» організували мітинг на площі перед театром імені Шевченка.

Театр імені Шевченка, поблизу якого піднімали перший прапор

Щоглу приварили на металевий патрубок, який був на майдані. Прапор був розмірами 3 на 6 метрів. Його пошила за ніч власноруч сама Тамара Завгородня.

«Треба було пошити ще той прапор. А тоді ж – матерії ніде нема. І я пригадую, був у мене шмат гарного шовку. Хотіла блузку собі пошити – пішла та «блузка» на прапор. А синього ніде не знайшли. То купили шмат якоїсь матерії і Іван Шулик у костюмерному цеху свого театру замінив на синю тканину. З оцих тканин я й шила», – говорить жінка.

Напис на театральному майдані в Дніпрі

У руках подружжя Завгородніх також тримало синьо-жовті прапори, пошиті Тамарою.

«Підтримка людей була колосальна. Людей – повен театральний майдан. Пригадую: стоїмо з Олесем, а у нас у руках такі держаки з прапорами – нам допомогли їх зробити з металевих трубочок. Олесь 1990 року 3,5 місяці був у Фінляндії на курсах вдосконалення для перекладачів. із Фінляндії привіз по 10 метрів натурального японського шовку – синього й жовтого. Це така краса неймовірна! Я зшила з нього п’ять прапорів. І ось я стою на мітингу, а один дядько підходить: «У вас такий шовковистий прапор!». Я йому нахилила, він помацав, каже: «І де отакий шовк можна купити?». Кажу: «Аж у Фінляндії». Він оторопів. На жаль, ці прапори не збереглися», – каже Тамара.

Голодівка Іван Шулика

Офіційного дозволу підіймати синьо-жовтий стяг, говорить жінка, у них не було. По завершенню заходу близько десятка «рухівців» лишилася на площі вартувати прапор. Через чотири дні вночі їх побила й розігнала міліція.

Рано-вранці її чоловік з товаришем Іваном Шуликом прийшли пішки до них додому. Шулик заявив про намір політичного голодування.

«Ми живемо на Парусі, це за 13 кілометрів від центру. О четвертій ранку прийшли пішки Олесь з Іваном Шуликом до нас додому. Іван сказав: «Я вранці сідаю на голодівку». Я сіла, нашила йому пов’язок. Він написав кульковою ручкою «Голодую». На ранок він сів під міською радою голодувати. У нас на той час був великий ксерокс, і я цілу ніч у майстерні Шулика друкувала листівки. Роздавали людям пачками», – каже Тамара.

Іван Шулик, дисидент з Дніпра

Іван Шулик проголодував 15 діб, зрештою його вимоги були частково виконані. Зокрема, Народному рухові дали приміщення – на вулиці Комсомольській, у напівпідвалі.

«Іван знявся з голодівки. Я за ним бігала, витискувала апельсиновий сік у воду, щоб його плавно вивести з голодування. Цим голодуванням він собі заробив діабет, зірвав підшлункову…» – говорить жінка.

Проголошення Незалежності

24 серпня 1990 року дніпровські «рухівці», а серед них і Завгородня, були під Верховною Радою в Києві. Цьому передували події, пов’язані з «ГКЧП», розповідає Тамара.

«19 серпня – ГКЧП. Було дуже моторошно. Нам надійшла команда спалити всі документи – я секретарювала в «Просвіті». Потім уже з’ясувалося, що був і «розстрільний» список – Іван Шулик, Іван Сокульський, Геннадій Сахаров, Віктор Хазан, який очолював Партію зелених, і я, без прізвища, але позначена – секретар з документами. З Іваном у дворі його майстерні ми палили документи. Списки, люди, адреси – це яка відповідальність!.. Ми ж не знали, чим скінчиться ГКЧП. Зараз, звісно, дуже шкодуємо, що мусили це зробити. У мене амбарна книга була, де я писала протоколи всіх засідань «Просвіти». І Руху. Мусили спалити, а це ж історія. ГКЧП провалилося», – розказує вона.

Як проголосили Незалежність – Тамара запам’ятала на все життя. Тисячі людей очікували на цю звістку під парламентом від ранку.

Люди на площі біля Верховної Ради вітають ухвалення Акту проголошення незалежності України. Київ, 24 серпня 1991 року

Мітинг на площі біля Верховної Ради у день ухвалення Акту проголошення незалежності України. Київ, 24 серпня 1991 року

«Часто показують оці відомі кадри – як заносять величезний прапор. За президією – Ленін ще стояв. А ми були на вулиці. Трансляція, очікуємо. І тут – проголошення! Я пригадую: тиша, абсолютна тиша – а після цього плач. Біля мене жінка, десь із заходу України, закрила очі руками – і ридає. Ми з нею обійнялися», – згадує Тамара.

Жінка каже: спершу після проголошення Незалежності відчували ейфорію, але й коли почалися складнощі, великого розчарування в її оточенні не було.

«Ейфорія була. Ми дуже раділи. Все це сталося швидко і навіть трохи несподівано. Ми ж налаштовувалися на тривалу боротьбу, а тут – враз, Незалежність. Але потім почалися складнощі, прийшов до влади Кучма. Та розчарування не було. Сприймали так: «Складно, але треба працювати, процес пішов», – говорить вона.

Подружжя Завгородніх із подружжям Шуликів (ліворуч)

«Отак ми боролися. Якщо хтось каже, що нам дуже легко дісталася Незалежність, то він просто нічого не знає. Ви подивіться «Енциклопедичний довідник опору руху в Україні 1960–1990 роки» (2010, «Смолоскип») – у ньому понад 700 сторінок! Це все долі, це все люди, які виборювали Незалежність, які поклали життя на цю справу. Є там і прізвище мого чоловіка», – зазначає Тамара.

Надії на майбутнє: «Боріться, виборюйте Україну й ви»

Чоловіка Тамари Олеся Завгороднього не стало 2018 року. Опісля його смерті жінка впорядкувала архів. Громадсько-політичне листування, книги з автографами, робочий стіл та деякі інші особисті речі вона віддала до музею «Літературне «Придніпров’я», де, сподівається, згодом зроблять куточок родини Завгородніх. Сотні книжок, які збирав і якими користувався її чоловік, Тамара пожертвувала місцевим бібліотекам.

Зараз жінка мешкає в одному з сіл Дніпропетровщини, де вони з чоловіком ще 20 років тому придбали хату, займається садівництвом, опікується донькою та онучкою. Донька Завгородніх Олена – фахова музикантка, працює в ансамблі «Славутич».

Село неподалік від Харківщини, часто чути вибухи, говорить вона . 76-річна жінка намагається не падати на дусі.

«Як живу? Хату побілила, вікна в синьо-жовте пофарбувала, ворота в синьо-жовте пофарбувала – чекаю на перемогу... Я ні про що не шкодую. Ми все робили правильно і ми вибороли Незалежність. Було страшно, скільки пережили… То була друга молодість. Перша – студентська, а друга – боротьба за Незалежність. Думаю, ми недаремно йшли. Боріться, виборюйте Україну й ви. Вона потребує вашої підтримки. Тепер на ваші плечі все це лягає, ви їй потрібні, діти. Тільки до кінця стояти – іншого виходу у нас немає», – говорить вона.

Архівні фото відзначення у 1990 році 500-ліття Запорозького козацтва