Українська армія наступає на південь від Бахмуту, намагаючись обійти його з флангу. Після двох місяців безперервних важких боїв ЗСУ встановили контроль над селами Кліщіївка та Андріївка південніше вщент зруйнованого міста. Журналісти проєкту Радіо Свобода «Донбас Реалії» поспілкувалися з безпосередніми учасниками штурмів цих двох невеликих сіл на Донеччині. Це бійці нещодавно створеного полку «Цунамі» об'єднаної штурмової бригади Національної поліції «Лють». Майже для кожного з них – це був перший бойовий досвід.
«Ми вже заходили безпосередньо в саме село, але до нас хлопці ще підхід зачищали і дорогу. Посадки, які туди ведуть. Щоб була дорога. Воно не велике, а просто довге сильно. І там все на долоні і дуже довгі вулиці йдуть», – розповідає штурмовик полку «Цунамі» Ярослав.
У свої 20 років Ярослав у своєму підрозділі наймолодший. Каже – пішов служити, бо чимало родичів та друзів зараз воюють. Не міг залишитися осторонь.
«Мені пропонували багато чого, але то нецікаво. Бо там ти перебуваєш дуже далеко від позицій. Наприклад, дронщик. Він просто літає і просто спостерігає. А це треба відчути», – продовжує Ярослав.
Поліцейський штурмового полку «Цунамі» Ярослав
Найважчим у штурмі була саме дорога до Кліщіївки, згадують бійці. Під постійними обстрілами та намаганням противника підбити техніку, якою пересувались військові.
«Другий штурм, я просто не зміг дійти до своїх побратимів, бо мою групу накрили касетні снаряди, навіть не встигли спуститися в село. Нас накрили і ми вже почали вживати заходи з евакуації «трьохсотих». Вся група з контузіями, але це.., слава Богу, ми вийшли. В мене близький друг постраждав, тяжкий «трьохсотий», але зараз він вже стає на ноги, Слава Богу. Там не було такого, щоб була хвилина вільна, щоб по тобі не стріляли. Найбільші втрати в нас були від міномету», – каже штурмовик ЗСУ Вадим.
Кожен захід групи ретельно планувався, проте ситуація змінювалася настільки динамічно, що практично завжди доводилось імпровізувати. Будь-яка група заходила на штурм на добу. Завдання – відбити якомога більше території, зачистити її, закріпитися і утримати до приходу піхоти.
«Хтось вибуває, ті самі БМП, наприклад, приїжджають ворожі, ніколи не вгадаєш, що може трапитись. Там є, не те щоб будівлі, якісь останки від них, в яких є який не який дах і просто стіни тримаються вже на чесному слові. Підвали, погребки – переважно це і є укриття. Але під час штурму ти ж не будеш сидіти постійно в підвалі. Якісь будинки можуть бути просто пусті, якісь можуть бути приманками, а десь може бути свій подвал, свої ходи, свої нори, потрібно бути дуже уважним», – розповідає боєць з позивним «Скіф».
Бійці полку «Цунамі» штурмують Кліщіївку
«Ці прильоти постійні, ці осколки, поранення, я не бачу сенсу, щоб багато людей на штурм йшли. Малими групами це ефективніше. Тебе менше бачать. Якщо багато народу, як вони всі будуть шукати місця для укриття?» – зауважує штурмовик на псевдо «Войтек».
Відбивати доводилось буквально будинок за будинком. Відбили, зачистили, закріпилися. Наступна група штурмує далі.
«Навіть якщо ви зайняли позиції, зрозуміло, що хлопці втомились. Бо штурмували і втомились. Ворог це розуміє і відразу відправляє свою групу щоб їх відбити. Щоб не давати видохнути і тиснути. Тож потрібно відбивати і дочекатися піхоти яка добре закріпиться. Саме головне – це добре зачистити насамперед. Тому що ти подумаєш, що добре зачистив, але десь щось не перевірив і може бути біда. Будь-який будинок – це хороший опорний пункт, там є певний захист, і там будуть люди. І в підвалах сидять так само, тому що від артилерії підвал набагато краще захищає», – каже Ярослав.
«Треба відштовхуватись від того, що ти вже бачиш на місці. Треба імпровізувати, дивитися самому, як тобі краще йти, з якої позиції виходити, в якому темпі і тому подібне. Бо ти ж не будеш постійно йти під артударами, інколи треба просто перечекати, пересидіти в тому самому підвалі який підійде. Треба чути команди, завжди тримати візуальний контакт, зв'язок з усіма, з усією командою, щоб кожен зайняв своє місце. Наприклад гранатометник стояв на відтяжці, чи кулеметник, щоб він знав свій сектор і прикривав решту групи. Бо навіть в разі контрнаступу, як противник йде на тебе, треба щоб була підтримка позаду. Щоб ти не залишався один», – пояснює Вадим.
Поліцейський штурмового полку «Цунамі» Вадим
«Умовно вибудовуєш лінію, якщо є лопата і є можливість, де викопати – копаєш ті окопи. Просто шукаєш ту саму стіну, яму, укріплюєш її, накладаєш щось перед собою, щоб тебе було важко вибити звідти. У них там майже біля кожної хати були вириті ще свої нори. Десь, де було густо зелені, вони ще там плюс копали окопи, ставили свої кулеметні гнізда. Вони тримались за цю землю добре», – згадує «Скіф».
Частину шляху до Кліщіївки доводилось проходити пішки у повному спорядженні, та й під час самого штурму бійцю потрібно рухатися швидко, тому броня має бути максимально легкою.
«Видали нам першу броню, дуже гарну броню, там кевлар, бронеплити, але вона, думаю, для штурмовика не підходить. Це більше броня для людей, які сидять в обороні. З тою бронею ти не такий мобільний. Ти не можеш стільки пройти, як наприклад зараз на мені броня, а зараз на мені звичайна плитоноска», – зауважує Вадим.
«З собою ти багато не понесеш, все залежить від твоєї фізичної підготовки. Наприклад, під час мого першого штурму в мене було 5 гранат, автомат, до двухсот патронів, шестизарядний гранатомет і до нього ще 40 вогів. Тобто це фізично трохи важко, але розумієш, шо останній там реально вирішує. Бо багато життів можна врятувати, користуючись РПГ, ракетними комплексами, гранатами. Просто йти в лоб – це дуже небезпечно», – наголошує «Скіф».
Боєць полку «Цунамі» кидає гранату у підвал під час зачистки будинку у Кліщіївці
Евакуація поранених та загиблих під час бою – одне з найскладніших завдань. Не менш небезпечне, ніж сам штурм.
«Потрібно, щоб частина групи відволікала, щоб прикрили ту групу, яка буде евакуювати. І загалом. Коли кажуть, що дві людини вистачить на евакуацію… Ніколи такого не було, щоб дві людини евакуювали пораненого. Тим більше, якщо він тяжкий 300-й. Останній раз несли 6 людей і то вони постійно мінялися між собою – несли пораненого. А по-друге, нести пораненого крізь рельєфну місцевість, коли крізь завали чи лісопосадки – дуже важко. Треба його завжди припіднімати, ці ноші завжди за щось чіпляються і тому подібне. Плюс поранений буде кричати, буде вивертатися. Це найважче. Щоб його донести, стабілізувати, вжити якісь дії і в подальшому евакуювати. Також дуже багато залежить від того, за який час приїде медевак, щоб його забрати та евакуювати», – зауважує Вадим.
Через великі втрати особового складу російське командування постійно перекидало в Кліщіївку резерви з різних частин. Ефективно керувати такими різношерстими військами офіцерам окупаційної армії було важко. І це теж було на руку ЗСУ, згадує Олександр Гостіщев, командир штурмового полку «Цунамі».
«Спочатку там були кадрові військові – десантники, полки спеціального призначення. Потім зеки зі «Шторм Зет», підрозділи угрупувань «ЛНР» та «ДНР». Загалом – мікс. Коли вже кадрові підрозділи закінчились там, збирали усіх абсолютно. Тому що в полон потрапляли абсолютно різнопланові люди. При тому, що ті, хто заходив на наступний день, вони не знали обстановки, яка була навколо населеного пункту. Їм просто ставили задачу йти туди, де вже тиждень були наші позиції. Полонені всі кажуть, що вони навіть не володіли ситуацією, яка є на полі бою. Ворог думав, що ми десь попереду і просто по своїх військах починали бити артилерією для того, щоб просто не дати просунутись нашим підрозділам», – каже Олександр.
Руїни села Кліщіївка
«Один з найяскравіших моментів, які згадуються, я побачив, як прямо під час штурму, через дві хати від мене, приїхали на УАЗіку окупанти. Почали виходити, бачу, а вони без броників і касок, у футболках і шортах, навіть зброї не побачив»,– доповнює командира «Войтек».
Але, одне з найскладніших завдань – морально підготуватися до бойового виходу. Під час самого штурму багато чого робиться на адреналіні, автоматично, часу задумуватись над чимось обмаль, кажуть бійці.
«Напевно найважче – це бачити, як біля тебе вибухає снаряд і твій побратим поранений. Це тисне не тільки на твою психіку, але й на психіку всієї групи», – ділиться враженнями «Скіф».
«Найголовніше – це налаштувати себе. Бо страх в людини є завжди. Він не зникає. Я не знаю людини, яка нічого не боїться. Просто розумієш, що треба йти», – зазначає Ярослав.
Командир штурмового полку Олександр Гостіщев впевнений, що його підлеглі впорались із надважким завданням, бо всі добровольці. Цивільні, поліцейські, які розуміли, куди йдуть і до чого треба готуватись. Плюс постійна різнопланова підготовка і тренування. Окрім безпосередньо штурмів, його підрозділ тренується щоденно. Щоб не втрачати навичок, здобутих у бою.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Рубалися там жорстко» – комбриг Павло Паліса про битву за Бахмут