350-річчя «Синопсиса Київського». Хто і чому конструював у лаврі «русский мир»?

350 років тому, в 1674 році, з друкарні Києво-Печерського монастиря вийшла, без перебільшення, видатна і не менш одіозна історична книжка – «Синопсис Київський». Повна назва: «Синопсис, або Коротке зібрання з різних літописців про початок славенороссійського народу і першопочаткових князів богоспасаємого града Києва, про житіє святого благовірного великого князя київського і всія Руси першого самодержавця Владимира, і про спадкоємців благочестивої держави його російської аж до пресвітлого і благочесного государя нашого царя і великого князя Олексія Михайловича».

Києво-Печерська лавра, малюнок 1651 року

У праці містилися основні тези того, що зараз називається концепцією «русского мира»: «єдиний народ» і спадкоємність влади від київських князів до московських царів. Не дивно, що останнім ця праця дуже сподобалася і стала офіційною версією російської історії. Скажімо, відомий російський вчений Михайло Ломоносов (1711–1765) починав історію вчити по «Синопсису». Загалом, до середини ХІХ століття «Синопсис» видали приблизно 30 разів і невідомо скільки разів переписали від руки.

Навіть коли ближче до середини ХІХ століття «Синопсис» застарів, все одно, зазначають дослідники, його концепція і схема залишилися актуальними для російської історії та пропаганди.

Ось таку книжку, яка стала вагомим підмурівком концепції «русского мира», видали в Києві 350 років тому! Більше про те, хто і чому це зробив, «Історична Свобода» говорила з істориком, співробітницею історико-культурного заповідника «Києво-Печерська лавра» Іриною Жиленко, яка впорядкувала адаптоване наукове видання «Синопсису».

350-річчя «Синопсиса Київського». Хто і чому конструював у лаврі «русский мир»? | Історична Свобода

– На вашу думку, не буде перебільшенням сказати, що києво-печерські ченці зачали «русский мир» цією своєю працею?

– Ні, вони його не придумали. Коли вінчався на царство Іван Грозний (1547 рік – ред.), то основні засади «русского мира» вже були.

Але хто його придумав? Новгородський архієпископ Макарій! Тобто московіти щось у Новгорода запозичили, щось у нас вкрали. У них немає нічого свого, починаючи від герба.

Хочу відразу поправити: не «росІйську», а «рОсійську». Справа в тому, що до того, як вони вкрали у нас цю назву, на першому складі був наголос. Це грецький термін, вони так нас називали. До московітів це взагалі не має ніякого стосунку.

– Тепер має.

– Тепер має, і наголос перемістився. Тому, якщо говоримо «рОсійський» – це український. А якщо «росІйський» – то це зрозуміло.

Герб Московії, «Стематографія», 1702 рік /

– Хто і, головне, навіщо цей «Синопсис» написав?

– Почнемо з того, що у нас складно з його дослідженнями завжди було. Тому що пізніші видання ХІХ століття майже повністю російською мовою. Там практично знівелювалося вже все.

Безпосередньо в київській редакції «Синопсис» видавався в 1674 році, потім в 1678 і 1680 роках. У виданні 1674 року добре видно, що всі московські речі там навіть хронологічно неправильно вставлені. Там є три розділи про назву Москви, про Мосоха як предка московитів.

– Що за Мосох?

– Це онук Ноя в Біблії.

– Від нього пішли московіти?

– Була така ідея в «Синопсисі». Взагалі, від нього виводили скіфів.

І там є ще одна-єдина вставка про Олексія Михайловича – чомусь у розповіді про татаро-монгольське нашестя. Мовляв, ось так було погано, а натомість тут тепер Олексій Михайлович.

Справа в тому, що Олексій Михайлович був освічений цар. Якби не це, то, скоріш за все, ми були б окремо. Хоча тоді з Польщею разом жити далі не можна було. А так вони сподівалися, що ніби як одна віра…

– Все-таки, хто і навіщо це написав?

– Вважаю, що його основа лежить не в 1670-х, а в 1650-х роках. Не наполягаю, але підозрюю, що головним автором був Йосиф Тризна (архімандрит Києво-Печерський в 1647–1655 роках – ред.). Це ідейний спадкоємець митрополита Петра Могили, людина з дуже високим рівнем освіти. Серед іншого, йому належить так званий «Патерик Йосифа Тризни». Він ніколи не публікувався. Оригінал десь згорів, а зберігся лише один екземпляр. Це дуже крута літописна збірка, яку, сподіваюся, теж коли-небудь видам.

Йосиф Тризна, архімандрит Києво-Печерський

Серед інших причетних до виходу «Синопсиса» – Інокентій Ґізель (архімандрит Києво-Печерський в 1656–1683 роках – ред.). Але це тільки так: подивилися, що передмову писав, то, мабуть, все сам написав.

– Яку мету переслідував автор чи група авторів, коли писали «Синопсис»? Судячи з самого тексту і ваших приміток, вони якби мали на меті, щоб їх почули у Москві, щоб їх почув цар.

– Коли виходило, то безперечно. Ґізель практично дружив з царем Олексієм Михайловичем. Вони часто переписувалися. Там велика кількість листів.

– Синопсис мав адресата. Адресат у Москві. Для чого вони йому це все писали?

– У Лаврі весь час щось писали. Для Ґізеля, який взагалі німець був за походженням, не так важило, хто адміністративно керуватиме Україною. Для нього були важливі релігійні питання. І в цьому плані він на царя дивився зі сподіванням.

– Чому вони обґрунтовували претензії московського царя на Київ? Для чого їм це було?

– Для того, щоб він сюди прийшов і вигнав звідси поляків.

– Але ж на той час у Києві стояв російський гарнізон.

– Так, але відомо було також, що тоді на мирних переговорах половина України залишилася полякам. По Дніпру ділили. Скажімо так: тоді роль головних упирів грали поляки.

Тому взяли текст, скоріш за все, написаний раніше Йосипом Тризною, вписали в нього десь два розділи і одну приписку, зокрема щодо походження московитів від Мосоха. Відповідно до тодішніх уявлень, нащадками Мосоха були скіфи, а відтак українці та інші слов’яни. Але треба також сказати, що в оригінальному «Синопсисі» дуже чітко поділені Русь і Москва.

Розподіл України за Андрусівською угодою. Лівобережна Україна лишалася під контролем Московії, Правобережна Україна (окрім Києва) та Білорусь визнавалися територією Речі Посполито

– А в подальших виданнях це відредагували?

– Вже в російськомовних. Не скажу, чи у всіх, бо їх же було багато варіантів. Зокрема, це санкт-петербурзьке видання, яке в основному для навчальних закладів призначалося.

– Отже, то на момент першого видання «Синопсису», 350 років тому, статус Києва був непевний – дістанеться Речі Посполитій чи залишиться Московському царству? Переговори якраз відбувалися, і містом могли поступитися.

– Могли.

– І ось ця «києво-печерська компанія» послала сигнал у Москву: не здавайте Київ – це ваше!

– Взагалі-то, вони чимось таким постійно займалися, в ХVІ і в ХVІІ століттях моталися до царя, в якого було багато грошей і всього іншого. Той же митрополит Могила у царя грошей просив. Він свій статок потратив на відбудову церков, а тут знайшов мощі князя Володимира і послав часточку до Москви. Там їх прийняли, але грошей не дали.

– Все-таки Петро Могила був лояльний підданий короля Речі Посполитої й не просився у московське підданство.

– Авжеж, ніколи не просився!

– А тут прямий сигнал: ми – ваші, а ви – наші!

– Дуже змінилася ситуація за цей час. Ще митрополит Сильвестр Косів був проти всієї цієї «переяславської авантюри». А потім настала Руїна – страшний період! Тим більше, Ґізель був німцем, походив із протестантської родини…

Інокентій Ґізель, архімандрит Києво-Печерський

– До речі, чому він став православним? Ніби не аж так багато німецьких протестантів тоді таке робили. А він не просто перейшов у православ’я, а ще й зробив у церковній ієрархії неабияку кар’єру.

– Тоді переходили, було багато вихрестів з юдеїв. За часів Петра Могили записаний випадок, як лікар-протестант побачив, як витікає миро з голів мироточивих, і після цього перейшов у православ’я.

«Синопсис Київський», видання 1674 року

– Повертаючись до Ґізеля, що це за людина?

– Дуже духовна, талановита і освічена людина. Цар Олексій Михайлович був перебірливий. Думаю, що інакше вони так довго і багато років не спілкувалися би.

– А про що вони спілкувалися? На які теми?

– Обговорювали різні духовні проблеми. Там дійсно були складнощі, тому що Москва, провівши церковну реформу, мала клопіт зі старообрядцями. Ґізель часто щось просив. Є й анекдотичні приклади: пожертвуй, цар-батюшка, нам пищалей і гармат, тому що монахів «учить нічим». Життя таким було.

– Тобто «учить нічим»?

– Щоб навчити їх оборонятися.

– Так тоді ж у Києві був великий московський гарнізон!

– Але ж він сидів не в Лаврі, а на Старокиївській горі. А тут треба оборонятися від різних нападів, зокрема й раптових. Був випадок, коли наверху стояли німці-найманці, а внизу козаки на березі. І козаки не придумали нічого кращого, як почати стріляти через Лавру у цих німців.

Під час Руїни було дуже тяжко. І таке тривало не один рік і не два, а десятиліттями!

– То «Синопсис Київський» – це побічний продукт Руїни?

– У тому вигляді, в якому він вийшов у 1674 році, то так, це продукт Руїни. Це був дуже тяжкий час.

– Припускаю, що Ґізель, маючи досвід листування з царем, розумів, що написане таке, як написано в «Синопсисиі», московському монархові має сподобатися.

– Думаю, що він претендував на те, щоб навчати. В принципі, він царя і навчав якихось духовних моментів. І на початку ХVІІІ століття єпископи з України, Московію навчали.

– Справді, при Петрі І московською церквою «рулили» Стефан Яворський і Феофан Прокопович. Обидва походили з України!

– Десь до середини ХVІІІ століття нараховують 70 єпископів з України. Це означає, що там впродовж десятиліть були майже тільки українці.

Мапа України французького військового інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана 1680 року (на основі генеральної карти 1648 року). А у правому верхньому кутку позначено розташування Московії – Moscovia Pars (Земля Московія)

– На межі XVII–XVIII століть існувало ніби дві паралельні історичні школи. Те, що писали по лінії чернецтва, то вони місточок прокладали від київських князів до московських царів. А була, так би мовити, козацька історична школа, козацькі літописи. І там взагалі цей князівський період двома-трьома рядками обходили і взагалі вигадали, що козаки від хозар походили. Це навіть у Конституцію Пилипа Орлика потрапило, що козаки від хозар, які з київських князів данину брали.

– Ну, так: козаки – «козари».

– Як так могло скластися, що два різні погляди на минуле склалися – церковний і козацький?

– Ні, їх не треба порівнювати.

– Чому?

– Козацькі літописи дуже цікаві й вагомі, але це хроніки. Людина пише в основному про те, що вона сама бачила або документи мала, абощо...

– Все-таки вони робили екскурси в давню історію.

– Невеличкі.

А такі речі, як «Синопсис» – це все-таки хай досить примітивна, але аналітика. «Синопсис» у цьому плані достатньо унікальний. Туди, особливо у видання 1680 року, увійшла купа київських легенд фантастичного характеру. Тому він був дуже сильно цитований. Щоправда, дослідники люблять цитувати доступніші видання початку ХІХ століття.

Титульна сторінка «Синопсиса Київського», видання 1680 року

Ґізель контролював видання 1674 року, а далі ми напевно не знаємо. Там ще був такий Іван Армашенко. У виданні 1680 року наприкінці його вірш. Про цю людину практично нічого невідомо, крім того, що він їздив до Москви, згаданий у складі делегації. От він дійсно був, як вважають, промосковським.

– А Ґізель не був промосковський?

– А Ґізель, як я вже казала, збирався «просвіщати».

І таких людей було багато. Той же Прокопович теж вважав, що зроблять Синод і будуть просвіщати.

– То вони просто скасували патріаршество і церкву напряму царю підпорядкували!

– Було декілька таких осіб на патріаршестві, які Україну діставали страшенно. Тому, можливо, і з’явилася ця ідея, що держава мусить їх контролювати.

– Чим, на вашу думку, цікавий «Синопсис» зараз, через 350 років?

– Це джерело київських легенд у першу чергу.