«Синдром акули»: чому напад риби у Єгипті спричинив дискусію у соцмережах серед українців?

Минулого тижня однією із гарячих тем українського інформаційного простору стала історія з Єгипту. Там акула напала на громадянина Росії. Загибель чоловіка породила лавину мемів у соцмережах, опісля політики, військові, дипломати, правозахисники, журналісти, науковці та митці почали дискутувати, чи нормально жартувати над смертю. Обговорення точилося навколо того, чи можуть українці жартувати про смерть громадянина країни, котра розпочала повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року? Одні писали про те, що українці стають жорстокими і не проявляють емпатії. Інші – про дегуманізацію росіян як представників країни агресора.

Все почалося з новини про те, що у місті Хургада, що на узбережжі Червоного моря, тигрова акула напала на чоловіка, котрий плавав у морі. Виявилося, що він приїхав до Єгипту разом із батьком за кілька місяців до цього з Росії. Після інциденту влада Єгипту закрила пляж, а акулу впіймали. Її пізніше передали на дослідження через «аномальну поведінку», а нині з’явилося повідомлення, що рибу забальзамують та виставлять у музеї. Історія не мала би продовження, якби не національність загиблого. Українці вправлялися у мемах та обговорювали у соцмережах гуманність таких жартів.

Українська правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод» та лауреатка Нобелівської премії миру 2022 року Олександра Матвійчук закликала не реагувати на подібні історії, бо «Виграти війну з Росією – це ще значить, не перетворитися самим на Росію».

Письменниця Оксана Забужко назвала інформаційний сплеск навколо цієї історії «ІПСО з віктимблейдінгу». Мисткиня пише, що звинувачення у розлюдненні – «спроба в розпалі геноциду вмовити жертві геноциду почуття вини за чорний гумор на адресу країни-ката».

Надзвичайний і повноважний посол України в США Оксана Маркарова провела історичні паралелі. Пані посол написала про те, що «жертві, яка бореться, намагаються відмовити навіть у праві на емоцію щодо ката».

В ефірі програми «Свобода.Ранок» (проєкт Радіо Свобода) редактор, журналіст, медіатренер Отар Довженко та засновник і президент Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) ім. Миколи Пирогова Геннадій Друзенко дискутували про емпатію, «синдром отруєння ненавистю» та «радість від смерті ворогів».

– Пане Друзенко, ви зробили навіть декілька дописів. Дуже розлого пояснили свою позицію. Вона однозначна. Ви кажете про «синдром отруєння ненавистю» українського суспільства. Поясніть, чому ви так думаєте?

Геннадій Друзенко: Дужне просто. Насправді, що нас зараз єднає, українців, незалежно від політичних поглядів, релігій, навіть мови? Бажання перемоги. Чи зловтіха над тим росіянином, якого з’їла акула, хоч на мить наближає перемогу? Ні.

Дев’ятий рік триває для мене ця війна, для Першого добровольчого шпиталю. Через наші руки проходять безліч, десятки тисяч, тобто в прямому сенсі десятки тисяч наших поранених захисників і цивільних жертв російської агресії. І я бачу тут стільки горя, що мені дуже дивно, коли українці, в яких самих стільки горя, втішаються трагедії, яка не має жодного стосунку до нашої перемоги. Це якийсь синдром слабкості. І мені дуже прикро дивитися на моїх громадян, які компенсують свої страхи отаким ресентиментом.

Вбивати ворогів на фронті? Так. Мінусувати зайд, які прийшли на нашу землю? Це наближає перемогу. Коли ми хіхікаємо з того, що акула з’їла людину десь в Єгипті, яка не воювала в Україні, не вбивала українців? Принаймні я точно не за це.

У мене зараз є люди з російським паспортом, які нам допомагають. Я вже не кажу про етнічних росіян, яких насправді тут дуже багато. Скажу вам, що буквально на днях нам передавали найсучасніше обладнання російські громадяни, які живуть в Україні.

Давайте зустрінемо на вулиці Кисельова, вашого колегу, і вб’ємо його, якщо всіх росіян треба вбивати. Він, здається, в Києві живе. І вб’ємо Кисельова. Я маю на увазі Євгена Кисельова, який давно виїхав в Україну. Це ж повторює наратив, на жаль, нацистської Німеччини, що всіх євреїв треба вбивати, тому що вони – євреї. Усіх росіян треба вбивати, тому що вони – росіяни. У мене інші критерії.

Чи наближає це перемогу? Якщо наближає, то це варто робити. Якщо ні – навіщо? Стільки зусиль і стільки ран, які ще треба гоїти.

Отар Довженко про подію фактично не писав, опублікувавши лише один допис із картинкою. Однак загроз у масовій реакції українців у соцмережах на смерть громадянина Росії не бачить.

Отар Довженко: Я – не медик. Я не можу ставити діагнози щодо синдромів. Але я – дослідник комунікацій. Знаю одну важливу річ про комунікації, що коли ми дивимося у віконце соцмереж, у стрічку твітера чи фейсбука, чи чогось ще і нам здається, що всі або масово, або більшість про щось говорять, то це більше свідчить про нас, ніж про українське суспільство.

Так, насправді у кожного за нас є коло тих людей, за якими ми стежимо у соцмережах. І те, що багатьом із нас в цей день могло здаватися, що всі на світі зараз говорять про акулу, можна було вийти на вулиці і пройтися до найближчого магазину чи навіть найближчого ринку, чи проїхатися у трамваї і послухати, чи там люди говорять про акулу. Швидше за все, ні. Тобто це є певне трохи затягане слово, але бульбашка.

Те, що в цій бульбашці, яка нас оточує, яка формує це наше уявлення про світ, багато було жартів на цю тему... Ну, я сприймаю цю історію з акулою абсолютно символічно. Не забуваймо, що все почалося з жахливої трагедії в Каховці, яку насправді багато людей просто не мали як емоційно пережити. Це величезна трагедія! Не всіх вона стосується безпосередньо. Але так чи інакше для всіх це щось страшне. Я думаю, що для набагато більшої частини суспільства, ніж тих, хто пожартував про акулу. Тому люди рятуються, як можуть.

Отар Довженко впевнений, що повчання від інших щодо того, які емоції можна проявляти, а які ні – порушення власних кордонів. Однак до чорного гумору українців, вважає, варто ставитися з розумінням.

Отар Довженко: Коли вам кажуть, що якісь емоції, якісь переживання неправильні, то ця людина, як на мене, просто намагається заходити на чужу територію. Цих людей не варто слухати.

Інше питання – як ці емоції висловлювати? Так? Чи нормальними є знущання з того, що хтось помер? У звичайному, нормальному стані суспільства, напевне, ні. І, напевне, на подібний парад жартів у невоєнний час реакція була би набагато більш нищівною і негативною. Зараз? Я думаю, людей можна зрозуміти.

Особисто я не радію від смерті росіян. Особисто я дуже шкодую, що я подивився це відео, тому що я в принципі проєктую такі речі на себе. І мені було би дуже страшно в ситуації, коли, наприклад, моя дитина гине, а я не можу її врятувати, так, як батько цього загиблого росіянина. Але разом з тим, коли я бачу, що люди випускають пару і розряджаються, жартуючи, створюючи меми, я не вважаю, що їх за це треба засуджувати.

І, знов-таки, не варто поширювати висновки щодо цього на всю українську націю, тому що більшість української нації не має часу малювати меми, вона зайнята в тому числі обороною, у тому числі роботою на перемогу, у тому числі виживанням, порятунком своїх життів і інших життів. І я більше звертав би уваги на цю частину суспільства, а не ту, яка в соцмережах малює меми. У тому числі я теж належу до цієї соцмережної частини, тому не сприймайте це, як переведення стрілок.

Геннадій Друзенко натомість вважає, що узагальнювати про Україну в цілому, використовуючи лише те, що наявне у соцмережах – нерепрезентативно, бо не відображає ставлення усього суспільства до подібних історій.

Геннадій Друзенко: Я згоден, що фейсбук і інші соцмережі – це абсолютно нерепрезентативна бульбашка.

Але у відповідь на один з цих останніх моїх постів мені Володимир Паніотто, один з наших провідних соціологів, вислав ще не опубліковане дослідження, яке демонструє, що ця проблема, на жаль, набагато глибша, ця проблема, чи існують так звані «харошиє рускіє».

Мене непокоїть колективне ототожнення. Ми навіть не готові сформулювати, що таке «рускіє». Це паспорт? Це національність? Це підтримка путінського режиму? І ось ця розмита грань (до речі, я не є медик, я – юрист-конституціоналіст) дуже непокоїть. Бо як ти тільки звинувачуєш певну групу людей, а не індивідуума, бо кнопки натискає для пуску ракет індивідуум, по українцях стріляють індивідууми, дамбу підірвали індивідууми, накази надають конкретні люди.

Я нагадаю, що ми вже прагнемо бути цивілізованим суспільством, то після жахливої Другої світової війни, яка в Україні, за різними оцінками, винищила від 9 до 13 мільйонів (тут непорівняно з сучасною війною), у Нюрнбергзі близько 10 осіб просто засудили і стратили, а мільйони, які були задіяні в цій війні, їх розглядали як солдати, які виконували злі накази.

Тому нам треба щось робити, бо ненависть контрпродуктивна. Тобто у нас стільки ран, що їх можна загоїти тільки любов’ю. А ось ця ненависть нічого не збудує і не лікує.