Сто років тому: останні бої армії УНР та відступ за Збруч

Сто років тому, 21–23 листопада 1920 року, армія УНР під ударами більшовицьких військ відступила за Збруч. Нині ця річка розмежовує Хмельницьку й Тернопільську області, а тоді була прикордонною. За Збручем українці були роззброєні та інтерновані поляками. Ця подія ознаменувала завершення основного етапу національно-визвольної боротьби й Української революції 1917–1921 років.

Більше про це Радіо Свобода поговорило з істориком Андрієм Руккасом, який спеціалізується на тогочасній воєнній історії.

Історична Свобода

– Ваша книжка називається «Разом із польським військом»: Армія Української Народної Республіки 1920 р.». Власне, майже цілий 1920 рік українці були, так би мовити, молодшими партнерами у союзі з поляками. Але в жовтні 1920-го Варшава і Москва уклали перемир’я. Очільник польської держави Пілсудський подякував українським союзникам і висловився в тому дусі, що, мовляв, тепер вам доведеться боротися самим. Яким чином політичне і військове керівництво УНР збиралися діяти уже без поляків?

Історик Андрій Руккас

– Передусім, хочу зазначити декілька нюансів. Річка Збруч була прикордонною між тогочасною Польщею та УНР. І була визнана кордоном згідно з Варшавськими домовленостями. Але мусимо пам’ятати, якою ціною та яким чином Галичина була завойована поляками та яким чином були укладені Варшавські угоди. Вони мали для української сторони вимушений характер. Українська Народна Республіка була змушена погодитися на ті умови, які диктували поляки, тобто кордон був встановлений внаслідок важких обставин.

Юзеф Пілсудський (1867–1935) – польський політичний і державний діяч, перший голова відродженої польської держави. Засновник польської армії, маршал Польщі

І ще хотів би зробити інший наголос на тому, що Пілсудський всупереч зобов’язанням, які взяла на себе Польська держава, продовжував допомагати армії УНР. Він був не тільки тимчасовим начальником держави, тобто фігура політична, а ще й верховним головнокомандувачем, тобто фігура військова. Як фігура політична, він був змушений погодитися з тим перемир’ям та припиненням допомоги на політичній арені. А як верховний головнокомандувач – навпаки, продовжував допомогу, але трохи іншими засобами.

Наприклад, за його вказівкою була сформована добровольча дивізія, куди вступали поляки, уродженці України. Вони мали право воювати на боці УНР, адже Україна це їхня батьківщина, й вони могли продовжувати боротьбу за її свободу. Пілсудський зробив багато для того, щоб армія УНР отримали нових союзників. Звичайно, не таких потужних, якими було військо польське, але це були досить значні сили на той момент: козача дивізія осавула Яковлєва та Третя російська армія генерала Бориса Пермикіна.

Козача дивізія увійшла до складу, а армія генерала Пермикіна підпорядковувалася командуванню української армії. І тут Пілсудський відіграв велику посередницьку роль. Крім того, Польща не припиняла постачання українського війська продуктами харчування, одягом, боєприпасами й зброєю. Тобто Пілсудський намагався робити все, що він міг робити в межах повноважень верховного головнокомандувача.

У вагоні потягу Симон Петлюра (ліворуч) і Юзеф Пілсудський. Вінниця, 1920 рік

– Але до цього українці діяли у фарватері рішень польського командування, а тут вони вже почали самостійно планувати свої дії?

Мобілізація пройшла успішно, завдяки цьому чисельність армії УНР збільшилася до понад 40 тисяч вояків– Так. Передусім українці провели масштабну мобілізацію. Це те, чого вони не змогли зробити у травні 1920 року, що перешкоджали робити поляки в силу різних обставин. Мобілізація пройшла успішно, завдяки цьому чисельність армії УНР збільшилася до понад 40 тисяч вояків. Правда, не всі з них опинилися в бойових частинах, тому що новопокликані до війська люди мусили пройти вишкіл. Тому бойова чисельність армії зросла незначно.

Українська армія планувала перейти в наступ проти більшовиків. Цей наступ планували на 11 листопада 1920 року. Тоді всі прекрасно розуміли, що стояти на місці неможливо – це означало, що більшовики вдарять перші. Тому українці планували наступ. Але більшовики випередили українське командування рівно на один день. 10 листопада почався більшовицький наступ.

І тут, на жаль, треба говорити про те, що дуже погано спрацювали українська розвідка та контррозвідка. Розвідка не змогла добути відомості про плани противника щодо наступу. А контррозвідка не змогла забезпечити таємницю довкола українських приготувань і багато є спогадів про те, що з командування йшов витік секретної інформації.

Навіть трапляється така фраза, що кожен купець на базарі в Могилеві-Подільському говорив про те, що 11 листопада українська армія перейде в наступ. Тут були певні проблеми, які потім коштували дуже дорого.

Зліва направо: командувач 2-ї польської армії генерал Антоній Лістовський, головний отаман військ і флоту Армії УНР Симон Петлюра та полковники українського війська Володимир Сальський і Марко Безручко під час війни із більшовицькою Росією. Бердичів, 1920 рік

– Яким був план? Переходити в наступ звідки й куди? Яку наступ мав мету?

– Армія УНР тоді контролювала південну й центральну частину Хмельницької області, якщо говорити сучасною мовою, приблизно до Старокостянтинова, та південно-західну частину Вінницької області. Українські війська стояли за Могилевом-Подільським, підійшли до Жмеринки, стояли на підступах до Вінниці. Далі північніше стояли польські війська, у яких з більшовиками було перемир’я.

План українського командування був наступати на Схід. Якщо тактично, треба було обов’язково взяти Вінницю та Жмеринку – як важливий транспортний вузол. А стратегічні плани – Київ та південний напрямок до Чорного моря. До речі, Третя армія генерала Пермикіна і козача дивізія осавула Яковлєва співпрацювали з українцями до тих пір, поки в південному напрямку не вийдуть у бік Чорного й Азовського морів, а далі вже будуть займатися своїми російськими справами.

– На вашу думку, наскільки адекватними були ці плани? Наскільки вони відповідали тому, що мали українці, та тому, що мали їхні вороги?

– Ці плани були досить адекватними. На північній ділянці фронту українці мали успіх. Тому що після червоного наступу українці теж пішли в наступ, намагаючись послабити тиск противника. Їм вдалося на короткий термін заволодіти Вінницею. Якби українці почали наступ першими, вони б мали перевагу першого удару, й перші поразки могли справити деморалізуюче враження на вояків противника. І потім, уже наближалася зима, взимку активність бойових дій мусила б значною мірою знизитися, а це дозволило б українцям закріпитися на певній території.

– На той момент були ще російські білогвардійці, які контролювали Крим та діяли у Північній Таврії. Коли командувач білогвардійців генерал Врангель довідався про перемир’я поляків і більшовиків, то подумав про спільний антибільшовицький фронт із українцями. Він мав намір перевести свої головні сили на Правобережну Україну та рухатися на з’єднання з українцями і своєю Третьою армією. Адже війська генерала Пермикіна визнавала над собою верховне командування Врангеля. Наскільки цей план був до реалізації? Це тільки Врангель так міркував чи це була спільна українсько-білогвардійська ініціатива?

Петро Врангель (у центрі) в оточенні свого прем’єра Олександра Кривошеїна (ліворуч) та генерала Шатілова. Крим, 1920 рік

– Із білогвардійцями вдалося домовитися надто пізно, вже в ході останньої кампанії. Якби така домовленість про співпрацю була досягнута раніше, синхронність та злагодженість дій була б значно кращою, аніж у листопаді 1920 року. Крім того, перший удар червоних був спочатку по Врангелю, за декілька днів до того, як почався наступ проти армії УНР. Після прориву позицій на Кримському перешийку армію Врангеля вже нічого не могло врятувати. Кілька днів вирішальних боїв показали, що поразка Врангеля буде остаточною.

Тому такий план теоретично міг би привести до позитивних наслідків, якби він реалізовувався, наприклад, у травні 1920 року, коли був успішний польсько-український наступ на Правобережній Україні. Але в листопаді 1920 року, на жаль, цей план навряд чи був реальний. І врешті-решт розвиток подій це показав. До білих дуже пізно прийшло розуміння, що з українцями треба домовлятися й що вони становлять самостійну окрему силу, що вони вибороли право на незалежність.

– У листопаді 1920 року більшовики воювали на два фронти: на Півдні проти білогвардійців та на Заході проти українців. Яким у цьому трикутнику було співвідношення сил? Чи мали більшовики перевагу, воюючи на два фронти?

– Так, вони мали перевагу над обома противниками. Перемир’я з поляками дозволило більшовикам підтягнути резерви, перекинути війська, наприклад, зі спокійної білоруської ділянки фронту, де майже не було проблем, хіба похід Булак-Балаховича, який відбувався приблизно в той самий час.

– Виходить, у більшовиків було навіть три супротивники – ще й тодішній білоруський «батько» генерал Булак-Балахович.

– Булак-Балахович – це партизанський рейд, а регулярними фронтами були український та врангелівський. На жаль, більшовики зуміли скористатися оперативною паузою, яку вони виграли внаслідок перемир’я, та наростили свої сили. А ще вони мали ту перевагу над українцями, що їм не бракувало набоїв. Велика проблема української армії полягала в катастрофічному браку набоїв до стрілецької зброї та снарядів до артилерії.

– Більшовики почали наступ 10 листопада. Коли українці зрозуміли, що треба відступати за Збруч?

– Перелом ситуації настав уже у перший день. Червоні проламали український фронт. Українці намагалися контратакувати впродовж кількох днів. Контратаки мали певні тактичні успіхи, але загальна ситуація на фронті була дуже кепською для української сторони. Через прорив на південній ділянці нависла загроза над Кам’янцем-Подільським – 14 листопада почалася евакуація тимчасової столиці УНР, розмови з польським партнером про перехід Збруча та умови цього переходу. Поляки казали, що зброю, звичайно, доведеться скласти, але гарантували зберегти холодну зброю старшинам, а головне, буде збережена внутрішня організація українських частин.

Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко

– Коли та як українські війська перейшли за Збруч?

– Українські війська переходили Збруч 21-го, 22-го, на деяких ділянках, де червоні не напирали, навіть 23 листопада. А основний перехід військ відбувався в районі Волочиська. Переходили організовано. Відступ українських військ прикривала кіннота, артилерія вистрілювала останні набої. Українцям вдалося евакуювати багато цінного майна, зброї, вивезли золотовалютний запас УНР, відступили державні установи та цивільні біженці.

Щоправда, не вся армія перейшла Збруч – приблизно 20 тисяч вояків. Під час відступу багато хто зі щойно мобілізованих вирішили не відступати, а просто повернутися додому. Загалом відступ відбувався організовано, планомірно. Війська прикривали вогнем обози і тилові установи. Всупереч уже усталеної легенди, навіть у кінематографі показують, що війська понуро переходять якусь вузеньку річку й кидають зброю на купу – було не зовсім так. Війська відступали з боєм. Українські бронепоїзди були виведені з ладу, але не пущені під укіс.

Обкладинка книжки Андрія Руккаса

– А чому не можна було перевезти ці бронепотяги на контрольований поляками берег Збруча?

– Різниця в коліях. Тільки частина колій була перешита, десь близько 100 кілометрів. А інші колії були широкі. Тож ці бронепоїзди не могли просто так переїхати з Волочиська в Підволочиськ, тому їх довелося кинути. Але їх максимально роззброїли, вивели з ладу, залишивши червоним купу металобрухту.

– Чи були альтернативи відступу за Збруч?

– Наскільки мені відомо, альтернатив не розглядали, тому що іншою альтернативою була здача в полон і капітуляція. Адже українські війська притисли до Збруча.

– Невдовзі Петлюра зняв генерала Михайла Омеляновича-Павленка з посади командувача армії УНР. Чим це було зумовлено?

– Це було пов’язано не з військовою поразкою, а з внутрішньополітичними інтригами у вищому керівництві та армії УНР. Там була інша історія.

– Після відступу за Збруч армія була роззброєна, але не демобілізована.

– Армія не була демобілізована, армія була розміщена в табори для інтернованих. Але у цих таборах вона повністю зберігала свою внутрішню структуру.

Військовослужбовці Армії УНР в таборі інтернованих у місті Каліш (Польща), квітень 1921 року. Перший зліва у першому ряду – полковник Григорій Чижевський. Фото з сімейного архіву Чижевських

– На що сподівалися?

– Сподівалися, що навесні 1921 року можна буде спробувати те, що робили у 1920 році, що, можливо, перемир’я з більшовицькою Росією виявиться нетривалим і буде відновлено боротьбу. Або станеться потужне селянське повстання. Тобто два варіанти: або зміниться міжнародна ситуація і знову почнеться війна, тобто зовнішня агресія проти більшовиків; або в Україні підніметься потужне селянське повстання, і тоді з-за кордону на допомогу повстанцям прийде організована сила – регулярна армія УНР. Тому армію роззброїли, але не розпустили. У будь-який слушний момент поляки могли повернути зброю, й армія поверталася б на власну територію.

– Тобто це була поразка, але українці сподівалися, що ця поразка неостаточна?

– Так. Другий зимовий похід чи листопадовий рейд генерала Тютюнника у листопаді 1921 року є тому свідченням. Лише після поразки рейду Тютюнника стало зрозуміло, що це вже завершення збройного етапу боротьби.