Як оскароносний Шон Пенн і його команда допомагають Україні

Серед багатьох міжнародних організацій, які допомагають Україні у час війни, – заснована актором Шоном Пенном благодійна організація CORE. Початок війни застав його в Україні, де він знімав документальне кіно про президента Зеленського. СОRE – скорочене від «Організована громадою допомога» – працює в зонах конфліктів та стихійних лих вже 12 років, надаючи швидку та цільову допомогу, взаємодіючи безпосередньо з місцевими громадами. В Україну вони прийшли з перших днів війни, допомагаючи вимушеним переміщеним українцям як в самій Україні, так і за її межами.

Співзасновниця та виконавча директорка організації CORE Енн Лі перші тижні бойових дій провела в Україні. Каже: такого рівня розвитку громадянського суспільства та об’єднаності громади, як в Україні, не бачила за всі роки роботи. Про гуманітарну кризу в Україні, першочергові та довготривалі потреби і головні виклики вона розповіла в інтерв’ю «Голосу Америки».

– Ви займаєтеся благодійництвом досить давно, з 2010 року. Були в зонах конфліктів і стихійних лих. Чому і як ви вирішили працювати в Україні?

– Зараз це одна з найбільших і головних криз нашого часу. В Україні відбувається щось на кшталт того, що відбувається і в глобальному масштабі, і в Сполучених Штатах, – атаки на демократію. Тому ми не задумувалися ні на секунду. Ми були зобов’язані долучитись, і ми побачили кількість людей, які фактично залишали країну та ставали біженцями. Для нас було очевидним, що ми повинні долучитися.

– Які конкретні речі ваша організація робить як для українських біженців за кордоном, так і, можливо, на місцях?

– Ми працюємо в трьох різних місцях. В Україні у кількох містах, враховуючи Одесу, Київ та Львів. А ще ми є в Польщі, в прикордонних містах Жешув і Чемеш. І ми теж у Кракові. Крім того, ми також у Румунії. У всіх цих місцях ми надаємо підтримку місцевим притулкам, які взялися допомагати. І часто це люди з приватного сектору, готелі, які перетворюються на притулки, щоб підтримати велику кількість біженців і переміщених осіб. Ми також забезпечуємо харчами, водою. Також велика програма – це готівкова підтримка жертв конфлікту. І, звісно, одна з найбільших речей, на якій ми зосереджуємося, – це захист жінок і дітей, які покинули країну.

Кордон України та Польщі: «гуманітарний коридор» для біженців на пункті пропуску «Краковець» (фотогалерея)

– А як українці можуть говорити з вами напряму? Чи можуть вони звернутися по допомогу безпосередньо?

– Так, у нас є низка партнерських організацій в Україні. І саме через них ми можемо ідентифікувати потреби та виконувати багато роботи на місцях. І, знову ж таки, це дуже відрізняється від багатьох інших криз, тому що українське громадянське суспільство та сектор неурядових організацій є дуже міцними. На жаль, дуже засмучує той факт, що значна частина величезної фінансової допомоги, яка надходить зі Сполучених Штатів та інших країн, не досягає швидко адресата, аби підтримати місцеві організації та громадянське суспільства. Існує нестикування, вони не можуть отримати ці гроші досить швидко на місцях. Тож ми намагалися створити міст. Ми працюємо над створенням у цих місцевих організацій довгострокового потенціалу та додаткової підтримки, щоб вони могли служити своїм громадам.

– Фінансування, про яке ви згадали, звідки воно?

– Наше фінансування надходить від приватних осіб, ми також отримуємо певні кошти від американського Червоного Хреста, який завжди був нашим провідним партнером у всіх катастрофах, на які ми реагували, – вони дуже-дуже чуйні, вони ефективні. Тому вони були для нас чудовими партнерами. Але значна частина нашого фінансування надходить від приватних осіб, і це величезна частина. Американці зацікавлені надавати підтримку. Вони знають, що ми можемо потрапити на місце дуже швидко, інтегруватися в ці спільноти та в ті місцеві організації і надати дуже цільову допомогу.

– Ви згадали, що криза в Україні значно відрізняється від інших конфліктів, які ви бачили в минулому. Чим саме?

– Рівень міжнародної підтримки виявився приголомшливим. Крім того, є так багато українців у Польщі, українців за кордоном, які буквально кинулися допомагати. Люди, які не мали попереднього досвіду, зробили так багато. І це вражає. І нарешті, звісно, це місцеві організації. Якщо ви подивитесь на кількість організацій в Україні, які були там до цієї кризи, які зараз якось перепрофілюються, щоб зосередитися на підтримці своїх співвітчизників, це вражає. І це такий рівень відповіді, реакція на місцевому рівні, реакція місцевої влади, якої ми не бачили в інших місцях.

– Хто, на вашу думку, є найбільш уразливими групами, які найбільші проблеми та виклики, з якими вони мають справу, які потрібно вирішити?

– Як ми всі знаємо, багато чоловіків не можуть виїхати з країни. Отже, більшість людей, які виїхали за межі України, – жінки, діти та люди похилого віку. На жаль, після катастроф виникає сексуальна експлуатація та насильство. І коли у вас стільки жінок і дітей без повної сім’ї, вони потрапляють у зону ризику. Ми також маємо багато людей похилого віку, які ніколи не покидали своїх регіонів, і для них це надзвичайно важко.

– Я хотіла б також торкнутися питання довгострокового впливу цієї війни. Як його пом’якшити, щоб покоління українців не страждали від посттравматичного синдрому протягом багатьох років?

– Я вважаю психічну допомогу дуже важливою. Як ми бачили під час різних криз, на початку існує величезна підтримка та багато розкритих обіймів, але незабаром це вичерпується. І тому вам потрібно постійно заохочувати тих, хто допомагає, країни та приймаючі громади, не втрачати доброзичливість. А нам потрібно підтримувати такі громади, які також відчувають складнощі. Якщо у вас є громада, яка поглинає групу українців, мова йде не лише про підтримку цих українців, а також про підтримку приймаючої сторони, яка абсорбує цих людей, їм також потрібні ресурси, щоб мати можливість це робити.

Імміграційне питання дуже важливе. Інтегруватися в ці громади дуже важливо на ранньому етапі, допомагати цим людям знайти засоби для існування, створювати довготермінові притулки, яких не існує у цих громадах – дуже важливо. Ми знаємо, що наближається зима, у нас залишилося менше шести місяців. Люди залишаються в шкільних спортзалах чи центрах надзвичайної допомоги, вони не витримають зиму. Нам потрібно зосередитися на довгострокових рішеннях.

Щодо більш високого, політичного рівня, ми, як спільнота, міжнародне співтовариство, повинні продовжувати чинити сильний тиск на наші уряди, щоб не зменшувати тиск на Росію, і не відмовлятися від підтримки українського народу, який так сильно страждає.

– Тим більше зараз, коли здається, що настала втома від війни, як зробити так, щоб українська війна залишалася на радарах міжнародної спільноти, а зусилля допомогти українцям не припинялися?

– Я думаю, президент Зеленський надає чудовий приклад, як це робити. Він вміє говорити безпосередньо зі звичайними людьми, пояснювати, що станеться, якщо про конфлікт забудуть. Є мільйони переміщених людей. Ми їх не бачимо, тому що вони не в традиційних наметових містечках. Вони в інших сім’ях, вони з людьми, яких вони не знають, в групових центрах допомоги. Ви знаєте, нам потрібно висвітлювати це, які ви робите, нагадувати світу, що ця криза не зникла. Ця криза вплине на кілька поколінь. Тому нам потрібно постійно привертати увагу до цих людей і регулярно розповідати їх історії.