Село Перемога, Броварський район Київської області. 28 лютого російська армія зайшла сюди з боку Нової Басані, що на Чернігівщині. В той день військові здійснили масовий розстріл п’ятьох жителів села. Це сталося у приміщенні «Нової пошти».
Журналістам вдалось поспілкуватись із одним із тих, кого солдати допитували на пошті і кому погрожували вбивством, але йому вдалось вижити. Сьогодні він розповідає про те, що бачив на власні очі, і згадує офіцерів, чиїх наказів слухались солдати.
Один із них – це Олександр Васильєв – він же «Сан Санич», він же «Норман» – російський військовослужбовець, якого «Схеми» (Радіо Свобода) раніше допомогли правоохоронцям ідентифікувати.
Згодом Васильєву та ще одному майору Київська обласна та Броварська окружна прокуратури спільно з СБУ та НАБУ повідомили про підозру «в порушенні законів і звичаїв війни, поєднаному з вбивством».
Той, хто вижив. Розповідь Андрія
28 лютого російські війська зайшли до Перемоги. І 28 лютого їх вперше побачив житель села Андрій.
«Конкретно, що є російські військові в селі, я не знав. Ну, от коли я вже прийшов сюди, то я дізнався, – чоловік показує у напрямку сільської ради, що розташована в центрі села. – Вони якраз побачили мене за сільрадою».
Військові РФ захопили його в заручники і там же неподалік, біля магазину, його допитали вперше.
«На сходинках допитували, били. Били, не жаліли, прикладались, як могли. Забрали телефон у мене, навіть роздягнули, щоб побачити, чи я служив, чи ні, чи є у мене якісь військові татуювання. І потім звідси повели мене до відділення «Нової пошти»,– згадує чоловік.
Під конвоєм Андрія довели до пошти, де вже на той момент були інші полонені.
«Були двоє полонених, їх допитували. Потім їм наказали підійти до підвалу. Трохи, пару кроків вниз – і розстріляли. На моїх очах їх просто розстріляли і кинули в підвал. Перед цим мені показали, присвітили ліхтарем: «Дивись, будеш балакати щось не таке або брехати нам, будеш лежати поруч з ними». До цього уже там лежали тіла. Там уже лежали хлопці до того, як мене привели, і до розстрілу інших хлопців, що стався на моїх очах. Я тільки пізніше дізнався від правоохоронців, що там тоді лежали мої знайомі», – пригадує Андрій.
Чоловік замовкає. Йому досі важко називати вголос їхні імена.
«Діма... Ярослав... «Кєша» Сергій… Руслан... Я їх знав, тому що ми виросли в одному селі», – додає він.
Загалом армійці розстріляли на пошті п’ятьох людей.
Те, що залишилось від будівлі, де розташовувалось поштове відділення
«Вас допитують, вас б’ють, при вас, допитуючи інших, розстрілюють людей. Від тебе хочуть дістати якусь інформацію, а я розумію, що якщо я про щось розкажу, про те, що їм буде доволі цікаво, то піде ще решта, – згадує Андрій. – Чесно кажучи, я валив дурня. Щоб їх не здати. Нікого. Я не знаю, чому мене і ще одного хлопця залишили живими, не знаю», – чоловік відвертається від камери і просить кілька хвилин не знімати.
Під час допиту Андрія один із російських військових поцілив йому в ногу.
«Рикошет, виходить, пішов у підлогу, в стіну – і потім віддало ще одному російському військовому. Йому теж влучило в ногу. В ліву, здається. Тільки йому мало що дійшло, просто поцарапало. Потім цей солдат показує мені кулю і каже: «Дивись, ось твоя смерть прилетіла», – пригадує чоловік.
Військові тоді, згадує Андрій, слухались двох офіцерів. Він запам’ятав ім’я одного з них.
«При мені називали того, хто мене допитував, – це Сан Санич. Так вони називали його – Сан Санич», – каже Андрій.
На фотографії, яку Андрію показали журналісти «Схем», він впізнав одного з двох офіцерів, які віддавали накази допитувати і розстрілювати людей у поштовому відділенні
Журналісти показали йому декілька фото військового – він впізнав.
«Так, це він. Це той, хто мене допитував. Те, що я пам’ятаю, тому що він у такій самій кепці був. І форма така сама у нього була», – ствердно відповів Андрій.
«Сан Санич», або «Норман»
«Сан Санич», він же – Васильєв Олександр Олександрович. Йому 40-років, має звання майора. Служить у 15-й так званій «миротворчій» бригаді.
«Бригада предназначена для проведения миротворческих операций в различных условиях и обстановках», – йдеться у проморолику цієї бригади.
Раніше «Схеми» допомогли правоохоронцям його ідентифікувати. На відео Васильєв представлений як помічник командира з’єднання з фізичної підготовки військової частини 90600 (15-та окрема гвардійська мотострілецька бригада).
«Приходите служить в 15-ю отдельную мотострелковую бригаду. Миротворческая бригада, мы сделаем из вас настоящих мужчин. Будем рады видеть всех», – закликає у відео Васильєв.
За катування двох жителів іншого села – Богданівка – того ж самого Броварського району Київщини – Васильєву вже повідомили про першу підозру.
Житель села Перемога Олег Лі знає Васильєва як «Нормана». Так, за його словами, солдати кликали свого командира, коли перебували у будинку Лі.
Він теж впізнав його на фото, яке показали журналісти. Російські солдати провели у Олега півтора тижні у лютому, змушуючи готувати для них їжу та розмістивши у дворі техніку.
«Ось тут вони БТР ставили, – показує він на місце у дворі. – Вони по ходу потім пригнали легкові автомобілі. Один тут залишили, а другий – під огорожею».
Тим часом солдати продовжували шукати тих, хто був в обороні села. Після розстрілів на пошті Андрія вивели і посадили на ніч у машину без води та їжі.
«Чесно кажучи, коли в машині сидів, я чекав всю ніч, що на ранок мене виведуть і розстріляють. Тому що якщо мені зранку скажуть: «Веди, показуй, де там оці молоді хлопці»... А це мої учні. Вони знали, що я викладав у школі. Я у відповідь сказав би, що не піду. Я думав, що мене зранку просто… ну, не знаю, значить, я не все зробив у цьому житті. Дерева посадив, сина ще не виростив або дочку», – посміхається Андрій.
Хто був власником машини, в якій його ув’язнили, Андрій дізнався лише згодом.
«Вона була наполовину розбита, – згадує чоловік. – І наскільки я потім вже дізнався, власника машини розстріляли якраз при мені».
Олександр Паливода – один із розстріляних російськими військовими. На фото – його понівечене авто.
Автомобіль Олександра Паливоди, у якому російські військові утримували протягом ночі без води та їжі Андрія
Вбивство Олександра
У той день, коли в Перемогу зайшли російські танки, дружина Олена відмовляла чоловіка їхати на зустріч з хлопцями села.
«Можливо, хлопці надивились відео, я казала: «Передай хлопцям – нехай там одна машина, один БТР, один танк, якийсь заблудлий, з «коктейлем Молотова» – не питання, але коли йде колонна, а ви – без зброї. Як ви збираєтесь?». А він на це відповів тільки: «Ми будемо захищати село». Вони збирались там (у приміщенні «Нової пошти» – ред.). При тому, що він збирався взагалі додому їхати. Сказали: колона йде, вони збирались по домівках. «Сонечко, я їду додому» – останнє, що він мені сказав», – згадує Олена.
Більше зв’язку із чоловіком не було. Через тиждень після його зникнення до неї прийшли військові РФ.
«Постукали у ворота, я вийшла – і один із військових запитав: «Как тебя зовут, девушка?». Я дар мови втратила. Їх стоїть троє, разом з ним – четверо. Вони запитали: хто в будинку? Є чоловіки? Скільки вас? Є їжа, вода?» – переповідає жінка.
Військовий, який звернувся до Олени, – Краснощоков Максим Олександрович. Він – командир батальйону тієї самої 15-ї «миротворчої» бригади, де служить разом з Васильєвим.
Російський командир Максим Краснощоков, який був у відділенні пошти і віддавав накази солдатам
Краснощоков також був на пошті і віддавав накази солдатам. Після розстрілу військові підірвали приміщення.
«Вони говорили, що коли будемо відходити, треба підірвати, – пригадує Андрій, який вижив у той день. – Бо там, каже, молоді хлопці, щоб не було свідчень. Це при мені було сказано».
Андрій стоїть на руїнах, які залишилось від будівлі, де було відділення пошти. Тут російські солдати знущалися над місцевими мешканцями та розстрілювали їх
Олена відмовлялась вірити у те, що чоловіка вже немає в живих.
«Я не повірила. Я сказала, поки не побачу тіла, я відмовляюсь вірити, що він мертвий. Лише з п’ятого разу опізнала. З чого можна було опізнати? Тільки рука. Ліва. На ній – шрам. Нога…(хитає головою). Ну і все», – розповідає вона.
Олена ненадовго виїхала з Перемоги разом із сином. Але скоро повернулась.
«Навіть всі дивуються: «Ти повернулась знову на це саме місце?». Я кажу: «Це – мій дім». Це мій дім, – каже жінка. – Ми 10 років намагались заробити кошти, щоб купити його. Вдвох старалися. Для нас найщасливіший день був, вересень».
«Три роки цій фотографії. Ми тільки переїхали тоді. А ще така співзвучна назва села –Перемога. Наша фортеця. Були плани. Зараз таких планів немає. Просто живемо і все», – говорить вона.
Олена і досі намагається додзвонитись чоловікові, щоб почути його голос.
«Наче відчув, що братська могила буде» – батько розстріляного
«Взагалі ми думали, що вони пройдуть до Русанова. Там танки стояли позакопувані. Я думав, їх там розіб’ють, а як тікатимуть, ми пляшками допалимо –та й все. А воно ж вийшло, що вони як заїхали. Як стали тут – і все. Тут початок, а кінець – у Басані», – згадує Сергій Кулик.
Він – батько Руслана, якого військові РФ розстріляли на пошті. 28 лютого Сергій був там разом із сином.
«А тоді мій син виглянув, каже: «Два БТРи коло церкви, вже доїжджають, 50 метрів». І хлопці побігли в підвал. Я ще Руслана гукнув. Наче відчув, що братська могила буде. Кажу: «Тікай сюди за мною через паркан». Я через забор перескочив, оглянувся – його немає. Значить, побіг з усіма туди, – каже Сергій і додає: – О 21:50 від Русіка остання СМСка прийшла. «Мама нас майже знайшли».
Сергій згадав, як сам декілька годин діставався додому: «Городами діставався. Вертольотик червоний за мною летів. Він на тепло та рух реагував. Пройду трохи – наздоганяє. Повисів-повисів, наче пішов трохи. Я знову тільки йти – він за мною. І повз, і ліз, і як хочеш».
Батьки Руслана до останнього вірили у те, що син – живий: «А раптом у полон взяли, а раптом ще щось? Сподівались, звісно. А вже потім, як їх там знайшли, то перепоховали. В братську могилу. І тоді вся надія вмерла».
Руслан Кулик був одним із тих, кого російські військові розстріляли у відділенні пошти 28 лютого
Ще під час окупації селяни поховали хлопців неподалік, у полі. Після звільнення Перемоги – рідні їх перепоховали.
«Син хотів будуватися тут. Чи думали, буде будуватися, – батько оглядає двір власного будинку. – Так і тримаємо цей участочок. Так би можна і продати було. Може, він ще й не дозрів для цього. В крайньому випадку ми думали, що він буде. Колись же щось треба було б. А тепер все».
7 червня Руслану виповнилось би 28 років.
«Тепер ми живемо з батьком, їмо, на роботу їздимо. Город садимо. Для чого воно нам без сина. Для чого? – запитує мати Руслана Лариса Кулик. – Так, ми трохи відійшли. Але це важко. Дуже важко ховати дітей. Син Руслана постійно запитує: «Як тато, як тато?» Ми кажемо: «Немає тата». А він: «Ми дамо татові друге серце».
За накази катувати мирних жителів Перемоги та розстріл п’ятьох із них російським майорам з 15-ї окремої мотострілецької бригади російської армії Олександру Васильєву та Максиму Краснощокову повідомили про підозру.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: СБУ встановила двох російських військових, які віддали наказ розстріляти цивільних на Київщині