Вони пережили декілька місяців обстрілів у рідних містах, ховалися по підвалах, бачили, як руїнами стають їхні будинки, школи, лікарні. Декому випало потрапити в окупацію, зазнати знущань і втратити рідних. У шелтері для переселенців з Луганщини, створеному самими луганцями в Дніпрі, зараз мешкає понад сто людей. І в кожного – своя важка історія. 80% пожильців – вихідці з Луганщини, але після загострення ситуації на інших напрямках фронту тут приймають людей і з Донеччини, Запоріжжя та Херсонщини.
Що пережили під час війни, чим живуть зараз та про що мріють переселенці з шелтера напередодні Різдва і Нового року – репортаж проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
«Діти – це все, що в мене лишилося»
Валентина Романюк збирає на прогулянку дітей – трьох синів і доньку. Загалом у неї їх п’ятеро – старший син уже повнолітній, навчається у коледжі й мешкає не тут, а в гуртожитку. Жінка розказує: вона з меншими дітьми понад пів року прожила в окупації. Це було під Генічеськом, на Херсонщині.
Забирали в будинках все – і унітази, і трусиВалентина Романюк
«Окупанти зайшли до нас з боку Мелітополя. Виганяли наших з будинків, особливо стареньких людей. Заходили, дивилися – де кращий будинок – і, мовляв, «тобі 24 години, йди, куди хочеш». Забирали в будинках все – і унітази, і труси. Залазили в шифоньєри, особливо до бабусь, беззахисних, у кого немає рідних, – забирали аж до шкарпеток, – згадує Валентина. – У школах дітям розказували, як вони прийшли нас «звільняти», як вони прийшли нас «захищати». Солдати зі зброєю. Діти, звичайно, жахалися. Та ми всі боялися».
Переселенка Валентина Романюк із сином
Тоді, 2022-го, жінка чекала першого вересня, сподіваючись, що ситуація зміниться і її діти почнуть новий навчальний рік в українській школі. Коли ж надії не справдилися, вирішила виїжджати. Якраз був безкоштовний евакуаційний автобус, двоє односельців відмовилися їхати, тож на їхніх місцях Валентина розмістилася з чотирма дітьми – Ярославою, Дмитром, Миколою та Максимом. Зараз їм 12, 9, 7 та 3 роки відповідно. 18-річний старший син Олександр на той момент був у Дніпрі.
Виїхавши з окупації, декілька місяців Валентина з дітьми прожила в Норвегії. Потім повернулася в Україну, орендувала квартиру в Дніпрі. Коли заощадження скінчилися, перебралася у шелтер. Тут вона живе близько тижня. Ще оговтується від переїзду й починає шукати роботу. За фахом вона – швачка, хотіла би й працювати за спеціальністю. Також удома вона з дітьми тримала теплицю, тож любить і вміє вирощувати овочі, а тоді – й продавати їх.
Переселенка Валентина Романюк із дітьми у шелтері для переселенців
«Я дуже хочу свій дім. Так, тут, у Дніпрі. Повертатися мені нікуди. Вдома будинок зруйнований. Діти стануть на ноги, може, якось зможуть вирішити питання з власним житлом, але до того часу, знаєте, скільки мені ще працювати…», – говорить вона.
Новий рік удома святкували великою компанією в колі близьких, згадує жінка. На новому місці, каже, передсвяткового настрою немає, але про невеличкі подарунки для діток і святковий стіл вже думає.
Діти – це все, що в мене лишилося. Але якщо я буду бачити усмішки своїх дітей, я переживу всеВалентина Романюк
«Вдома було весело. Кума, сусіди. У селищі жили переважно татари, люди дуже хороші, щедрі. Я завжди старалася якісь подаруночки для дітей: печивко, цукерочки, машинки. Готували «олів’є», «мімозу», вареники з картоплею, млинці, діти це люблять. Цього року не знаю… Цукерок діти в шелтері вже наїлися. Я про одне мрію – про гарну освіту для кожного з них. Діти – це все, що в мене лишилося. Але якщо я буду бачити усмішки своїх дітей, я переживу все», – каже переселенка.
«Зараз ми підемо погуляємо, покидаємося сніжками, піднімемо одне одному настрій, купимо морозиво... День настав – і ми живемо», – додає Валентина, допомагаючи дітям зібратися на прогулянку.
«Живу думкою, що колись це все скінчиться»
У кімнаті шелтеру з Валентиною та дітьми сусідить 64-річний викладач з Лисичанська Юрій Шманов. Спальне місце та ноутбук для роботи – ось і вся нехитра обстановка Юрія.
В рідному місті у чоловіка під обстрілами загинув брат. Вікна ж його власної квартири в триповерховому будинку, згадує, повилітали ще в перший же день повномасштабної війни, від травм врятували занавіски. Три місяці активних бойових дій чоловік прожив у Лисичанську, зрештою наприкінці травня 2022-го його вивезли італійські волонтери.
Юрій Шманов продовжує викладати у Лисичанському коледжі
Зараз Юрій якраз готується до уроку. Він працює на пів ставки викладачем Лисичанського гірничо-індустріального коледжу, веде заняття онлайн. Його місячний дохід, говорить, – зарплата викладача, «переселенські» та пенсія, – близько 10 тисяч гривень, дозволяє зводити кінці з кінцями і навіть трошки відкладати.
Я – вже літня людина, я не збираюся помирати на чужиніЮрій Шманов
«Живу думкою, що колись це все скінчиться. Нема нічого вічного і після війни настає мир. Надіюся повернутися додому, бо дім – це є дім. Вікна розбиті, дах розбитий. Та все одно з шелтером не порівняти. Жити десь у приймах не можу, я – вже літня людина, я не збираюся помирати на чужині. Якщо наш будинок зруйнований – якось будемо ремонтувати, відбудовувати. Квартири розграбовані, але будинок поки стоїть. Але на швидку перемогу я не сподіваюся», – каже Юрій.
Нинішній Новий рік буде для нього другим, який він зустріне не вдома: «Минулий Новий рік ми збиралися всі разом. Я запропонував зустрічати надворі. Хто хоче – зі мною. Багаття, смажене м’ясце. Так і зробили, і можемо повторити».
«Психологи спілкуються з нашими дітьми»
Оксана Лісова – з Вільнянська Запорізької області. Зараз, каже, її місто під постійними обстрілами й наполовину зруйноване. Там же в неї лишилася бабуся. Виїжджала з Вільнянська Оксана з родиною – чоловіком і п’ятирічною донькою – у вересні 2022-го.
Оксана Лісова виїхала із Вільнянська, що на Запоріжжі
«Коли ми виїздили, ми як відчували, того дня влучили по нашому пологовому будинку. Саме там я народжувала доньку. Я коли побачила – плакала. Дуже шкода. І там загинуло новонароджене маля. Половина будівлі зруйнована», – згадує вона.
Місяць після виїзду родина прожила в Польщі, потім повернулися в Україну, до Дніпра. Спершу жили в приватному платному закладі, оплачуючи 700 гривень з людини. У шелтері для переселенців, створеному луганцями, вони – уже пів року. Особливо тішиться, що є гаряче харчування й психологічна підтримка.
Шелтер для переселенців у Дніпрі
«Психологи спілкуються з нашими дітьми. Та я й сама спілкуюся з психологами, бо буваю і на нервах, і кричу. Стараюся стримуватися, але…», – не приховує Оксана.
Її чоловік – електрозварювальник, але постійної роботи наразі не має. Оксана ж за фахом – електрик, проте нещодавно закінчила курси манікюрниць і мріє спробувати себе в новій справі.
«Дай Боже, може, хто допоможе здійснити мрію – купити інструменти. Я хочу цим займатися – робити дівчатам манікюр, робити красу. Були б інструменти, то могла б і прямо тут, у шелтері», – сказала Оксана.
Новорічні свята вдома жінка згадує зі щемом. Планує свято й у шелтері:
Хочеться домашньої атмосфериОксана Лісова
«Вдома так святкували… Я можу й тут таку обстановку створити. Салатики, столик, все гарненько. Ялинка. Ми вже поставили ялинку в кімнаті, увімкнули дитині гірлянду. Хочеться домашньої атмосфери. Зараз такі часи, але треба жити далі, ми не можемо на одному місці стояти. Приготую, як завжди, олів’є, піцу, пиріжки, я люблю проводити час на кухні. Настрою особливо немає, бо дитина прихворіла, але будемо створювати настрій самі собі. Повернемося додому, як війна закінчиться. Дуже болить душа, так хочеться додому».
«Хоча б тут, у цьому просторі, має панувати мир»
Лоліта Глотова – фахівчиня відділу молодіжних програм Луганського обласного центру підтримки молодіжних ініціатив. Вона двічі переселенка: 2014 року виїхала з Алчевська до Лисичанська, а після повномасштабного вторгнення Росії – до Дніпра.
Двічі переселенка Лоліта Глотова зараз проживає у шелтері в Дніпрі
У шелтері вона волонтерить. Розказує: заклад виграв грант від міжнародної організації, який передбачає цілу низку заходів за різними напрямками – цифрова грамотність, українська мова та література, фітнес. Сама Лоліта раз чи двічі на тиждень проводить творчі майстер-класи для дітей та дорослих. Вона також організовує просвітницькі та розважальні заходи.
Малювали виделками, вушними паличками, пальцями. Учасники були здивованіЛоліта Глотова
«Веду і малювання, і декоративне мистецтво, але намагаюся якось спрямувати учасників на розуміння своєї ідентичності, приналежності як до України, так і до Луганщини. Проводили малювання патріотичних картин за номерами, релаксували – кава, класична музика… Робили патріотичні брелоки, янголят, проводили нетрадиційне малювання – малювали виделками, вушними паличками, пальцями. Учасники були здивовані: «А що, так можна?» – ділиться дівчина.
До Різдва та Нового року в шелтері також планують заходи, зокрема свято для дітей. Наголошує: у патріотичному й просвітницькому ключі.
«Що це дає нам усім? Дорослим приємно, що вони можуть відпочити, розвантажитися. Щодо дітей – я бачу, що в дітей патріотичне налаштування, і це дуже круто. Роблять щось і кажуть: «Глянь, це ж жовто-блакитне, це ж Україна!». Насправді ми всі дуже сумуємо за домом. Малюємо дерево. Питаю: «А де це дерево?». «Це дерево росте в Рубіжному». Або: «Це дерево – в Лисичанську». Сльози… Я й сама заряджаюся від людей, вони мені дають мотивацію жити й розуміти, що я роблю все правильно, що справді допомагаю», – говорить Лоліта.
Адміністраторка шелтера Ніна Бондар – з Лисичанська. Розповідає: заклад був створений півтора року тому переселенцями з Луганщини – передусім для земляків, на кошти міжнародних організацій. З орендою приміщення допомогла міська рада Дніпра. Зараз існують завдяки гуманітарній допомозі міжнародних донорів, а також завдяки грантам.
Вони готові щось змінювати, підлаштовуються під потреби міста, адаптуютьсяНіна Бондар
«Організацій-помічників дуже багато. Зараз у них гарна стратегія – вони спершу питають, що надати. Вони спілкуються і з керівництвом, і з самими мешканцями – в чому є потреба. І в наших людей вже є свої запити. Наприклад, говорили, що є потреба в матеріалах для творчості – дуже люблять розмальовувати картини за номерами. Потім – наші дівчата сходили на курси манікюру, а одна дівчина закінчила курси бухгалтерів. Я радію, бо це означає, що вони готові щось змінювати, підлаштовуються під потреби міста, адаптуються», – каже адміністраторка.
За півтора року через шелтер пройшло близько 10 тисяч осіб, левова частка їх – на початку повномасштабної війни, коли тривала активна евакуація і люди зупинялися в прихистку на кілька діб. Зараз пожильці можуть мешкати тут, скільки захочуть. Але мають виконувати певні вимоги.
Адімінстраторка шелтеру Ніна Бондар – також переселенка
Зокрема, за графіком чергувати на кухні, долучатися до спільних громадських робіт тощо.
«Основне – це нікого не ображати. Це – жити в мирі. Хоча б тут, у цьому просторі, має панувати мир. Ми повинні одне одному допомагати. Якщо людині погано, ні в якому разі не зробити ще гірше. Чесно скажу: у нас були різні випадки, іноді доводилося людей витягувати з дна, у всіх різна психіка у зв’язку з війною… Не можна складати рук. Вони у мене часто тут сидять, можуть годинами розповідати, радитися. Наші люди знають, що ми завжди – поруч. Коли є проблеми з документами, скажу чесно, я можу й свої гроші дати, аби вони пішли відновили документи – й влаштувалися на роботу. Намагаємося всіх обігріти. Хочеться, щоб тут був світ, де затишно, де тебе розуміють», – каже Ніна.
Вона сама, як і більшість мешканців шелтеру, намагаються звикнути до нового міста, адже про швидке повернення додому поки не йдеться. У її рідному Лисичанську, говорить, розруха. Особливий біль – музей, який жінка очолювала. Там, розповідає, сталася пожежа, окупанти розгромили все, що збиралося по крупинці і ретельно береглося.
Зараз жінка знаходить себе в роботі й турботі про інших. Новий рік, як і попередній, збирається святкувати в шелтері.
У шелері для переселенців у Дніпрі готуються до Нового року
«Чи то буде загальний стіл, чи кожна кімната окремо – ще визначаємося. Але, думаю, буде солодкий стіл – тортик, тістечка. Також я готую сюрприз для мешканців, запрошую незвичного гостя… Я щодня багато планую, не можу без роботи. Планую собі й людям – на щодень завдання. Розставити речі по місцях, десь щось помити, підготувати. Тим і живемо», – додає Ніна.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Мотивація працювати – це відновлювати втрачене». Як відроджується вдруге театр-переселенець із Луганщини ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Кожна дитина почувається покинутою». Ексклюзивне інтерв'ю повернутого з Росії Богдана Єрмохіна ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Настав час іти працювати». Які зміни чекають на українських біженців у НімеччиніМасштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.