«Сонцелюб, закоханий в Україну». Пам’яті театрального режисера Сергія Архипчука

(Рубрика «Точка зору»)

3 листопада 2023 року після важкої хвороби відійшов у позасвіти Сергій Архипчук, який помітно вирізнявся серед невеликого кола українських театральних режисерів.

Театральний режисер Сергій Архипчук. Київ, січень 2017 року

Важко назвати професію менш кількісну. Наприклад, на цілу Закарпатську область припадає таких з десяток. Театральний режисер, на відміну від акторів, людина загалом малопублічна. Далеко не кожен глядач запам’ятає не те, що ім’я того, хто поставив п’єсу, але й драматурга, який її написав. Ще, може, Шекспіра чи Лесю Українку більшість згадає, а вже, скажімо, Чапек чи Старицький буде становити складність для пересічних обивателів. Тому театральні режисери й надалі залишаються «широко відомими у вузькому колі».

Однак Сергій Архипчук (1960–2023) був серед них щасливим винятком. Бо цієї великої людини (у всіх значеннях цього слова, зріст і вагу мав богатирські) було повно всюди. Чим він тільки не займався! І театр, й опера, поезія, рок-фестивалі, школа телеведучих, українські патріотичні організації, волонтерство в АТО.

Вирізнявся потужною україноцентричністю

Архипчук ставив вистави в різних містах України, вчив акторської майстерності, журив розмаїті конкурси, а головне – спілкувався, зустрічався, комунікував. Його телефон, здавалося, не вмовкає. Він наснажував і запалював десятки людей, охоче ділився ідеями, гучно втілював власні проєкти, був завжди готовий до творчого ризику.

Режисер Національної опери України Сергій Архипчук виступає під час творчої акції протесту українських виконавців «Вкрадена пісня» проти приватизації медійних активів міста Києва і зміни формату «Радіо Київ» на користь російського шансону біля КМДА. Київ, 10 вересня 2007 року

Цю людину невпинно притягувала невідомість, першопрохідництво, він відчував азарт у бажанні нового пізнання. Так, у Чернівцях першим поставив п’єсу Юрія Федьковича «Як козам роги вправляють», а до маленького провінційного Хусту згодився приїхати режисером у щойно відкритий Закарпатський обласний театр драми і комедії, який не мав навіть сцени, а акторами стали аматори, які досі ніколи не грали.

Народився він на Рівненщині в славнозвісних партизанських краях. Його родина безпосередньо була залучена до повстанського руху. Цей трагічний досвід, проговорений вдома за зачиненими дверима, вочевидь, сформував не одного західноукраїнського митця повоєнного часу. Але й серед них Сергій Архипчук вирізнявся потужною україноцентричністю. Є чимало патріотів-режисерів, але, напевно, одиниці живуть Україною так, як жив він. Повсякчас. Щохвилинно.

Кожна його дія була спрямована на посилення і розвій українського мистецтва. У всіх його проєктах знайдете ідеологічну складову, хай малопомітну, прямо неокреслену, але присутню. Не дивно, що саме він у 1989 року став режисером першого фестивалю «Червона Рута», який став не тільки мистецьким явищем, але й суспільно-політичним, зробивши переворот у багатьох приспаних українських душах.

Справа наліво: актор Театру української драми Богдан Бенюк, режисер Національної опери України Сергій Архипчук та один з провідних кобзарів України Василь Жданкін в костюмах персонажів різдвяного вертепу співають колядку на балу Львівського товариства в Києві, 14 січня 2000 року

І хоч закінчив акторський факультет у Дніпрі, а фах режисера здобув у Москві, в «ГІТІСі» (Державному інституті театрального мистецтва), в Росії залишитися не думав. Починав в Україні з фахової спеціалізації – ставив опери, музичні вистави в Києві, Донецьку, Львові. Але зрозумівши, що для його багатогранної натури це затісно – одна-дві масштабні постановки на рік, перевтілився у людину-фестиваль. Проте музику не полишав, ставши хрещеним батьком багатьох відомих рок-фестів – «Тарас Бульба», «Мазепа-Фест».

Відстоював український театр як за формою, так і за змістом

Архипчук був не просто глибоким режисером. Це був справжній інтелектуал, який міг оповідати про літературу та драматургію не гірше за університетських викладачів. Українська книжка була його щоденною лектурою. Не дарма якось зізнався, що йому приснилася Леся Українка в паранджі. Міг запросто попросити вислати йому з Ужгорода маловідомий роман львів’янина Романа Федоріва, який не міг знайти в Києві.

Тому його Київський театр поезії «Мушля», який звертався переважно до творчості першокласних поетів, що перебували в затінку, унікальне явище в українській культурі, де мистецьки поєднувався театр і вірші. А як він знав музику та образотворче мистецтво!

Архипчука можна було побачити не тільки на всіх театральних прем’єрах, але й на різноманітних концертах, виставках, вернісажах, імпрезах. Просто дивуєшся, як його на все вистачало. Він мусив все побачити особисто, пропустити через себе, відчути серцем і розумом.

Читка п'єси «Майне лібе Віра» в Закарпатському муздрамтеатрі, 2013 рік. Фото Валентина Кузана

Знаючи стількох творчих особистостей, він став унікальним комунікатором, знайомлячи людей поміж собою з різних куточків України.

Приїхавши до Ужгорода на постановку сучасної молодіжної п’єси «Meine liebe Віра», знайшов час відвідати тутешні мистецькі музеї і перезнайомитися з багатьма художниками. Для кожного знаходив зацікавлене слово. Там, де він зупинявся надовше, довкола одразу утворювався рух. Це була людина-водограй, що заряджає позитивом і свіжим баченням.

Сергій Архипчук у Києві з мистецтвознавицею Оксаною Гаврош

Умів бути делікатним, м’яким, навіть ніжним, особливо з жінками, для яких часто ставав найкращою подружкою, і водночас твердо домагався свого, коли це стосувалося справи. Тоді перевтілювався у кремінь, що викрешував іскри. Як природжений театрал, залишався людиною емоцій. Тому творчі суперечки чи навіть обривання стосунків на певний час – теж із досвіду спілкування із Сергієм Архипчуком. Але, охолонувши, він завжди був готовий до замирення.

Шкодую, що, попри тривале спілкування, не вдалося записати з ним докладного інтерв’ю про особисте життя і творчу майстерню. Це все залишилося за кулісами. Сам Архипчук не любив вихвалятися, не страждав дитячими комплексами нашої богеми, і на його особистій сторінці у фейсбуці побачите радше загиблих наших воїнів, ніж власні здобутки.

Познайомилися ми 15 років тому на Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова», де Сергій Архипчук у своїй неперевершеній безпосередності покликав на завтрашню каву невідомого автора з Ужгорода, щоб краще розгледіти цей провінційний «феномен». З того часу і тривало наше спілкування, яке стало для мене справжньою школою театральних премудростей.

Сергій Архипчук (ліворуч) і Олександр Гаврош на «Коронації слова», 2011 рік

Сергій Архипчук виступає як член журі на Міжнародному літературному конкурсі «Коронації слова», 2011 рік

Доля відпустила йому не так і багато – 62 роки життя, жоден з яких він не змарнував. Хоча як самобутній режисер заслуговував на кращу реалізацію. Однак у нас в першу чергу ціниться не так творчість, як комерція, «продажність», приваблива форма, що часто підмінює зміст. Та й здоров’я в останні роки його підводило. Однак Архипчук не здавався: остання його прем’єра відбулася у серпні.

Режисер Сергій Архипчук в Закарпатському муздрамтеатрі. 2013 рік. Фото Валентина Кузана

Два роки тому раптово відійшов у вічність Сергій Проскурня, ще один першорядний талант, яких відчутно вплинув і на моє творче життя. І хоч обидва Сергії були геть не схожі зовнішньо, але внутрішньо були сповнені одного духу. Для української культури їхні імена уособлюватимуть не тільки творчу свободу покоління Незалежності, але й потребу безкомпромісного служіння своєму народові.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода