Роздача російських паспортів. Чи може Росія надати громадянство і відправити на фронт?

(Рубрика «Точка зору», спеціально для Крим.Реалії)

Про біпатридів і «золотий» паспорт: казка та реальність

Пресслужба російського «сенатора» від Криму Сергія Цекова розповсюдила повідомлення про те, що на одному із засідань Федеральних зборів Росії ухвалене рішення звільнити від сплати мита за прийом у громадянство Росії жителів окупованих частин Донецької та Луганської областей. Із законодавчою ініціативою з цього питання виступив «депутат Держдуми від Криму», він же «координатор Інтеграційного комітету «Росія ‒ Донбас» Андрій Козенко.

І Андрій Козенко, і Сергій Цеков, і Денис Пушилін, як йдеться в повідомленні, зазначили, що звільнення від сплати 3,5 тисячі рублів за російський паспорт «дуже своєчасна та важлива для народу Донбасу ініціатива, у сьогоднішніх кризових умовах це не для кожного підйомна сума».

Це свідчить про те, що ситуація з роздаванням російських паспортів на Донбасі йде не дуже, оскільки вже спрощений порядок є, інші пільги, а люди все ще чинять спротив, тому вирішили роздавати зовсім безкоштовно. Паспорти, як і нафта, газ, мова та рубль стали для Росії особливим знаряддям експансії та завоювання нових територій.

Другий паспорт ‒ чи й не дивина!?

Гра у два паспорти, а також реальні знання про терміни «апатрид», «біпатрид», «громадянин світу», «космополіт», «патріот» та «націоналіст» прийшли до Криму на початку 90-х разом з тією плутаниною, яка була привнесена в життя півострова політичними вправами Сергія Цекова, Юрія Мєшкова та їхніх соратників із «Російського блоку». Хто б тоді знав, що цей примітивізм триватиме так довго, і вже в другому-третьому десятилітті ХХI століття стане напрямом державної політики низки країн. З'явилося на світ це як агітаційна фішка, але з часом переросло у паспортну (зовсім не громадянську!) війну між державами.

Ще тоді юристи зрозуміли, що другий (третій, четвертий і так далі) паспорт і друге (третє, четверте і так далі) громадянство ‒ це різні й часто діаметрально протилежні поняття. Другий паспорт сьогодні не рідкість. Його можна або купити, як це роблять олігархи в державах, де існують програми «громадянство за інвестиції», вони роблять величезні вливання в економіку країн-офшорів, наприклад, Кіпру або Мальти. Такі паспорти в міжнародній практиці називають «золотими». Першою таку програму запустила ще в 1984 році Федерація Сент-Кітс і Невіс, а в 1988 році ‒ Ірландія. Від початку ці програми викликали сумнів і закривалися тому, що вони відкривали кордони для людей із сумнівним минулим. Незабаром лідерами продажів громадянства стали Кіпр і Мальта. Їхні паспорти автоматично робили покупця громадянином ЄС, він міг користуватися всіма правами європейців.

Але в 2018 році Організація економічного співробітництва та розвитку видала рекомендації про перевірку мети купівлі паспортів. Якщо дійсною метою купівлі було ухилення від податків, то такі документи відкликалися. Наприклад, Кіпр у відповідь на критику з боку США та ЄС відкликав уже видані паспорти, і процес був масовим, а тому отримав назву «вигнання з Кіпру». Це не означає, що купівля паспортів припиниться. Навіть навпаки, після коронавірусної кризи, коли країнам гостро потрібні інвестиції, вже не продаж паспортів, але, власне, продаж громадянства може і розширитися, хоча перевірка чистоти інвестицій буде посилена. У таких випадках паспорти цих держав коштують дуже дорого ‒ від 250 тисяч євро до 1 мільйона і більше. І на таких умовах продають свої «золоті» паспорти не тільки Антигуа і Барбудо або Кіпр та Мальта, але й Болгарія, США, Велика Британія, Португалія, Угорщина й багато інших.

«Інвестиція» ‒ доля легковірних

Але такі програми, котрі, зрозуміло, мають економічну мету, тоді як просте роздавання паспортів людям, для яких є проблемою сплатити навіть мито в розмірі 3,5 тисячі рублів, переслідує політичні цілі, адже ті, хто погодився грати в цю гру, сплачують набагато більші «інвестиції» ‒ вкладають до рук агресора свою долю і, власне, своє життя. Такі паспорти вже не можна назвати «золотими». Такі «інвестиції» можна отримати, тільки поставивши людину в екстремальні умови або війни, або окупації, або реальної загрози життю.

У самому терміні «біпатрид» прихована відома суперечність. Кожна держава, ясна річ, вимагає від своїх громадян не тільки використання ними своїх громадянських прав, але й виконання громадянських обов'язків. Навіть більше, у кожної держави є також обов'язки щодо громадян. Але чи поширюються вони в повному обсязі на біпатридів? Як це поєднувати, не тільки тоді та зараз у Криму і на Донбасі, навіть багато теоретиків, а не те, що практиків, і в Україні, і в Росії, та й у міжнародних організаціях відповісти не можуть.

Чи зобов'язаний біпатрид відслужити в арміях двох держав, і якщо ні, то в якій з двох-трьох-чотирьох-п'яти? Якщо ні, то, як він має виконати священний обов'язок захищати територіальну цілісність (а також честь, гідність і добробут, їхні політичні та економічні інтереси) кожної з держав, особливо в тому випадку, якщо вони починають воювати між собою? Чи може, наприклад, Росія, прийнявши у своє громадянство багато чоловіків, раптом взяти та оголосити ‒ а ви ще не служили в нашій армії, і мобілізувати всіх на військову службу, послати на фронт? Хто знає російську «законність», той не сумнівається у відповіді...

Чи має біпатрид сплачувати податки в обох державах? Чи може він обіймати посади на держслужбі, у судах, чи може він обирати та бути обраним в усіх державах, чиї паспорти носить у кишені, чи тільки в деяких? Чи мають кілька держав виконувати всі свої обов'язки щодо свого поліпатридного громадянина, так само, як і щодо своїх патріотичних громадян, у разі, якщо він їх вимагатиме?

Аморальність другого паспорта

В усякому разі стає зрозуміло, що подвійне (або більше) громадянство – це не повне правове поняття, а в чомусь урізане, в чомусь сурогатне, в чомусь взагалі не правове. І якщо сприймати громадянство і патріотизм людини як поняття честі та гідності, то другий паспорт виявляється взагалі за межами моральної, а потім і юридичної норми.

І якщо тільки всі держави почнуть вимагати від своїх громадян виконання всіх обов'язків за повним списком, то усі біпатриди почнуть відмовлятися від багатьох паспортів. Але тут виникає запитання: наскільки це стане можливим, адже якщо легко в громадянство увійти, це не означає, що й вийти з нього буде так само легко, а не через суд і вирок за «зраду Батьківщині» та невиконання громадянських обов'язків?

Теорія про подвійне громадянство, як юридичний і політичний фактор, тому й не розробляється ні юристами-вченими, ні юристами-практиками, що жодній з держав, окрім, мабуть, Росії, це не потрібне. І Росія використовує роздавання паспортів не як фактор подвійного громадянства, а як розширення свого життєвого простору, свого ареалу впливу.

Тому російський паспорт ‒ це зовсім не «золотий» документ, це троянський кінь держави-агресора, який Росія прагне навіть без мита запхати в кишеню людям, щоб потім вимагати виконання громадянського обов'язку.

І якщо за паспорти інших країн їхні покупці платять шалені гроші, то за російський паспорт Москва не те, що відмовляється навіть від мита, але готова ще й доплачувати ‒ це вже говорить про якість цих паспортів. У першому випадку, вони потрібні громадянам, які їх купують, у другому ‒ лише державі-агресору, яка прагне зобов'язати людину захищати її інтереси. Так навіщо самому лізти в петлю?

Це говорить про те, що багатогромадянство ‒ поняття тимчасове, ситуативне, спекулятивне. І, в усякому разі, не ідейне, але утилітарне, споживче. Якщо воно не численне, то жодної визначальної ролі в долі держави воно не має доти, поки не набирає певної критичної маси, яка починає загрожувати безпеці своєї держави, або ж інших держав. І ось тут варто розібратися...

Хитрість політиків не має меж. І не тільки політиків

Навіщо Юрію Мєшкову та Сергію Цекову в Криму в 90-х треба було подвійне громадянство з Росією? Все просто ‒ так само, як і зараз Путіну на Донбасі. Роздача російських паспортів мала досягти критичної маси, після якої Москва могла б сказати: якщо на цій території живуть, ну скажімо, 90 відсотків наших громадян, так чия це територія? Сергій Цеков, як видно, досі грає в цю гру.

Паспорт Росії, на відміну від багатьох інших паспортів світових держав ‒ це засіб агресії, анексії та окупації. Кримчани на цю вудку тоді не клюнули, критичної маси не назбиралося, але багато, особливо радянські відставники та ветерани Чорноморського флоту, цим скористалися. Отримували російський паспорт і, оформивши пенсію в Україні, їхали в Росію і там оформляли російську пенсію. Адже ніхто й зараз не знає: чи дає другий паспорт право на дві пенсії? Адже це не плата за працю, не гонорар або роялті. Це милість держави? А чи є право на дві милості?

Зокрема, не змінило критично якісних характеристик і російське роздавання паспортів на Донбасі, угорських і румунських в Західній Україні. І навіть у Криму, насильно видавши кримчанам свої паспорти, Росія усвідомлює ущербність цієї дії. По-перше, кримські російські паспорти не визнають за документ навіть у самій Росії, і кримські підприємці, наприклад, за кримським паспортом не можуть отримати кредит у банках найближчого Краснодарського краю.

При цьому Росія сама визнає небезпеку подвійних громадян: не так давно був наказ про те, що всі росіяни, які мають друге громадянство, мають повідомити про це в міграційну службу. За новою конституцією, їм буде заборонено обіймати державні посади.

Однак для кримчан вони зробили застереження, їм дозволили про наявність громадянства України не повідомляти. По-перше, вони й так усі на обліку. По-друге, Кремль розуміє, що силою виданий паспорт ‒ зовсім не документ, і багато кримчан, які отримали російський двоголовий, все одно сподіваються на український, який визнають у всьому світі. І, по-третє, для Росії опублікувати цифру, скільки людей в Криму мають українське громадянство, значить автоматично відповісти на запитання: якщо 98% (не рахуючи привезених з Росії НЕ-кримчан) жителів півострова є громадянами України ‒ так чия це територія?

Микола Семена – кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії​

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода