ЗАПОРІЖЖЯ – Інформаційні кампанії, збір даних про російських військових, знищення їхньої інфраструктури на окупованій території – це далеко не повний перелік того, що роблять учасники українського партизанського руху в умовах війни з Росією. Що становить собою сучасний рух опору Радіо Свобода розпитало Сергія Кузана, голову Українського центру безпеки і співпраці, який, зокрема, займається військовою аналітикою.
– Від початку російського повномасштабного вторгнення і окупації на Півдні був активний рух спротиву. Це були масові акції у Херсоні, Мелітополі, Бердянську та інших містах. Як за ці місяці змінився рух опору, яку еволюцію він пройшов?
– Рух опору набагато ширший. Партизани діяли ще і в Харківській, і Сумській області від самих перших днів початку війни.
Сумщина – яскравий тому приклад, коли майже не було регулярних частин Збройних сил України, а натомість фактично партизанськими загонами місцеві мешканці зупиняли цілі колони російської бронетехніки, знищували танки у співпраці з Силами спеціальних операцій (ССО), військової розвідки. Це їхній результат.
І зараз, коли лінія фронту біль-менш стабілізувалася, і ми бачимо, що російські військові також укріплюються, облаштовують свої тили, готують позиції до оборони, намагаються найбільше наступати на луганському напрямку, на Харківщині намагаються відбивати атаки – рух опору саме в їхніх тилах на окупованих територіях є дуже важливим.
По-перше, це підриває бойовий дух ворога. Будь-яка інформаційна кампанія, будь-яка розклеєна листівка демонструє фізичну присутність бійців руху опору, присутність національного спротиву на окупованих теренах.
І звичайно, що будь-яка знищена техніка, інфраструктурні об’єкти, залізнична колія, вантажівка з паливом, будь-який знищений патруль – це те, що сковує дії окупанта, не дає проводити свої повномасштабні репресії.
Сергій Кузан
Нас запевняли окупанти і, до речі, західні медіа теж велись на цю пропаганду, що російськомовне населення пасивне і не буде чинити спротиву. Але ось бачимо як на Півдні, в Мелітополі люди повстають
За цей час рух опору на окупованих територіях, так як ми спостерігаємо, збільшився. Все починалось з сотень інформаторів. Тепер це тисяч і тисячі людей у кожній області, які виконують абсолютно різний спектр дій, починаючи від інформування наших сил оборони про переміщення ворожої техніки, особовий склад противника, в тому числі керівний, переміщення патрулів тощо.
Проводять розклейку листівок та загалом інформаційні кампанії для деморалізації ворога. Підривають залізниці, ешелони, склади з паливно-мастильними матеріалами, фізично знищують окупантів, перш за все, патрулі, але і керівну верхівку окупаційних сил, навіть генеральського складу також, ну і звісно ж колаборантів. Це все означає, що росіяни не можуть почуватися впевнено на жодному клаптику окупованої ними землі з Кримом включно.
Приклад листівок українського руху опору, які поширюється на окупованій території України
– Згадали підриви залізниці, російської бронетехніки. Один з свіжих прикладів – Мелітополь. Його американський Інститут вивчення війни називає одним з центрів партизанського руху, руху опору в Україні. Чому така оцінка була дана?
– Здавалось би, що це Південь України, і як нас запевняли окупанти і, до речі, західні медіа теж велись на цю пропаганду, що російськомовне населення пасивне і не буде чинити спротиву. Але ось бачимо як на Півдні, в Мелітополі люди повстають. А це індустріальне місто. І дійсно абсолютно весь спектр дій спротиву там з’явився. Це означає, що місцеве населення не приймає окупаційної влади.
Якщо це жінка-пенсіонерка, яка однозначно не приймає владу окупанта, вона також є учасником нашого руху опору
Знову таки грає роль сильна традиція Півдня, цієї вольниці. Українці принципово, з давніх давен, відрізняються від росіян своєю непокірністю. З нас вже намагалися зробити рабів – це призвело до знищення Радянської імперії і тому її нове відновлення, на підсвідомому рівні, не сприймається українцями. Тому закономірно, що хто опинився в окупації шукає собі застосування, щоб боротися.
Однак, на мою думку, навіть за цих умов ми ще не знаходимося на піку руху спротиву. Все таки більшість людей у нас знаходяться в пасивному опорі. Абсолютна більшість населення на окупованій території перебуває у опозиції. І в міру того, як супротивник нарощує репресії щодо місцевого населення збільшується і інтенсивність руху опору. Ми бачимо збільшення кількості учасників. Мелітополь – яскравий тому приклад.
– Що таке пасивний опір? В чому він проявляється?
– Дуже багато людей просто не приймають окупаційний режим. Стоять на своїй позиції: «Херсон, Мелітополь, Крим – це Україна. Ми зберігаємо український паспорт. Ми не користуємося російськими грошима. Ми не визнаємо російської влади». Тобто це ті люди, які мають дуже чітку громадянську позицію, але вони звичайно не можуть зараз, в цих умовах, вийти на відкриту акцію протесту. Якщо це жінка-пенсіонерка, то вона не може вбити окупанта, але вона однозначна не приймає його владу, тому вона також є учасником нашого руху опору.
Приклад листівок українського руху опору, які поширюються на окупованій території України
Але я хотів би один маленький відступ зробити, тому що фактично інституційно держава вже заклала основи для руху опору. І вони визначені в законі про основи національного спротиву. Він прийнятий, як раз, рік тому – влітку минулого року. З 1 січня організація руху опору покладена на Сили спеціальних операцій Збройних сил України. І ми бачимо, що ось ця законодавча база, ось ця інституція як рух опору на окупованих територіях відіграла своє. І сьогодні те, що ми бачимо абсолютно по всій території України є наслідком правильної політики держави.
– Що означає підтримка державою партизанського руху? Ніби ж це якесь більш автономне від держави явище…
Скільки б росіяни не намагалися привласнити собі історію Другої світової війни, але і під час Другої світової війни, і тепер українці на своїй землі.
– Дійсно здається, що це автономне явище. Але звичайно, що всі ці мережі мають організаційну, методичну і матеріальну підтримку від відповідних державних структур. Це і Головне управління розвідки, і Сили спеціальних операцій, і багато-багато інших структурних підрозділів Збройних сил України, які виконують координуючу і організуючу роль. Звичайно, що рух опору потребує забезпечення підрозділів, логістики, комунікації і безпеки для сімей, родин учасників. Хочу зауважити, що нарешті ми маємо прописану в законі норму, що члени сімей руху опору перебувають під захистом держави Україна. І сьогодні бачимо, як багато хто відправив свої родини десь за кордон, або на західну частину країни – держава з цим допомогла, але при цьому жінки, чоловіки лишаються під окупацією і здійснюють свою діяльність як члени руху опору.
Приклад листівок українського руху опору, які поширюються на окупованій території України
– Такі поняття як «рух опору», «партизанський рух» мабуть для більшості населення звучить як сторінка з історії Другої світової. І якщо вести про історичні традиції, паралелі, то наскільки сучасний рух опору відмінний від того, що можна було свого часу спостерігати на українських землях?
– Коріння набагато глибше. Це стосується і періоду до Другої світової війни. І ми бачимо як з’являються листівки по різних селах, містечках Запорізької, Херсонської, Харківської та Луганської областей, де, як раз, наш руху опору порівнюється з визволителями. І там прямо місцеве населення в своїх листівках каже, що ви, російські окупанти, що ми до вас так само будемо ставитися як до нацистів, знищили тоді – знищимо і зараз. І це абсолютна правда, тому що традиції партизанського руху глибокі.
Якщо брати з історичної точки зору ще раніше, то все ж таки була народна війна в 1920-х роках саме на Півдні України, коли діяли повстанські загони, які пам’ятали козацьку традицію. Вони були надзвичайно потужними. У прямому протистоянні більшовикам довго не вдавалося побороти ці загони. Вони були дуже маневрені, швидкі, мобільні і завдавали відчутних втрат. Нам просто потрібний час для того, щоб відновити цю історичну пам'ять – і тоді жоден окупант не протримається на силі зброї.
– Якщо вести мову про історію Другої світової, то росіяни і українці мають певний спільний спадок. Але росіяни намагаються ці сторінки Другої світової монополізувати. Як з цим бути?
– Дуже правильна фраза, що фашисти майбутнього будуть ховатися під виглядом антифашистів. І сьогодні це бачимо не лише ми, свідомі громадяни, а й бачить кожен українець. І це бачить весь світ після Бучі, Бород’янки, і решти міст. Нагадаю, що такі самі «бучі» є сьогодні і на Півдні, і на Сході. І ті всі фільтраційні табори, звірства, знущання, пограбування, зґвалтування, вбивства, які чинять сьогодні російські війська, є найбільшим свідченням того, що «фашисти майбутнього» – це саме росіяни. І скільки б вони не намагалися привласнити собі історію Другої світової війни, але і під час Другої світової війни, і тепер українці на своїй землі.
Ми б’ємося за свою землю, ми визволяємо її від окупанта. А росіяни і тоді, і тепер є окупантами. І Україна була між двох вогнів: ми побули в нацистській окупації, ми побули в радянській окупації. У нас є традиції руху опору і проти одних, і проти інших. І такої традиції, до речі, в світі не було як мали ми. Але найголовніше, що ми маємо власну Українську Державу.
Держава підтримує координує і підтримує рух опору, а отже ми стаємо значно-значно сильнішими. І це можливо єдиний такий історичний приклад за всю історію України, коли ми маємо свою інституцію, свою державу і нам є за що боротися на самому найвищому рівні. А це значить, що ми значно сильніші ніж колись. Це значить, що і Росія не має шансів побороти.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Підготовка до анексії». Як окупанти проводять «русифікацію» півдня України ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Дуже важко, але вистоїмо» – Залужний про ситуацію на фронті ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Війська РФ беруть в оточення Сєвєродонецьк: які загрози? Хто хоче капітуляції України?