Сергію Райляну – 26 років. Він родом з Миколаєва. Вступив до лав ЗСУ, як тільки став повнолітнім – у 2015 році. Хлопець артилерист і нічим, крім військової справи, не займався. На початку повномасштабного вторгнення він виконував завдання неподалік міста Щастя на Луганщині. Однак на 9 місяці широкомасштабної війни Росії проти України, Сергій потримав тяжке поранення, дивом вижив, але втратив зір та ноги. Наразі Райлян пройшов вже через численні операції, зумів побороти суїцидальні думки, і може говорити про те, що пережив.

Як це опинитися за 14 кілометрів від Луганська під час початку повномасштабного вторгнення Росії, успішно кілька місяців тримати оборону Сєвєродонецька, пережити серйозне поранення і не впасти духом? Про це – у розмові Радіо Свобода із Сергієм Райляном.

«Ми були поблизу Луганська»

– Як ви потрапили у військо?

– У 2014, коли розпочалось АТО, мене одразу почало тягнути на війну, але мені ще було 17 років на той момент. І в 15-му році, коли мені виповнилось 18, пішов до військкомату і записався до лав Збройних Сил. В 15-му році вперше попав у зону проведення. І в тій бригаді служив до кінця 17-го.

– Яка це була бригада?

– Це була 43-я бригада, але це була артилерія. І після прийняття мінських домовленостей ми, по-суті, просто сиділи і нічого не робили. В 15-му році я там був недалеко від Волновахи, в 40 кілометрах. Нам не дозволяли стріляти своїм гарматами, і тому приходилось вступати, виїжджати на ближній бій. Чисто як посилення основної піхоти.

Дивлячись на досвід саме цього вторгнення, то тоді була просто легка прогулянка, можна сказати.

В кінці 2017 року я звільнився, трошки посидів вдома. І тут мене запросили в 79-ту, це наша Миколаївська бригада, я сам з Миколаєва. Тож я вирішив підписати в них (контракт – ред.)… бригада десантно-штурмових військ і так і дослужив. У 2021 році ми виїхали влітку на ротацію. Пробули на ротації вже 9 місяців і якраз саме мали мінятися з 80-ю бригадою.

Сергій Райлян під час служби на сході України

– На якій посаді ви служили?

– У мене була посада навідника міномету. Ми були поблизу Луганська, в 14 кілометрах від самого Луганська. Ми знаходилися на позиціях поблизу Щастя. Десь з числа 16-го вже повністю пропав зв'язок, його глушили кацапи.

– 16-го лютого 2022 року...

– Так, 16-го лютого. Якраз тоді почались обстріли Щастинської ТЕС. У нас не було ні зв'язку, ні світла, нічого. Почались жорсткі обстріли позицій, почали прилітати гради, які давно не використовувались. Причому цілими касетами по 40 снарядів.

Цей шелест «Градів» досі в моїй пам'яті. Тобто саме коли по тобі працюють, це дуже страшно і ти розумієш, що якщо він впаде поруч, тебе уже нічого не врятує. А тобі треба повернутися на позицію, відпрацювати, і в цей момент ще нічого не зрозуміло. Ми розуміємо, що йде наступ, але ще тоді не розуміли масштаби цього наступу.

Тоді була інформація, що зайшли в Щастя, тобто нас з усіх боків почали піджимати. А у нас з озброєння, те, що було на той момент, це «мухи і стрілкове».

Сергій Райлян на позиціях під час військової служби

– Це все 24-го лютого?

–Так, це все 24-го. Я пам'ятаю, як тоді сидів на обочині дороги з «мухою», тупо чекаєш, коли на тебе вийде противник.

Там був момент, коли тобі лячно, ти розумієш, що навряд повернешся додому. Але тоді настає момент, і ти такий: емм, ну заберу з собою побільше їх значить.

«Наші хлопці зрізали п'ятки, пальці»

– Потім ми почали відходити далі, їхати в сторону Сєвєродонецька. Зайняли там автостанцію, але вона була скляна. Там один приліт і все. Потім почали виходити в ліси навколо, йти в контрнаступ, щоб не підпускати кацапів до міста. Міські бої, насправді, найскладніші. І так ми провели місяць, постійно йдучи в контрнаступ, намагались продавити кацапів, щоб вони не підійшли до міста.

– Тобто це все було на околицях Сєвєродонецька?

– Так. Наші хлопці зрізали п'ятки, пальці, бо вони відмерзли. Це все ж таки березень, але холодний березень. І знаходитись в лісах цілодобово без можливості розпалити багаття, щоб зігрітися...

Бо потрібно було лежати на снігу і максимально не подавати вигляду, що ми там взагалі є. Щоб к...пи підійшли і ми змогли їх прийняти. Багато тоді поклали в тому Сєвєродонецьку.

– Українських військових?

– Ні, саме російських. Були моменти, коли вони намагалися під нашою формою зайти до наших позицій. Наша розвідка «чомусь» їм не повірила, вони їх прийняли, ну як прийняли, зав'язався бій. І та група к...пів, яка намагалась пройти в нашій формі, загинула.

Сергій Райлян під час військової служби на сході України

«Дві години сну було за шість діб»

​Кожен раз ти стріляєш, вбиваєш п'ятьох, приходить 50. Була команда замінити нас у Сєвєродонецьку, нас поміняли на бригаду якихось ТРО.

Протягом двох тижнів ми їм передали позиції, трошки їх підготували, показали де що і як. Відійшла основна наша група, залишилась лише моя батарея, кілька розрахунків у моїй батареї і трохи піхоти.

І ми, грубо кажучи, артилеристи, мінометники, відходили останніми, бо прикривали повністю відхід наших інших людей.

Сергій Райлян під час інтерв'ю Радіо Свобода

Відійшли в Соледар.

Наші на той момент вже були там пару тижнів, основна частина. От я приїхав, думаю, нарешті, відпочинок. Десять місяців, на той момент вже було, на ротації.

Мені командир каже: збирайся, їдеш на задачу, приблизно на тиждень, але, я думаю, ти там пробудеш не більше трьох днів.

І ми поїхали на Торське, поміж Кремінною та Лиманом. Приїхали, зустріли спочатку на під’їздах прикордонників. Вони кажуть: ви що дурні, куди ви їдете?!

Ми це сприйняли, як, звичайно, сприймаємо тих, хто боїться кудись їхати. І поїхали далі.

Виявилось, що вони мали рацію. І той тиждень я провів без сну. Взагалі, дві години сну було за шість діб.​

«Головне в машині – це екіпаж». Військові ЗСУ контратакують російську армію «ленд-лізом» (фоторепортаж)

«Я втратив тоді багато друзів»

– Понесли тоді великі втрати серед наших.

Нас обстрілювали з «Градів», «Ураганів», «Смерчів». ТОС-1А. «Сонцепек» тоді по на нас вперше застосували. Це не кажучи про іншу артилерію, ствольну, про 122-152 міліметри. Все, що у них було, летіло тоді по наших позиціях.

У нас інформація лише та, що на нас йде 80 танків. Це тоді був якраз штурм Зарічного і Кремінної.

До Кремінної дуже багато техніки йшло, і до нас дуже багато техніки йшло. І там були цілодобові обстріли. Вдень одні відпрацьовують, вночі інші.

Плюс «світляки» запускаються, світлові снаряди. Котрі вгорі вибухають і освітлюють територію знизу. Це для того, щоб «орлани» їхні могли зрисувати будь-яке переміщення наших бійців і відпрацювати туди артилерією.

Ми закріпилися на тих позиціях, прийняли бій. Тоді дають команду на відхід. Ми, звичайно, дуже раді, бо повторялось 24 лютого, ми вже думали, що ми звідти не відійдемо.

Ми грузимся в машину, від'їжджаємо 10 метрів, і нам кажуть: розвертаємося! Знову закріплюємося. Так було кілька разів. На третій раз ми все ж таки від'їхали.

Приблизна ілюстрація пересування російських військ

К...пи почали знову обходити річку з іншого боку. Там була дамба, і от по ній вони просувались і заходили нам в тил. Плюс почали заходити з глибини вже у фланг до нас.

Ми в таких умовах пробули десь 3-4 доби, втратили багато людей. Там танки просто виїжджали, і село, у якому нас навіть не було, просто зносили. Кожну будівлю зносили, бо там могли бути наші позиції.

Ми на той час вже, певно, близько 100 людей втратили. Це і поранених рахуючи.

– 100 це з батальйону, з роти…?
– Із батальйону. Я втратив тоді багато друзів. Я контрактник. Ми всі між собою спілкувалися.

«Мертві діти посеред міста валяються»

– Це вже був десь квітень, так?

– Так, це вже квітень був. Ми відійшли звідти пішки, десь на кілометр. При цьому, викликаючи по радіостанції прикриття. Нам сказали, що прикриття наразі не буде, немає чим. От тоді була сильна перевага в артилерії на боці Росії. Тому що у нас там працює одна гармата, у них працює чотири дивізіони. Чотири дивізіони – це близько 18-20 гармат кожен дивізіон.

Коли я повернувся з чергування і ліг спати, в мене з вуха почало щось текти, щось мокре, але було темно, я не бачив, що це. І зранку я вирішив все ж таки поїхати в госпіталь. У мене були пробиті обидва вуха, наскрізь. І якраз на той момент, наші вийшли з Лиману, тоді втратили Лиман.

Оборона Лимана... У розповідях хлопців, те, що вони бачили... Дуже сильно працювала авіація противника. Мертві діти посеред міста валяються, і їх нема змоги забрати, поховати, бо дуже велика щільність артилерійського і авіаційного вогню.

Місто Лиман і Лиманська громада на Донеччині після деокупації у травні 2023 року

– Потім після того, як вас підлікували, ви повернулися на службу?

– Ми передислокувалися в район Райгородка, поблизу Слов'янська. Ще був Святогірськ, Богородичне, а потім знову Мар'їнка.

У Мар'їнці тримали вже оборону до поранення.

– Коли ви передислокувалися в Мар'їнку?

– В кінці літа 2022 року. В самій Мар’янці наш інший батальйон сидить, а ми навкруги.
В кінці листопада мене поранило, але наші все ще тримаються там, тримають оборону і дуже успішно

Місто Мар’їнка біля Донецька – одне з місць найзапекліших боїв Сил оборони України з армією РФ, 11 травня 2023 року

«Однієї ноги не знайшли. Друга нога висіла на шкірі»

– Розкажіть, як сталося ваше поранення?

– Ми поїхали на розвідку, грубо кажучи. І йшов сильний дощ, Тому дороги розмило – це ґрунтові дороги, по них проїхати нереально. Машина звернула на узбіччя, щоб проїхати там. Там було буквально кілька метрів. І цих кілька метрів вистачило, щоб знайти протитанкову міну. Ми були на пікапі, наїхали якраз моїм колесом.

Шмат машини зі мною разом, окремо від решти машини.

Тоді поталанило тим, що хлопці, які їхали зі мною в машині, хоча й були контужені, поранені, але все ж таки добігли до найближчої позиції, покликали підмогу. Звідти прибігло кілька людей і почали намагатись мене дістати з цього шмату заліза.

– В якому стані ви тоді були після підриву? Що ви пам’ятаєте, чи ви були без свідомості?

– Я був без свідомості, то я після підриву знаю лише те, що розповідали. У мене була нога.. однієї ноги не знайшли. Друга нога висіла на шкірі і була намотана на якийсь штир.

Мене дістали з цього куска заліза, на пікапі відвезли до медевакуації. Там мені швидко наші медики надали стабілізуючі дії. Кровотечі сильної не було, бо ноги вже запеклися, вони були чорні.

«У мене повністю зламане обличчя»

– В який момент ви уже повністю прийшли в свідомість, де це було, і що тоді ви відчули, зрозуміли?

– Це було в Києві, відділення травматології. Я лежав на ліжку, поруч була дружина. Я спитав у неї, що сталося. Вона каже, не знаю, тебе довезли до лікарні в такому стані. Я почав телефонувати хлопцям.

Я в той момент навіть зрадів, тому що я відповідав за цих людей. І те, що ніхто не загинув, це дійсно чудо, бо при наїзді на протитанкову міну мало ще залишається від машини і від людей, які в ній були.

Сергій Райлян під час інтерв'ю

– Тобто ви в цей момент подумали про те, що ніхто не загинув з ваших підлеглих, а не про свій стан?

– Ну так. Я почав себе обмацувати, дійшов до ніг, дружина каже: ніг немає. Ну ладно, нормально. Більше мене хвилювали саме очі.

Мені пояснили, що у мене повністю зламане обличчя. Тобто була дірка в черепі відкрита, забій головного мозку, зламані очниці, зламана носова перегородка, зламана верхня щелепа, нижня щелепа, в нижній щелепі вже титанові накладки і відірвані губи.

Навіть ті губи, що зараз є, це вже завдяки пластичним операціям наших лікарів. Спочатку в мене була тільки четвертина нижньої губи правої сторона. В мене взагалі отак от була дірка. І був ніс відрізаний і, скоріш за все, уламок прилетів знизу вверх, обрізав.​

Сергій Райлян розмовляє із журналістом Радіо Свобода під час зйомок інтерв'ю. Київ, Україна. Липень, 2023 року

«Все, я сліпий, безногий….»

– Я сподівався, що мені повернуть зір. Але натомість мені вирізали просто одне око і сказали, що вважай, що ти вже сліпий, їдь протезуйся. Ми з цим не погодились. волонтери машиною, на розкладушці відвезли мене в інститут Філатова, де мені врятували друге око. Вони дістали уламок 14 міліметрів з лівого ока, повернули сітківку на місце. Залили її гелем якимось, щоб вона прилягала краще. І наразі в мене йде реабілітація.

– В якому моральному стані ви тоді були, і що вам допомогло триматися, пережити це і щоб зараз бути таким життєрадісним, як ви є…

– Транквілізатори (сміється). Для мене не була несподіванкою травма. Через те, що я служив з 2015 року, я бачив багато поранених, і для мене це була норма війни.

Я навіть не сподівався, що повернуся з війни цілим. Я і дружину готував, у нас був навіть жарт, де ми там, на телефон фоткаєш ноги, відправляєш фото, кажеш, що ще на місці. Це ще коли ноги були.

Моральний стан...Усвідомлення справді потім вже наступає, коли ти повністю оклигуєш.

Коли приходиш в себе, починаєш усвідомлювати, що скоріш за все зір не повернеться. Коли мені вирізали око, це мене дуже сильно підкосило.

– Які у вас тоді були думки?

– Суїцидальні, чесно кажучи. Ну, типу все, я сліпий, безногий. Чоловік, у якого в житті все, що було, – це служба, війна.

Сергій Райлян на позиціях під час військової служби

«Все буде ставати краще і краще»

– Які прогнози лікарі дають стосовно протезування, стосовно зору?

– Стосовно протезування, звичайно. Зробимо. Все, що. Можливо, прийдеться підрізати праву ногу трошки на пару сантиметрів, але кажуть, що зробимо. Стосовно зору ніхто гарантії не давав ні спочатку, ні зараз.

Сергій з рідними у лікарні після поранення

У мене взагалі залишилась підтримка. Мене підтримує мої друзі, моя сім'я, Товариші телефонують, питають, як я. Командування через дружину, наприклад, вони її пишуть, питають, як я. Вона їм відповідає. Вони такі, добре, тримайтесь, що потрібно, звертайтесь, і так далі.

І я почав свій шлях до одужання.Тому що плюс травми в тому, що найгірше в основному в той момент, коли вона трапилась. Далі все буде ставати краще і на краще. Я все ще військовослужбовець, хоч і поранений.

День із військовими медиками в Бахмутському стабпункті: фоторепортаж із передової