«Врятував пес Рябко, ділився упольованим»: свідчення про розкуркулення на Дніпропетровщині, Житомирщині і Вінниччині

Від: Anna Rachmaninova
Кому: Radiosvoboda@rferl.org
Тема: Розкуркулення. Голодомор

Мама моєї мами – моя бабуня, Мельничук Параскева Василівна 1898 р.н. проживали з чоловіком Андреєм Панасовичем і 5-ма дітьми в селі Рожепи Жмеринського району Вінницької області.

Були небідні, бо важко працювали і все мали.

Прийшли більшовики і все забрали: збіжжя, корову, свиней, птаство, вівці і все з хати. Навіть весільні бинди (стрічки – ред.).

Усе позабирали і почався голод.

Біда прийшла страшна. Дідо пішли працювали на МТС, то змащували руки солідолом (густе мастило, суміш мінерального масла й кальцієвого мила – ред.), а вдома зчищали його, і на ньому бабуня смажили млинці з лободи. Їли через силу.

Моя мама до смерті не переносила запах солідолу.

Одного разу дідо принесли в кишені, у підвернутих рукавах і штанах, трохи гороху. Дали дітям трішки, а решту сховали. Та десятирічний Іванко підглянув, де схованка, заліз туди і з'їв весь горох за раз. До ранку дитина у страшних муках померла.

Та й інші не вижили б всі, якби не пес Рябко.

Тоді у селі всіх собак і котів поїли, а вони свого Рябка ховали в шопі (хлів – ред.) і випускали вночі.

Рябко кожну ніч полював якусь дичину – то ховраха, а то навіть і зайця... Половину з'їдав сам, а половину приносив вдосвіта до хати. Варили з того якусь юшку і так дожили до першої зелені в лісі.

Ще бабуня розповідали, що одна жінка, звали Ксеня, задушила хлопчика 11-ти років, і ним годувала інших четверо діток. Про це довідалися сусіди, викопали за кілька кілометрів від села в полі могилу і заставили нести рештки дитини на плечах до могили. Доки мати дійшла до місця – збожеволіла.

Мої бабця вже після Голодомору трохи не померли, бо не могли нічого їсти – все віддавали дітям і чоловікові. То дідо силоміць її годували.

У селі вимерло дуже багато сімей. Бабуня називали прізвища, але я вже забула. Пам'ятаю Шийко і Лобода.

Бабця ніколи крихти не викидала – збирала з столу і їла. А, боронь Боже, падав кусень хліба долу, то піднімала його, цілувала його і сварила нас, щоб шанували хліб, бо є хліб – є життя.

«Труп загиблого від голоду на вулиці» (авторський підпис). Харків, 1933 рік. У правому верхньому куті фото можна побачити табличку із російськомовною назвою вулиці ‒ «Криничный переулок». Ця вуличка відома ще з 1870 року. Її назва походить від джерела (криниці) Свято-Пантелеймонівської церкви. Провулок був забудований переважно приватними одно-двоповерховими будинками. «Криничний провулок», довжиною лише 140 метрів, досі існує у центрі Харкова. Фото Александра Вінербергера. Публікується вперше в оригінальному вигляді. Надано власником авторських прав Самарою Пірс