Радіо Свобода продовжує публікувати розповіді нащадків розкуркулених, які надходять на редакційну пошту у рамках проєкту «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство». Проєкт реалізовується спільно із Національним музеєм Голодомору-геноциду. Цього разу публікуємо історії родин Рогалів і Андрущенків із Чернігівщини, які надіслав їхній нащадок Володимир Скрипка.
Від: vladimir skripka
Надіслано: 11 червня 2021 р.
Кому: Radiosvoboda@rferl.org
Про те, що відбувалося на початку 1930-х років мені відомо з уривчастих та епізодичних, випадково розказаних різними людьми, історій. Найбільше мені – малому розповідала бабуся – Скрипка (Рогаль, у дівоцтві) Феодосія Леонтіївна (1874 – 1958 р.).
Від неї мені відомо, що в селі Біловод Роменського району Чернігівської (тепер – Сумської) області від Голодомору 1932 – 33 роках померло багато людей.
Спочатку забрали все майно у господарів, а потім перед голодом селом ходила група активістів-комсомольців, якими верховодила голова сільради і забирали у людей все збіжжя.
Залізними штирями штрикали долівки, землю у саду та городі, стріхи –розшукували зерно. Якщо знаходили – забирали все до зернини. Людей виганяли босими на сніг, щоб змусити признатися, де сховали хліб.
Як усе забрали, настав голод. Люди їли кору з дерев, лободу, пекли оладки з якогось бур’яну, пухли від голоду і помирали прямо на вулиці.
У нашій родині в 1932 -33-му померли хлопці: 14-річний Петя і 18-річний Гриша. Решті вдалося врятуватися завдяки захованому в печі мішку зерна.
«Труп загиблого від голоду на вулиці» (авторський підпис). Центр Харкова, 1933 рік. Фото Александра Вінербергера, публікується вперше. Надано власницею авторських прав, його онукою, Самарою Пірс
Щосуботи, під час прибирання і підмазки хати, з груби виймали цеглину і з димових ходів діставали кілька жмень зерна. Зерно перетирали на «дерці» (примітивний ручний млинок) і з тієї «дерті» (грубо перетертого зерна – ред.) пекли оладки. Ними живилися цілий тиждень.
Робилося це в умовах суворої конспірації, бо боялися доносів і не довіряли ні сусідам ні, ні навіть, родичам.
Бабуся розповідала мені ці історії на кладовищі, під час проводів (поминальних днів після Великодня, коли традиційно відвідують могили померлих родичів – ред.).
Одного разу, це було взимку 1954-55 років, ми сиділи з нею на печі і вона знову почала розповідати мені про голод, від якого помирали люди і про тих, хто відбирав у людей останні харчі.
У хату непомітно увійшов батько і почув те, що розповідала бабуся.
Батько, який завжди шанобливо ставився до своєї матері, почав тупати ногами і кричати: «Не внушайте дитині! Не внушайте дитині…».
Я був тим дуже вражений, а бабуся згодом пояснила, що батько відбув 10 років покарання як «ворог народу». Він боявся, що я можу десь проговоритися і його знову заарештують. Він боявся, що покарати можуть і мене.
Саме тому, батьки і діди приховували від нас правду про страшні часи розкуркулення і Голодомору.
Збори селян с.Удачне Гришинського району Донецької області під час колективізації Місце і дата зйомки: с.Удачне, 1930-1933 Автор зйомки: Железняк. М.Н.4-017925 ЦДКФФА України ім. С.Г. Пшеничного
Вже у дорослому віці я почув від батька розповідь про епізод з життя мого діда по матері – Андрущенка Аврама Омеляновича (1887- 1953 р.р.). Дід цю історію розповів йому особисто.
До революції і в часи НЕПу дід жив у селі Ярмолинці Роменського району Чернігівської (тепер – Сумської обл.). Він був вправним шевцем, покрівельником, садівником і перевізником.
Під час примусової колективізації, щоб врятувати родину (10 дітей), дід пішов у колгосп.
Його сусід впирався, продовжував бути одноосібником. Одного разу, коли у селян робилися обшуки і забиралося зерно, сусід запропонував йому закопати своє зерно в його(дідовій) клуні, мотивуючи тим, що до колгоспника, який до того ж не займався вирощуванням зерна, не прийдуть з обшуком. Пообіцяв дідові половину схованого. Так і зробили: закопали в клуні і зверху вкрили сіном. Але не так сталося, як гадалося: прийшли з обшуком і до діда.
Заховане зерно знайшли і дід отримав вирок – 5 років позбавлення волі. Етапували його на будівництво Біломорканалу, де найважчі роботи виконувалися засудженими.
Використання в’язнів для найважчої ручної роботи під час спорудження Біломорсько-Балтійський каналу – Біломорканалу. ГУЛАГ.
Умови там були нелюдські: кожного дня «актірували» (складали акти про смерть –ред.) померлих від виснаження і супутніх хвороб. Багато людей ставали інвалідами, а декого із тих, що вже нічого не могли робити – «доходяг», часом відпускали за станом здоров’я.
Похитнулося здоров’я і у діда: став втрачати слух. І вирішив піти на хитрість, став симулювати повну глухоту. Його перевіряло кілька комісій і врешті-решт звільнили.
В’язні Севвостлагу на будівництві Колимської траси з Магадана до Якутська – «Дороги на кістках». ГУЛАГ, СРСР
Їхав дід потягом додому, ні з ким не спілкуючись, не забуваючи, що він – «глухий». За кілька днів дороги, з вікнами вагона він раптом побачив знайомі краєвиди...Розчулився і розхвилювався.
Молодий чоловік у сірому костюмі, який незадовго перед тим появився у вагоні і сів навпроти, співчутливо спитав: «Что дєдушка, отпустілі?». «Да» – відповів дід.
«Нєт, дєдушка, поєдєм обратно», – сказав молодик. І завернули діда назад, відбувати решту строку.
Повернувся дід додому глухим і старим.
З великої сім’ї, де росло 10 дітей, у 1930-ті роки вижили лише четверо дівчат. Померла через рік після його повернення і дідова дружина – Ганна Іванівна – моя бабуся. Дід пережив її на 18 років і помер в 1953 році у 66-річному віці.
От такі мої родинні історії. Щиро вдячний, що розповідаєте і даєте можливість нам переказати про ті страшні часи, які пережили наші батьки і діди.
Більшість боялися розказати про те, що з їхніми родинами було. Багато розказали щось аж перед самою смертю. Зараз вже тим, хто пережив ті часи, і був очевидцем, далеко за 90 років.
Однак, правда проступає «по крихтах».
Це вже друга розповідь, надіслана Володимиром Скрипкою. Раніше він розповів про долю свого батька і його родини.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Розстріл за огірок і каторга за кукурудзу: історії розкуркулених родів із Сумщини, Хмельниччини і ХарківщиниЯкщо ваш рід розкуркулили – розкажіть нам про це.
Ми просимо повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників), що виробляли, і переповісти історію їхнього «розкуркулення». Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати. Деталі можуть допомогти людям знайти рідних.
Пишіть на адресу: Radiosvoboda@rferl.org
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Вивезли усіх на лісоповал, а сади порубали: свідчення Олексія Воловича про розкуркулення на Херсонщині ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Забрали пасіку й олійню, а потім примусили там за трудодні працювати: історія розстріляного «куркуля» Михайла Молотая із Хмельниччини ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: 62% українців вважають діяльність Сталіна негативною для України – опитування ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Відібраних корів тримали у хатах розкуркулених»: історія родини Горбачуків із Хмельниччини