Брюссельський блог: Росія перемагає за очками, бо готова воювати, а Захід – ні

Якби три зустрічі щодо майбутнього європейської безпеки, що відбулися з Росією у Женеві (США-Росія), Брюсселі(НАТО-Росія) та Відні (ОБСЄ-Росія) цього тижня, були трираундовим олімпійським боксерським поєдинком, то Москва б отримала перемогу за очками, не пославши в нокаут об'єктивно сильніший, але слабший тактично Захід.

Не сумніваєтеся, це Росія досі багато у чому диктує і темп, і характер переговорів – як на двосторонній основі зі Сполученими Штатами, так і з НАТО, і з ОБСЄ.

Росія готова посилати свої солдатів на смерть, а Захід – ні

Це дуже показово, з огляду на те, що Росія поступається Заходу як у військовому, так і в економічному плані. Але коли відбувається таке як зараз, то все переграє одна проста істина, яку хоч і неохоче, але визнає кожен західний чиновник, із яким я спілкувався: Росія готова воювати за Україну і пролити там кров своїх солдатів , а Захід – будь то НАТО або ЄС, чи будь-яка з його окремих держав-членів – ні.

У цьому сенсі ми досі перебуваємо в тому самому геополітичному місці, в яке потрапили, коли Росія вторглася в Україну в 2014-му або Грузію в 2008 році.

Саме завдяки цьому параметру в ЗМІ, а меншою мірою і в кімнатах для переговорів протягом останніх кількох днів, йшлося про те, чи варто НАТО відмовитися від своєї політики відкритих дверей і утриматися від розміщення свого особового складу та зброї на східних теренах альянсу, а не вимагати чи навіть погрожувати, щоб Росія скасувала масоване нарощування своїй військ на кордоні з Україною.

Не зовсім тотальна поразка

Проте, тотального нокауту від Росії на дипломатичних перемовинах цього тижня вдалося уникнути. Хоча Москві вдалося виключити Україну з більшості переговорів, але США, і НАТО поспішили до пoчатку переговорів проконсультуватися із Києвом у різних форматах. Це не зовсім те, як трубив Захід – «ніякого рішення щодо України без України», оскільки Київ не був присутній за столом у Женеві та Брюсселі, але все ж це й гамбіт Росії, бо її намагання повністю «вирізати» свого західного сусіда теж провалився.

Росія також сподівалася, що їй зіграє на руку те, що коли вона наполягала як на припиненні розширення НАТО, так і на тому, що військовий альянс не може мати значної військової присутності в Східній Європі, то це перекликається із думками декого в Європі.

Той факт, що Сполучені Штати під час двосторонніх переговорів 10 січня збирались запевняти, що ці дві вимоги не можуть бути реалізованими, був очевидним. Але Росія знала, що багато європейських союзників не дуже зацікавлені в тому, щоб найближчим часом залучити Україну та Грузію до Альянсу, і що у них викликає занепокоєння будь-що, що може розглядатися як протистояння Москві, наприклад, збільшення військ у країнах Балтії та Польщі.

Проте, за всіма оцінками, НАТО було єдиним у негативній відповіді Росії щодо цих двох вимог протягом чотирьох годин переговорів у Брюсселі.

А дехто, з якими я спілкувався, навіть вважав, що переговори пройшли краще, ніж очікувалося, і що вони побачили якийсь «шлях» до подальших переговорів і спільного розуміння.

Все одно, як і очікувалося, в результаті ні до чого не домовилися. Оптимізм у декого викликало лише ледь не те, що росіяни не відразу пішли після завершення переговорів.

Мало хто, якщо взагалі хоч хтось, усерйоз вірить у те, що на рішення Володимира Путіна можуть вплинути туманні обіцянки щодо зниження ризиків, збільшення каналів зв’язку та якоїсь угоди щодо контролю над озброєннями.

Отже, хоч Росія і не завдала вбивчого удару, але нікого не повинно дивувати, що Захід навіть не спробував нанести контрудар. Це просто занадто нефункціонально, і Москва вибрала ідеальний час, щоб запобігти цьому.

Параліч НАТО і «беззубість» ЄС та ОБСЄ

Переговори цього тижня до болю чітко показали, що ЄС не є належним зовнішньополітичним гравцем.

НАТО є, але цьому заважає невдоволення рішенням Бухарестського саміту 2008 року щодо «політики відкритих дверей». У той час, як одні країни-члени Альянсу хотіли чіткого графіку приєднання України та Грузії, інші, зокрема в Західній Європі, були менш впевнені. Тож, в результаті, Альянс погодився на безстрокове зобов'язання, що ці країни колись, в якийсь момент, стануть членами НАТО.

Цю вигадку стало важко перетравити і самому НАТО, і за 14 років ні Україна, ні Грузія не отримали навіть Плану дій щодо членства (ПДЧ).

Правда полягає в тому, що якби сьогодні проголосували за те, щоб Україна або Грузія приєдналися до Альянсу, то небагато з 30 країн-членів вітали б їх. А потрібна одностайність. Тож, Росія де-факто має право вето щодо розширення НАТО на Схід, а тепер вона розпочала боротьбу за те, щоб отримати його де-юре.

ОБСЄ, єдиний клуб, до якого належить Україна, – це кімната для обговорення, паралізована потребою консенсусу. ОБСЄ обійшли в нещодавній війні між Вірменією та Азербайджаном, організація є «беззубою» у білоруській кризі, а її моніторингова місія в Україні неефективна. Засідання Ради ОБСЄ 13 січня складалося з того, що різні делегації читали заздалегідь прописані заяви, а не належно дебатували.

А що ж США?

Знаки питання також висять щодо Сполучених Штатів.

Їхній вихід з Афганістану минулого літа не дуже втішив союзників. Привид повернення Дональда Трампа до Білого дому з його далеко не залізними зобов’язаннями перед НАТО також зростає.

У той час як Вашингтон обіцяє «безпрецедентні санкції» на випадок нападу Росії на Україну, залишається питанням, наскільки вони справді будуть стримувати і як далеко європейці готові зайти. Економічні санкції, запроваджені у 2014 році після анексії Криму, зовсім не змінили намірів Росії, а п’ять пакетів ЄС, накладених на Білорусь, повні лазівок і виявилися так само марними.

Додайте до цього ще й те, що багато дипломатів вважають, що Росія може обійти блокування SWIFT, а також те, що німецький уряд все ще не вирішив чи варто пожертвувати газопроводом «Північний потік-2» та інтересами багатьох інших європейських країн, які борються зі стрімкими цінами на енергоносії.

Тож, велике питання – наскільки потужний удар матиме потенційний пакет санкцій?

Якщо ж війна таки розпочнеться, то ймовірним є постачання Заходом зброї оточеній Україні, посилення присутності НАТО на її сході, а можливо ще приєднаються Швеція та Фінляндія. Але Росія все одно отримає реальний контроль над Україною й іншими колишніми пострадянськими республіками, що продемонструє слабкість і обмеженість Заходу.

Якщо ж мир втримається, то Москва вже продемонструвала, що вона змушує усіх до дій, як тільки того захоче.

Так чи інакше, поки чемпіонський пояс належить Росії...

Рікард Юзвяк (Rikard Jozwiak) ​– редактор Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода з питань Європи

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода