Павло Казарін: «У перші дні війни страху було значно більше»

Понад місяць тому кримський журналіст, відомий український колумніст Павло Казарін вирушив служити в тероборону Києва, а саме: у 112-у бригаду. До повномасштабної війни Росії проти України Павло стикався з військовими лише тоді, коли брав у них інтерв'ю. А зброю в руки брав лише у тирі. В армії не служив.

Що змусило цивільну людину взяти зброю та піти у тероборону? Чим там займається журналіст? Чи використовує зброю? Чи готовий зустріти російського солдата? Як оцінює настрої у суспільстві? І чи повернеться Крим в Україну найближчим часом?

– Взагалі служив у армії?

– Ні. Я – дуже цивільна людина. Я стикався з військовими лише тоді, коли брав у них інтерв'ю. А зброю в руки брав тільки тоді, коли приїжджав у тир. Для мене це інший досвід. Я розумію межі своєї компетенції. Я розумію, що мені багато чого треба навчитися.

Павло розповідає, що в перші дні війни його підписники готові були допомогти йому з амуніцією, але професійне спорядження з високим ступенем захисту потрібне на передовій, вважає публіцист.

– У будь-якої людини, яка стикається з армією, є велика спокуса відразу починати копіювати побачене у фільмі: тюнінгувати зброю, вимагати найсучаснішу каску, найпотужніший бронежилет тощо. Це перша ілюзія, якої потрібно позбутися людині, яка потрапила до Збройних сил або в тероборону. Величезна кількість речей, елементів обважування, спорядження непідготовленій людині не потрібні. Тепловізори, прилади нічного бачення, дрони краще віддати тим людям, які вміють цим користуватися і яким це реально потрібно.

– Що робите, який графік?

– У різних підрозділів тероборони є різні завдання. У нашій 112-й бригаді тероборони Києва різні батальйони мають різні завдання. Той підрозділ, у якому я проходжу службу, не перебуває на передовій. Можливо, нас туди перекинуть, але поки що ми не там. Наразі наша сфера відповідальності – це чергування на блокпостах, ми стежимо за дотриманням комендантської години, допомагаємо цивільним, боремося з потенційними диверсантами, людьми, які можуть збирати інформацію про українських військових. Багато в чому завдання територіальної оборони – у тому, щоб армія не відволікалася на вирішення другорядних завдань. При цьому я знаю багато підрозділів тероборони, які перебувають на передовій і у взаємодії з регулярними частинами Збройних сил відбивають атаки.

На нас із моїм другом та колегою Юрієм Мацарським замкнули комунікацію з міжнародною пресою. Тому в нас то чергування на блокпостах, то робота як випадкових пресофіцерів.

– Чи доводилося брати зброю в руки та використовувати її за призначенням?

– Зброя у нас у руках від першого дня. У моєму випадку – з 25 лютого. Але відкривати вогонь мені доводилося поки що лише на стрільбах (у тирі).

– Чи були страхи, коли наважувався на цей крок? Може, є зараз?

– Страх – це взагалі нормальна емоція за умов бойових дій. Просто він конструктивним має бути. У перші дні страху було значно більше. Безумовно, було страшно першого дня, коли ми не розуміли масштаб вторгнення і того, наскільки успішною буде українська оборона. Звичайно, було страшно другого дня, коли ми пішли записуватися (в тероборону – ред.). Було незрозуміло, куди тебе кинуть, як швидко ти знайдеш потрібні компетенції. Страх – це взагалі нормальна якість за умов бойових дій. Просто він конструктивним має бути. Він не повинен тебе примушувати застигати на місці. Відштовхуючись від цього страху за власне життя, ти маєш прокачувати якісь скіли, правильно облаштовувати позиції, мусиш робити все, щоб знизити величину ризиків. Але сам собою страх – це абсолютно нормально. І часом буває ніяково. Ракети прилітають і в той район, де ми стоїмо. Якщо вам говоритимуть люди, що вони не мають страху, ви придивіться до них. Можливо, з ними щось не так.

– Що би сказав під час зустрічі російському солдатові?

– Не думаю, що має сенс щось казати. Поки в нього буде в руках зброя, він спробує нас убити. Після того, як у нього в руках не буде зброї, він потрапить у полон – він спробує нас розжалобити, погоджуватиметься з будь-якими нашими словами, висловлюючи глибоке каяття. Щодо російської аудиторії. Все, що відбувається зараз, настільки очевидне: якщо зараз потрібно щось комусь пояснювати, то не треба нікому нічого пояснювати. Якщо люди самі не розуміють, хто тут Давид, хто тут Голіаф, хто успадковує у Третього рейху, а хто успадковує у решти Європи, на яку Рейх напав, – він безнадійний.

– Що з Кримом?

– Справді, 24 лютого 2022 року тема Криму змінила контекст. Якщо раніше Росія заявляла, що питання Криму закрите, і з нею готові були поступово неофіційно, але погоджуватися багато європейських країн (адже питання Криму пов'язане з перспективою масштабної війни), то зараз ця масштабна війна вже йде. Росія перепрошила кримський порядок денний. Вона вшила його у нинішню війну. Ми не знаємо, в якому форматі Росія закінчить цю війну. Якими будуть її межі. Якщо 23 лютого 2022 року кримське питання було закрите, то зараз говорити про те, що воно закрите, буде лише Дмитро Пєсков (спікер російського президента – ред.). Можливо, й у Криму ми з вами побачимося.