ДНІПРО – 14 січня виповнюються роковини з дня ракетного удару по багатоквартирному будинку в Дніпрі. Тоді на Набережній Перемоги, будинок 118, загинули 46 людей, зокрема шестеро дітей, десятки були поранені. Російська ракета влучила у висотку у вихідний, якраз на старий Новий рік, коли чимало мешканців були вдома. Дехто з людей, які вижили, навіть через рік після трагедії не все ще може приходити до будинку, де був їхній дім, де загинули сусіди й знайомі.

Що пережили під час атаки, як перенесли цей рік після тагедії та за що хапаються, аби жити далі? Радіо Свобода записало історії трьох родин, які постраждали внаслідок ракетного удару.

Родина Фігурних: загинули шестеро, вціліла лише мати

Під час ракетної атаки на Дніпро 14 січня 2023 року в квартирі на шостому поверсі загинула майже вся родина Фігурних. Того дня сім’я зібралася уперше за рік: був вихідний, хотіли побути разом. Марина Фігурна та її чоловік Андрій Осинський приїхали до її батьків, Світлани та Юрія Фігурних, з Одеси. Також у квартиру з іншого району Дніпра завітали брат Марини – Олександр Фігурний з дружиною Яною та донькою Анною.

Яна та Олександр Фігурні

Старша сестра Яни Ірина Філімоненко розповідає: з семи людей вціліла лише мати, пані Світлана. Її з тяжкими ранами доправили до лікарні. Решта членів родини, включно з 15-річною Анечкою, її хрещеницею, – не вижили під завалами.

«Родина збиралася разом на 12-ту, був вихідний. Остання моя розмова з сестрою була того ж дня. Вона мені зателефонувала десь об 11.45, сказала, що вони вже приїхали, але їй ще треба до магазину по методички – вона працювала вчителькою. Я передала всім вітання й побажала добре погостювати… Ми живемо в іншому районі, на Лівобережному, наші батьки теж. Почули вибух, потім у соцмережах з’явилися фотографії, але спершу було незрозуміло, що це саме той будинок. Почали телефонувати Яні, зятю, Анечці, Яниній свекрусі, свекрові, всім. Всі телефони були поза зоною», – говорить Ірина.

Такий вигляд має зруйнований будинок у Дніпрі зараз

Ірина з друзями та батьками поїхали на місце трагедії, а потім – по медзакладах. Відшукали лише свекруху її сестри, – у лікарні імені Мечникова. Тіла решти загиблих родичів знайшли й ідентифікували тільки за кілька днів.

«Дядю Юру, батька сімейства, опізнав його рідний брат. А я опізнавала сестру, зятя, хрещеницю… Усіх шістьох їх поховали поряд, на цвинтарі, на нашому житломасиві Лівобережному. Ми поставили їм меморіал – останнє, що могли для них зробити», – каже сестра загиблої.

Яна та Олександр Фігурні з донькою Анею

Усіх загиблих рідних Ірина згадує зі сльозами. Особливий біль – її племінниця й похресниця Аня.

Анна Фігурна

«Ще з дитсадка Анечка була дуже активною, брала участь в усіх заходах, добре вчилася в школі. У неї було багато друзів. Навіть з незнайомою людиною вона могла : «Привіт, я Аня». Дуже комунікабельна. Закінчила художню школу, добре малювала. Хотіла стати психологом...», – говорить вона.

Рідні на виставці світлин загиблих через війну дітей у Дніпрі

Історія Ані в числі інших історій дітей, загиблих через вторгнення Росії в Україну, була задокументована правозахисниками. Виставка світлин цих дітей побувала в багатьох містах України й за кордоном.

На виставці

Що ж до Ірини, то за ввесь рік від трагедії вона жодного разу не змогла побувати біля будинку, де це сталося. Не має сил піти туди й 14-го січня, зізнається жінка.

«Я зверталася до психолога. Це було вже навесні, після трагедії. Спершу були формальності, тримаєш себе в руках, а потім – приходить усвідомлення втрати. Ми з сестрою були дуже близькими, жили поряд, всі вихідні проводили разом – і ми, і наші діти… Кожні вихідні ми ходимо на цвинтар», – каже Ірина.

Підлітка з-під завалів врятував його тренер

Дніпрянка Надія Ярошенко разом з 12-річним сином Ростиславом мешкала на третьому поверсі в 118-ому будинку 15 років. Розказує: цю квартиру їй купила нині покійна мама, з оселею було пов’язано багато спогадів про разом проведений час.

Надія Ярошенко з сином Ростиславом

14 січня жінка була на роботі – вона працює дитячою лікаркою-анестезіологом. Син був вдома сам. Мав іти на додаткове заняття з української мови. Вибуху від ракетного удару на іншому кінці міста жінка не чула.

Зруйнований будинок

«Він мені зателефонував з криками, що всюди пил, скло. І я зрозуміла, що щось сталося. А коли мені почали надзвонювати друзі, я зрозуміла, що сталася трагедія. Я скерувала Ростислава до, як я вважала безпечного місця, – до ліфту. І сказала: «Не виходь на сходи». На що він сказав: «Мамо, сходів немає». На цьому обірвався зв"язок. Я абсолютно не знала, що з моєю дитиною», – розповідає Надія.

Ростислав на місці трагедії

З-під завалів Ростислава врятував його колишній тренер Юрій Васецький – хлопчик кілька років тому ходив на нього на хортинг (повноконтактне змішане єдиноборство – ред.). Чоловік зателефонував матері майже одразу після ракетного удару, а потім помчав на місце розшукувати вихованця.

«Коли я приїхала на місце, мені подзвонив тренер Ростислава й сказав, що витяг сина відвів на безпечну відстань, а наша квартира зруйнована. Коли я побачила сина біля будинку, мій жах змінився на ейфорію. Не розуміла, що трапилося, але я була дуже щаслива бачити свою дитину. Нас забрали до себе друзі, і лише вночі до мене прийшло усвідомлення, що в мене немає житла, немає взагалі нічого. А вранці я пішла на місце, побачила ту діру й тільки тоді до мене дійшло: а люди?!.. Тільки тоді я зрозуміла, що якщо немає двох під’їздів, то немає й людей. Багатьох з них я знала. З одними з них я зранку привіталася – це були активні люди, волонтери…», – говорить Надія Ярошенко.

Небайдужі люди, говорить жінка, одразу оточили їх із сином своєю турботою. Одні батьки її маленьких пацієнтів – надали тимчасове житло, інші – привозили речі, їжу, збирали для неї гроші. Врятувати з розбитого будинку вдалося й домашніх тварин родини.

Кіт Біляш

«Люди допомагали нам матеріально, фінансово, психологічно. Підтримка була колосальна. Я не лишилася сам-на-сам з трагедією. В перший же вечір рятувальники витягли нашу собаку Колу– він вибіг на зруйнований балкон. А кіт Біляш наш там був п’ять днів. Зооволонтерка побачила його у вікні, викликала ДСНС і вони прямо вночі врятували його. Біляш наш прославився, про нього написали в «Нью-Йорк таймс» і один з читачів зі США надіслав нам гроші, 500 доларів. За ці кошти я обстежила й пролікувала тварин – обох», – говорить вона.

Надія Ярошенко з собакою Колою

Рік, що минув, зізнається Надія, був для неї психологічно важким – вона працювала з двома психологами, приймала антидепресанти. Дитячий психолог працював і з її сином, Ростислав кричав ночами й дуже болісно досі сприймає сигнали тривоги, не приховує мама.

Отримавши обіцяну допомогу від міста й області – 2 мільйона гривень, а також допомогу доброчинників та донати небайдужих людей, Надія довго не наважувалася купити нове житло. Зрештою в жовтні придбала – у тому ж районі, схожу на ту, зруйновану.

«Ростислав дуже швидко адаптувався, облаштував свою кімнату, у такому, підлітковому стилі, – з постерами. Я йому дозволяю все так, як йому хочеться. А я довго звикала. Для мене це випробування. Приходила щовечора і ніяк не могла змусити себе звикнути, переночувати в квартирі. Я думками – досі в тій квартирі: згадую, як ми там з мамою робили там ремонт, там було все підлаштоване під нас. І воно так боляче… Так, я втратила минуле своє життя. Зараз я купила багато декору – хочеться облаштувати свою нову територію. А зі зруйнованої квартири ми змогли забрати документи, фотографії, синову колекцію монет – спеціально піднімалися туди на підйомнику. Дуже багато чого там понівечено, все в пилюзі, в їдкому осаді й дрібних уламках скла. Квартира – під знесення» , – розповідає Надія Ярошенко.

На місце трагедії люди досі несуть квіти та ірашки

Зараз, говорить жінка, якось триматися їй допомагає дитина й робота.

«Ми повернулися до повноцінного життя. Але ця трагедія – назавжди. Не було жодного дня, щоб я не подумала про неї. Буваю біля будинку щодня. Ця трагедія постійно в голові, але особисто я навчилася з нею жити. Наразі це сприймається як факт, що стався, і він не повинен нам заважати жити далі. У мене є син, якому я маю дати щасливе дитинство й майбутнє. У мене було сильне почуття провини перед ним, що він опинився сам-на-сам, що я не змогла його захистити під час удару. Тепер роботи менше не стало, але зараз син для мене – на найпершому місці. Я довго до цього йшла, але зараз мені хочеться все й одразу – ходити на ковзанку, купити ялинку, а був час, коли нічого не хотілося. Я пройшла через апатію, депресію, замкнутість – це тривало дев’ять місяців», – говорить дніпрянка.

Надія також каже, що вони із сином підтримують зв'язок з рятівником Ростислава, спортивним тренером. Ще в лютому минулого року Юрія мобілізували, він був тяжко поранений під Авдіївкою. Зараз після лікування ходить на милицях, попереду – реабілітація.

«Тільки починаю усвідомлювати». Історія співачки й волонтерки

Ксенія Башибулар – дніпровська співачка й волонтерка. Дівчина вижила після вибуху газу в 9-поверхівці на вулиці Мандриківській, 127 восени 2007-го. Тоді, розповідає, її дістали з-під уламків будинку, вона отримала тяжкі поранення та опіки й майже рік провела в лікарні. Доки лікувалася, її мама зібрала кошти й купила нове житло – у тому ж районі, на Набережній Перемоги, 118, куди у січні минулого року прилетіла російська ракета.

Ксенія Башибулар на місці ракетного удару

Ксенія розказує: того фатального дня її не було вдома. Разом з друзями виїздила з гуманітарною місією на Херсонщину. Дізналася про трагедію на зворотній дорозі, але зв’язку з мамою не було. Дівчина переживала також за сестру: та з трьома дітьми мала прийти до них у гості, на обід.

«На той момент я не знала, хто вдома, що відбулося, і дуже хвилювалася. Пізніше я дізналася, що мама не постраждала. Мамина кімната виходить вікнами на інший бік, ніж інші наші кімнати. Тоді було відімкнення світла, і мама не змогла допрасувати одяг у залі, а пішла відпочити в свою кімнату, і це врятувало їй життя. Хвилин за десять усе сталося, цей жах. У нас квартира на першому поверсі – повилітали і решітки, і вікна, і рами. Каміння летіло. У нас були повністю розтрощені меблі, шафи, диван, пошкоджені ламінат, двері, холодильник», – розповідає Ксенія.

У квартирі Ксенії після атаки

Доки Ксенія добиралася додому, подруга знайшла на місці «прильоту» її матір і перевезла в безпеку, до родичів. Але, каже Ксенія, її мама, уже на той момент хвора, дуже злякалася, і це пришвидшило розвиток недуги. За рік, що минув з моменту атаки, Ксенія втратила двох – найдорожчих.

«У мами була онкологія, і 6 травня минулого року мама померла. А на мій день народження, 9 жовтня, померла й моя собака. Вони удвох з мамою були в квартирі, коли стався удар. Вони пішли… Те, що сталося, напевно, я тільки починаю усвідомлювати зараз. Досі у мене не було можливості сісти, думати, опустити руки – мені треба було і бюрократичні моменти, і з ремонтом вирішувати», – говорить вона.

У перші тижні, говорить Ксенія, в її квартирі коштом міського бюджету встановили нові вікна. Решту ремонту робила сама. Грішми допомагали небайдужі люди, збір коштів для постраждалих також провів один із банків. Ніяких компенсацій за пошкоджене майно поки не отримувала, бо й не писала відповідну заяву.

У квартирі Ксенії

«В акті пошкоджень у мене записані вікна і двоє дверей з п’яти міжкімнатних. Це ті, які повністю вирвало. Ті, що лишилися, – частково пошкоджені, але до акту не потрапили. Те, що можна було, – ми зберегли. Фасад на кухні ми не міняли, просто пофарбували. Пошкодження на холодильнику закрили магнітиками. Шпалери довелося міняти, ламінат – міняти. Я замовила стіл, стільці для кухні, ще генеральне прибирання – і буде більш-менш порядок. На грошову компенсацію я, може, через якісь психологічні моменти, – тоді не подавалася. Але тепер збираюся податися, можливо, щось компенсують», – каже вона.

На місці трагедії

Цьогоріч 14 січня, каже дівчина, вранці вона хоче піти на місце трагедії, аби поставити свічку. На участь у жалобній церемонії, говорить, сил немає. У під’їзді, який влучила ракета, жили знайомі її знайомих.

Якусь розраду зараз, зізнається Ксенія, вона знаходить у творчості та волонтерстві. Від початку повномасштабної війни вона бере участь у зборі коштів на нагальні потреби для українських військових, а також їздить з «культурним десантом» у зону бойових дій, у прифронтові та деокуповані міста й села.

«Я вважаю, що кожна людина має займатися доброчинністю, – наскільки стає сил. Не знаю, як можна жити без цього, ми ж маємо допомагати одне одному. Який би статус і фінансове становище в тебе не було, ти завжди можеш допомогти іншій людині», – говорить Ксенія.