«Бездомні – це не ті, кого десь раді бачити» – Ольга Макар

Cкільки років можна прожити просто неба? Чи можна вибратися з вулиці і почати своє життя заново? Чи пробували ви допомагати бездомним? Запитання… відповіді на які мало цікавлять успішних людей.

Ми зустрічаємо бездомних щодня у себе у дворі, під’їзді, в переході метро чи на вокзалі. Але що ми про них знаємо? З чого складається їхній день, де вони працюють і сплять, як держава опікується тими, хто залишився без квартири і змушений жити на вулиці, і чого боїться бездомна людина – все це якось зацікавило київську студентку Олю Макар. Зацікавило настільки, що вона стала опікуватись ними. Зараз координатор руху «Молодь за мир» Ольга Макар працює з… безхатченками. Про те, з чого все почалося, вона розповіла Радіо Свобода.

Ми роздавали їжу біля Південного вокзалу, де познайомилися з бездомними, чиї історії також розповімо.

В офісі руху «Молодь за мир»

Наша знімальна група приїхала в центр Києва, де в одній із квартир на Хрещатику студенти збирають допомогу для бездомних. Всюди купа пакунків із їжею та одягом, а також подарунки для дітей до новорічних свят. На кухні волонтери готують кількасот бутербродів і заварюють чай. Оля розповідає, що вони збираються щовівторка о п’ятій годині вечора, готують, розділяються на 5 груп і їдуть у різні райони Києва, де на них вже чекають.

Волонтери готують їжу для бездомних

«В основному ці люди живуть на вулиці, також приходять пенсіонери, які мають дім, але часто їхня пенсія йде на оплату комунальних послуг, і вони взагалі недоїдають, не мають чим повечеряти та потребують спілкування», – розповідає Оля Макар. Близько 19:00 виїжджають на вокзал…

На вокзалі

На Південному вокзалі у скверику між церквою і KFC о 19:30 волонтери починають роздавати їжу. Щоразу сюди приходить близько сотні людей, тому волонтери беруть сюди 100 бутербродів. Нещодавно неподалік відкрилася нічліжка для бездомних. «Це маленьке приміщення з сидіннями, як на вокзалі. Я так розумію, що це була ідея охоронців – всіх туди перемістити», – розповідає Оля.

Волонтери роздають їжу на Південному вокзалі

Кілька десятків бездомних створюють чергу за бутербродами і гарячим чаєм. Бездомні живуть у цій локації – хтось у нічліжці недалеко, хтось перебивається на вокзалі, а хтось прямо на лавці, за три метри від нас. Ми знайомимося з Риммою, яка приїхала до Києва з Росії.

Я живу ось тут на лавці. Зараз акція проходить, стоїмо на Майдані, заробляємо гроші. По 350 гривень платять, то ми перебиваємося. Завжди приїжджають віруючі, привозять одяг, їжу. Ми зараз їжі не потребуємо, оскільки заробляємо і є за що поїсти. Домовилася про підробіток в одному супермаркеті. За зміну платять 550 гривень. На акції достою, два дні лишилося, а потім піду на роботу. Ми знайшли квартиру під Києвом. 20 хвилин на електричці. 2000 гривень за кімнату зі всіма комунальними послугами. Зберемо гроші і віддамо власниці. А зараз доводиться жити на вулиці, бо на третьому поверсі на Південному вокзалі – ганяють. Поліція й охорона – виганяє. От і доводиться тут лягати і спати. А що робити? Вкриваємося ковдрами, які є, і живемо на вулиці.

Римма про те, як опинилася на вулиці

Моя сестра живе в Запоріжжі. У неї своя родина, і я не стала їй заважати. Приїхала сюди, в Київ. Вийшло так, що мене «закрили» на 4,5 роки, і у в’язниці я народила сина. Мене забрали на поруки віруючі, якби не забрали, то сина мені би не віддали. Я прожила у віруючих два роки, але мені це набридло, дуже монотонно все, постійно треба молитися і молитися. Нічого не робити, не працювати. А якщо і працюєш, то тобі нічого не платять. Тож я пішла. Приїхала сюди на залізничний вокзал працювати на вагонах. Прибирала і добре заробляла, орендувала собі квартиру і ні в чому не відмовляла. Потім познайомилася з чоловіком. Він також мав роботу. На вокзалі ми живемо місяць, а так жили на квартирі. З’їхали з квартири, бо власниця переїхала в Ізраїль. На той момент ми обоє лишилися без роботи. Де я раніше прибирала, тепер офіційно працює група прибиральників у депо. І ми стали безробітними. Ми не звикли жити на вулиці. Чоловік каже: «Поїхали додому у Вінницю». Але у нього там мама і брат з інвалідністю. Що ми, сядемо мамі на шию? Там роботи немає. Так краще вже тут як-небудь. Кажу: «Місяць поживемо, а там якось владнається».

Серед тих, хто приходить за їжею є й Ігор, він став жертвою квартирної афери, проте не втрачає надії повернути житло.

П’ять років тому мене вигнали з квартири. Мама померла, а у мене стався інсульт. Одного дня я вийшов у магазин, а коли повернувся, двері вже були зачинені, вони поміняли замок на дверях. Шахраї й міліція зв’язані. Таких історій тисячі, і це неправильно. Я пішов у нове відділення поліції, написав заяву. Там виявилися нормальні люди і передали мою справу до суду. Три роки я боровся зі словами «це моя квартира». Я пішов до апеляційного суду, тут поряд. Це вже третій суд.

Оля розповіла, що з серпня цього року волонтери винаймають для Ігоря ліжко-місце в хостелі неподалік. Оплачують по 500 гривень на тиждень, оголошення про збір коштів розмістили на своїй сторінці у фейсбуці.

За кілька днів до нашого візиту на вокзал, ми зустрілися з Олею і вона розповіла Радіо Свобода чому люди залишаються без квартир, як держава опікується бездомними та поділилася історіями, з якими зустрілася під час своєї волонтерської діяльності.

Ольга Макар про життя бездомних

– Олю, як ви почали допомагати бездомним? Знаю, що ви були в доволі юному віці…

– Мені було 18 років, і я вчилася на першому курсі. Моя подруга побачила оголошення «Хто хоче роздавати їжу бездомним – приходьте». Вона запропонувала і мені піти. Мені це було абсолютно нецікаво і взагалі не хотілося. Але я не знала, як їй відмовити, не хотіла її образити, і тоді я подумала, що піду один раз, і досить. Мене вразило, що їх було дуже багато. До цього я в своєму житті не зустрічала великої бідності й страждання. Ці люди були зовсім не такими, як я уявляла в своїх стереотипах – вони були привітні, спілкувалися на різні теми, слухали мене, казали «приходьте через тиждень – поговоримо». Тому я захотіла прийти ще раз і ще раз.

– Як люди стають бездомними?

– Дуже часто це конфлікти в сім’ї – розлучилися, посварилися. Людина йде і думає, що скоро все налагодиться. Через тиждень-два в неї крадуть гроші, документи. На вулиці дуже багато дітей з інтернатів, із дитячих будинків. В Україні це діти-соціальні сироти. У них живі батьки, але вони виховуються в дитячих будинках, тому що батьки не можуть про них подбати, чи взагалі небезпечно бути з батьками. Але за законом, коли ці діти виростають, вони мають повернутися до своїх біологічних батьків, тобто до тих, від кого їх забрали в інтернат, тому що їм було в родині небезпечно жити. По суті, діти не мають куди повертатися, тобто вони мають повернутися в якесь пекло, з якого втекли в дитинстві. Часто вони йдуть на вокзал, на вулицю... Дуже багато самотніх, людей з інвалідністю, літніх людей, яких просто обдурюють. У нас є дуже багато квартирних аферистів в Україні. Це ціла мафія, куди включені і поліція, і суд (Радіо Свобода готова почути думку згаданих структур на цю тему – редакція). Є випадки, коли все зав’язано, і ти розумієш, що квартирна мафія – це цілий бізнес, де всі пов’язані між собою, всі співпрацюють, і людині дуже важко щось довести.

– Не таємниця, що бездомні дуже часто хворіють. Що робити в такій ситуації, куди йти, де шукати допомоги?

– Це дуже складно. Часто «швидка» не хоче їх забирати, особливо якщо вони в поганому стані і від них погано пахне. Якщо це не надзвичайна ситуація, коли потрібна невідкладна допомога, вони мають право їм відмовити. Тому зі здоров’ям дійсно проблеми, люди хворіють постійно, дуже часто вони затягують до моменту, коли вже неможливо не звернутися в лікарню. Взагалі на вулиці ніхто не живе довго. 10 років – це така середня тривалість життя на вулиці. Хто живе довше – це люди з дуже міцним здоров’ям, яким вдалося якось вижити. Я почала допомагати бездомним 10 років тому. З тих, кого я зустріла тоді, – майже нікого немає серед живих зараз. Вони помирають не від якоїсь конкретної хвороби, а просто від накопичення хвороб.

– Які найбільші страхи в таких людей?

– Наприклад, коли хтось помирає, ми робимо панахиду. Часто без тіла, тому що його просто не віддають, але робимо таку молитву в церкві, і багато бездомних приходять, щоб пом’янути свого друга чи подругу, хто помер. Після цього вони завжди підходять до нас зі словами: «Коли я помру, можете, будь ласка, подбати про похорон, або зробити якусь молитву в мою пам’ять?» І я бачу, що це питання дуже турбує людей. Вони кажуть: «Я не хочу померти десь на вулиці, як собака. Просто замерзнути вночі». Також питання насильства. Справа в тім, що з насильством стикаються абсолютно всі. Якось я задумалась над цим і почала проводити опитування, і я не знайшла нікого, у кого б не було якоїсь історії. Один чоловік сказав: «Коли я бачу людей, особливо групу молоді, я завжди переходжу на інший бік вулиці, тому що ніколи не знаєш, що спаде їм на думку». Ось цей страх насильства, особливо з боку молоді, дуже сильний. Багато хто боїться їхати в лікарню. Ми часто просимо їх і кажемо: «Давайте ми поїдемо з вами, викличемо зараз «швидку» – вони дуже бояться цього, тому що бояться приниження, яке ти переживаєш у лікарні, тому що завжди тобі розповідають, що ти сам у всьому винен.

– Під час вашого виступу на «TEDxKyivWomen» мені найбільше запам’ятався слайд із написом «Вибратися все важче». Це значить, що не всі бездомні можуть повернутися до звичайного життя, навіть якщо знайдеться хтось, хто допоможе?

– Є багато історій, коли ми бачимо, що в людей все налагоджується, наприклад, вони знаходять роботу, потім починають шукати хостел. Так, вони не у себе вдома, вони платять за ліжко-місце, якось все більш-менш налагоджується. Хтось повертається до родичів, мириться зі сім’єю. Але, в тому числі, ми бачимо людей зі серйозними психічними, психологічними проблемами. Це люди, яким елементарні, з нашої точки зору, речі здаються нездійсненними. Тоді дуже важко. Я не впевнена, що всі можуть повернутися до домашнього життя, тому що ти не можеш людину примусово лікувати, у людей багато страхів. Наприклад, жінка, про яку я розказувала під час виступу, не могла повірити, що від неї нічого не будуть вимагати навзамін, у неї були різні страхи, але це психічні розлади, в першу чергу. Це одна з причин, чому люди опиняються на вулиці, і один з наслідків. Коли ти живеш 10 років на вулиці, не можеш розслабитися, виспатися, кожен день маєш думати, де тобі взяти їжу, ти спиш на вокзалі, де тебе можуть пограбувати, вигнати, де тобі завжди холодно і шумно – в таких умовах дуже важко залишитися здоровим і мислити ясно.

– Чи є історії з «хепіендом», тих кому вдалося вибратися з вокзалу і якось влаштувати своє життя?

– На «TEDxKyivWomen» у залі була Світлана – жінка, яка двічі втрачала своє житло.

Вперше її, по суті, «розвели» на квартиру далекі знайомі, які переконали її дати своє помешкання як заставу в банк під їхній кредит. Потім квартиру забрав банк. Це здається наївністю, але вона в це повірила. Тоді Світлана переїхала в село, де купили дім і жили з сім’єю. Вона посварилася зі своєю дочкою і зятем і вирішила повернутися в Київ. У столиці знайшла роботу, прибирала в кафе, і за це їй дозволяли ночувати в туалеті цього кафе. Так тривало багато років. Одного разу вона звернулася до нас із проханням про допомогу. Помер її найближчий друг. Тоді було важко повірити, що вона зможе змінитися, адже вона любила випити, і взагалі це людина, яка багато років жила в громадському туалеті. Тим не менш, ми поселили її в квартиру, дуже швидко вона знайшла іншу роботу, почала виглядати зовсім інакше, змінилося все її життя. Сьогодні вона звичайна жінка пенсійного віку, яка отримує пенсію, ходить на роботу, спілкується і має багато друзів.

Якщо ви запитаєте мене «хто найбільше в Києві допомагає бездомним», я скажу, що самі бездомні. З одного боку, вулиця – це дуже агресивне середовище, де ти весь час маєш боротися за своє виживання. З іншого – там люди дуже підтримують один одного, тому що більше нікого у них немає. Якщо хтось захворів, то інші бездомні їдуть в лікарню, його навідати. Часто у нас просять два бутерброди для когось, хто десь у лікарні, і ми віримо, що ця людина зараз поїде туди, щоб відвезти один бутерброд. Пригадую жінку, яка казала: «Тільки на вулиці я знайшла справжніх друзів, які мене не кинуть». Напевно, це тому, що це стає питанням виживання, чимось дуже цінним для людей, у них немає більше нікого.

– На кінець минулого року Центр обліку бездомних осіб зареєстрував понад півтори тисячі людей без даху над головою. Із вашої практики, їх справді стільки чи більше?

– Офіційна статистика від КМДА – це люди, які звертаються в Центр обліку бездомних громадян. Треба розуміти, що більшість бездомних роблять усе, щоб уникати державних структур. Дуже часто держава не знає про їхнє існування, тому що не проводить якісь спеціальні заходи, щоб їх порахувати. Десять тисяч – це кількість, яку назвав фонд «Соціальне партнерство» кілька років тому, найбільший, який тоді працював з бездомними, він вже закрився, але вони були такими найбільшими. Вони тоді говорили про це. Сьогодні деякі волонтери говорять, що значно більше людей. Я думаю, що менше ніж 10 тисяч точно немає. І, чесно кажучи, я пам’ятаю, що КМДА також заявляла про 3 тисячі і більше. Цього року ми видали довідник, де зібрана вся інформація про всі послуги, які є в місті – куди звертатися, що робити – все покроково. Наприклад, Центр реєстрації змінив свою адресу, як бездомні мають про це дізнатися? Їм же ніхто не повідомляє, немає якогось каналу, через який можна повідомити. Потім вони не бачать у цьому потреби, якщо в них є документи, наприклад. Вони не розуміють, навіщо їм туди йти. І взагалі, всі вони бояться поліції, державних органів, тому що зазвичай до них там ставляться не найкраще, тому люди уникають, як можуть.

– Чому не найкраще, що саме відбувається?

– Поліція не захищає бездомних. Навпаки. Часто виганяє їх. Так було завжди, принаймні. Зараз, коли є нова поліція, то є якісь зусилля, щоб було краще. Але, в принципі, бездомні – не ті люди, яких десь раді бачити, навпаки, це люди, які куди б не прийшли – ніхто не хоче, щоб вони до них приходили.

– КМДА з 1 грудня відкрила пункти обігріву і запровадила соціальний патруль. Що ви думаєте з цього приводу, наскільки це ефективно?

– У той час, коли працюють пункти обігріву – вони не потрібні. Тому що з 9-ї до 6-ї людям є де провести час. І в цей час не найхолодніше. Проблема – це ніч. І потім ці пункти обігріву – це просто приміщення ЖЕКів, невеличка кімнатка, де стоїть один стілець. На вокзалі відкрили пункт обігріву, велике приміщення, де стоять лавки. Загалом це добре, краще, ніж нічого. Ми прийшли туди, там було багато людей, все спокійно,тепло, все добре. Але потім людей там стало дуже багато, якщо приміщення на 50 людей, то зганяють туди 100 і більше. Навіть від самих бездомних я почула відгуки, що вони не хочуть туди йти, тому що там забагато людей, немає чим дихати і обмаль місця. Щодо патруля, то я чула про нього, але в дії не бачила.

– Якщо говорити про досвід інших країн: знаю, що є країни, де соціальні працівники шукають роботу бездомним, допомагають знайти житло. А як у нас?

– Чим багатша країна, тим більше там бездомних, особливо мігрантів. Тому, коли нам кажуть: «Ось подивіться, на вокзалі стільки бездомних, що про нас подумають європейці» – це абсурдно. На будь-якому європейському вокзалі дуже багато бездомних.

Те, що є в Києві: Центр реєстрації, куди можна звернутися, щоб тобі виготовити документи, є одна нічліжка на 130 місць, вона платна. Там 8 гривень коштує ніч, але в цій нічліжці можна жити. В принципі, це все, що є з боку міста. І точно у нас немає такої ідеї, що представники якихось міських служб мають самі йти і шукати бездомних. Вони працюють лише з тими, хто приходить до них. І якщо у них є вільні місця, то вони вважають, що немає потреби. А люди просто не знають, чи є там місце. Наприклад, ця нічліжка на Солом’янці. Туди треба їхати на метро, потім на тролейбусі, треба знайти це місце, бути впевненим, що там буде відчинено і тебе приймуть. Часто для людей це ризик. Для них це великі гроші треба витратити. І вони не знають, чи їх пустять, чи пустять без флюорографії. Тому часто вони просто не їдуть.

– Якщо ти хочеш допомогти бездомним людям, з чого варто почати? Просто підійти на вулиці і дати грошей якось…

– Це здається дивним, так?

– Якось незручно.

– До речі, не рекомендуємо давати гроші, тому що велику суму, скажімо, даєш 100 гривень, ти очікуєш на якусь реакцію одразу. А людина може навіть не знати, що з ними робити, і витратити не найрозумнішим чином. Тому краще не давати такі суми. Чим допомогти? Не шкодити, по-перше. Часто я виступаю в школах. Я розповідаю, як підлітки нападають на бездомних, і кажу: «Давайте краще цього не робити». Навіть коли я зі своїми друзями спілкувалась, вони згадують безліч історій, як у них у школі вважалося чимось нормальним, класною розвагою закидати бездомного яйцями, який десь там спав. Друге: тих людей, які засинають на морозі, потрібно будити. Це питання виживання, можна дуже швидко замерзнути. Одяг, взуття, особливо чоловічий одяг великих розмірів, тепле взуття – це те, що завжди потрібно. Коли ти живеш на вулиці, ти не маєш місця, де випрати одяг. В Києві такого місця немає. Речі дуже швидко стають неприємними. Людям потрібно їх постійно змінювати. Особливо коли змінюється сезон, люди не мають де взяти одяг. Коли йдете на роботу, бачите в переході бездомну людину, бачите її розмір – можете принести їй одяг чи взуття. Можете зупинитися і запитати, чи купити щось поїсти, запропонувати чай або каву. Якщо людині погано, треба викликати «швидку». Тут треба розуміти, що у людини немає телефону, щоб подзвонити. Важлива також інформація. Розкажіть, де є нічліжки, дуже часто бездомні про них просто не знають.