До початку повномасштабного вторгнення РФ до України у Великій Новосілці Донецької області жило понад 5 тисяч людей, нині в містечку лишається близько 1 тисячі людей. Цей населений пункт на межі з Запорізькою областю став одним з напрямків, де війська РФ намагались прорватися на Павлоград Дніпропетровської області, і таким чином, взяти в оточення угруповання українських військ на Донбасі. Нині поряд з населеним пунктом тривають активні бойові дії: в деяких частинах містечка відстань до безпосередньої зони зіткнення – не більше 1.5 кілометри. Радіо Свобода побувало у населеному пункті з представниками «Капеланського батальйону Маріуполь», які доставили до міста гуманітарний вантаж.
«Донецька область» – інформує борд-розтяжка над дорогою. Час зупинитися і «запакуватися». У прифронтовій зоні свої правила безпеки.
Броник, каска, аптечка – можна рушати далі в дорогу.
Замітає. Зима знову вирішила нагадати про себе.
Звертаємо з основної траси на перехресті у бік місця призначення – містечка Велика Новосілка.
Сліди від коліс губляться у сніговій завії.
Місто зустрічає жовто-блакитною зупинкою транспорту і багатоповерхівками на в’їзді зі спорожнілими очима вікон.
Біля дороги табличка «Кашлагач». То місцева річка.
«Кашлагач» із татарської означає, річку, яка «протікає біля зимівника, розташованого в лісі».
Лишаємо річку позаду і заглиблюємося у переплетіння вулиць приватного сектору.
Одна з таких вулиць виводить у квартал багатоквартирних будинків.
Там зібралися місцеві. Хтось на велосипедах, хтось з санчатами, а хтось приїхав навіть на мопеді. Вони чекають на гуманітарну допомогу.
У гуманітарному вантажі так звані «бандеропечі», продуктові набори і дрова. Поки жителі Великої Новосілки отримують їх від представників «Капеланського батальйону Маріуполь» є час на поговорити з місцевими.
Запитую у однієї з жіночок, яка останні дні обстановка в цій зоні: «Гаряче. Як завжди».
Хтось побачивши знайомих серед черги по допомогу вітається з ними. Один з таких чоловік на ім’я Олександр. Приїхав сюди на велосипеді. Чому не їде?
Це моя батьківщина. Тут мої всі на цвинтарі лежать.
«Це моя батьківщина. Тут мої всі на цвинтарі лежать. А куди? Мене запрошують. На Кіпр, будь ласка. Дуже спокійно, дуже тепло. Там чужі люди. Поїхали ті, хто з родичами там – кличуть «Приїзди, є де жити». В Естонію теж можна їхати. Тут хочу бути. Я в Сочі жив 9 місяців у 11-12 роках, а мені Новосілка снилась», – каже чоловік.
Поки говоримо з Олександром, перші люди вже отримують гуманітарний вантаж.
«Отримали вантаж і йдіть», – вигукують представники капеланського батальйону, звертаючись до місцевих у черзі по гуманітарну допомогу. У фронтовій зоні скупчення людей може бути небезпечним.
Наразі сніг і заметіль в допомогу, за таких умов російська аеророзвідка навряд чи побачить людей. Втім, загрози обстрілів з боку російської армії це не відміняє. Тих, хто отримав допомогу, знову просять не затримуватись.
У черзі на отримання допомоги молода жінка. Просить не знімати її обличчя. Питаю, чому вирішила залишитись у прифронтовій зоні.
«А що робити? У нас свій будинок. Куди ж ми? Деякі повернулись. Деякі приїжджають, і знову їдуть. Є такі», – ділиться жінка.
Одна з жительок цього району – Валентина.
Дітей відправила у більш безпечну зону, а сама залишається жити у Великій Новосілці. На певний час виїздила з рідними до Запоріжжя. Та незнайшовши там роботи, не змогла оплачувати наймане житло – повернулася додому.
Показує на телефоні, що лишилось від її приватного будинку – його знищено російськими обстрілами. Отож, живе в цьому кварталі у материній квартирі. Разом з братом та вже колишнім чоловіком. Яким так само нині немає де більш жити.
«Вчора кошмарили так, що повний абзац», – каже жінка.
Поки розмовляємо повз нас пробігає кілька собак. Місцеві підгодовують їх. Отож, знають ім’я кожної тварин. Є тут свій «Малюк»
і навіть «Покемон».
«Вони за власниками приходять. Тут і ті, що прибились до когось», – пояснює Валентина.
Усього у цій частині Великої Новосілки живе близько 300 людей, розповідає Валентина. Поки триває видача гуманітарної допомоги пропонує пройтися до найближчих будинків.
Їхні вибиті вікна прикриті фанерним листами і плівкою. Каже, намагалися таким чином уберегти від негоди квартири сусідів.
Дах цього будинку також зазнав руйнувань від російських обстрілів. У палісаднику, під вікнами осколки снарядів.
Поки спілкуємося видача гуманітарної допомоги триває. Частина привезених для потреб місцевих дров вже вивантажена. На них сидить – бабуся.
Валентина розповідає, що жінку звуть Ганна, їй 84 роки і живе вона сама у розбитій хаті.
Старенька чекає поки сусід допоможе їй – довезе велосипедом отримані дрова до її двору.
В черзі на гуманітарну допомогу стоїть і Тетяна. Вона теж просить не показувати її обличчя, бо мовляв близькі, які виїхали звідси, будуть хвилюватися.
Будинок розбили. До нього дійшло. І у нього на цьому ґрунті стався інсульт
«Брат виїхав в Дніпропетровську область? І шо? Він так хвилювався за свій будинок. Жив у батьківській хаті. Його розбило один раз. Другий раз. Третій. Звониш: «Таню, як там справи? Залізь у підвал – там є дрова, закрутки…». Я мовчала, що трапилось.В Інтернет виклали і до нього дійшло. І у нього на цьому ґрунті стався інсульт. Через місяць помер. Ось вам і поїхав, тихе місце. У нас же психіка така. Своєю працею нажила, пахала. Пішла на пенсію і все одно пахала. За сумісництвом працювала. 5 рік, як йде війна, і я не працюю. Мені 73 роки», – ділиться Тетяна.
Тетяна каже, що їй це все дуже болить. Жінка все життя пропрацювала у місцевому будівельному підприємстві. Була керівником відділу кадрів.
Всю Новосілку, весь цей район будувала наша організація...Зараз страшно
«Страшно. Ось це все побудовано нашими руками. Я пам’ятаю, як тут взимку будували, коксовики ставили, вночі чергували, опалювали ці будівлі, гріли штукатурку, щоб не замерзала. Ось це скрізь мої руки. 37 років. Я спочатку працювала просто штукатуром 7 років. Потім побачили, що добра дівка – дали направлення, закінчила юридичний. Працювала начальником відділу кадрів будівельної організації. Ось все, всю Новосілку, весь цей район будувала наша організація. 37 років там пропрацювала. Безперервно. А потім як ще пішла на пенсію ще й пішла сторожувати», – розповідає жінка.
Отримавши допомогу, місцеві поступово починають розходитися. Хтось ще прилаштовує отримані пічки чи пакети з допомогою до велосипедів.
«Прихід». Десь позаду. В цій ділянці відстань до безпосередньо лінії боєзіткнення – не більш 1.5 кілометри.
Ще один «прихід». Трохи ближче. Місцеві поспішають покинути цей квартал.
Хтось тягне санки, хтось поспіхом котить велосипеда.
Відходимо до найближчого будинку. Дослухаємось. Ще «прихід». Знову слухаємо.
Поки слухаємо є можливість зазирнути у вікна першого поверху будинку. За ними чиясь покинута кухня...
Лишаємо наше укриття під стіною будинку і поспішаємо до авто. Попереду ще одна точка відвантаження гуманітарної допомоги.
Їдемо з відкритими вікна. Це правило цієї зони. Треба чути – куди летить. Поки їдемо минаємо розбиті приватні будинки.
Друга і остання точка маршруту містом – приміщення однієї із державних служб. Воно стало новою домівкою для понад 20 людей. Вони живуть і ховаються від російських обстрілів у сховищах цієї громадської будівлі майже рік.
Поки триває вивантаження допомоги з автівок можна поговорити з членами місцевої міні-громади. Частина з них – біля буржуйок у холі будівлі.
Пара підлітків щось видивляється у планшеті. Поряд чоловік і дівчина щось смажать на сковорідці. Готують на буржуйці. Буде суп «по-флотські», каже чоловік на ім’я Андрій. Готувати допомагає йому донька Катерина.
« – Що придумали – те і готуємо.
– А як обов’язки розподіляєте?
– Хтось картоплю чистить, хтось інше робить.
– А хто за шеф-кухаря?
– Мама наша. Якщо не вихідний».
Поряд у кріслі – жінка. В’яже. Каже, що сплела вже пар 10 шкарпеток. В’язальницю звуть Ліля:
«Це просто так. Подарунок. В’яжемо різне. Все в’яжемо. В даний момент шкарпетки головне.
– Шерсть звідки берете в цих умовах?
– Ось, іноді светри розпускаємо».
Гуманітарну допомогу відвантажили. З вулиці вже кличуть.
Прощаємося і поспішаємо на двір.
Один з місцевих, Сергій, вказує на понівечене дерево поряд з будівлею – наслідки «прильоту».
Веде нас за двір установи. Там колись неподалік стояли два флагштоки. Нині лишився лише один – з національним прапором.
А раніше їх було двоє – з прапором національним і державної служби, якій належить сусідня територія. Один із флагштоків повалило обстрілами – саме на ньому на початку і був національний прапор України.
Від розльоту уламків і поранень людей порятували дерева – прийняли їх на себе.
«Ось бачиш уламки, а якби не було дерев, то все б сюди відлітало. Якось же прикриває. Береза – хоч і російське дерево, але рятує», – каже Сергій.
Час їхати. За вікном авто – побиті обстрілами міські будівлі
Пусті вікна, розламані дахи. Вулиці безлюдні.
Місцями по дорозі з-під снігу стирчать «гради».
Минаємо річку і дорожній вказівник «Гуляйполе». Найближче звідси місто, але вже Запорізької області, і ще одна гаряча точка на лінії фронту.
Велика Новосілка лишається позаду. Можна зняти шолом…
Your browser doesn’t support HTML5
Гуляйполе: «Зафіксували майже 50 воєнних злочинів армії РФ» – поліцейський
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Хай тут уб’ють»: як виживає Бахмут під вогнем і без води. Репортаж ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Жодної цілої хати»: Очаків потерпає від російських ракетних ударів