«Валдайський» Путін. Чому він не вгамовується і хоче й далі воювати з Україною?

(Рубрика «Точка зору»)

Традиційна вже поява президента Росії Володимира Путіна перед учасниками так званого Валдайського клубу і сказане ним у багатьох в Україні викликали певне розчарування та здивування. На тлі очевидних воєнних поразок російської армії, нездатності агресора захопити нові території й навіть залишити під контролем Кремля те, що було захоплено після 24 лютого, на тлі економічних санкцій і міжнародної ізоляції Росії можна було б очікувати від Путіна більш поміркованої риторики.

Однак якщо б Володимир Путін був готовий робити висновки зі своїх помилок, він не був би Путіним. Адже якщо виходити просто з логіки здорового глузду, так і війну з Україною не потрібно було б починати. І Крим захоплювати. І Донбас вісім років тероризувати. І з Заходом сваритись. І енергетичні інтереси Росії ставити під сумнів. Усього цього не потрібно було робити. Але ж Путін це зробив. Тому що він – політичний авантюрист. І він догматик.

Російський президент, здається, щиро впевнений у вірності своїх історичних поглядів щодо «штучності» Української держави і українського народу. Щиро впевнений у своїй історичній місії: відстояти «самобутність» та суверенітет Росії. Такі погляди на майбутнє держави були широко розповсюджені у партійних та чекістських колах і до Путіна.

Розпад Радянського Союзу створив у цих людей відчуття поразки і бажання реваншу. Путін просто добився того, що такий світогляд став абсолютом для російської держави. Що Держдума Російської Федерації одноголосно голосує за мракобісся, чого б воно не стосувалося. А тих, хто не погоджується із таким світоглядом, тепер оголошують ворогами народу і зрадниками. Путін просто не чує слів заперечення. Причому він забезпечив собі таку одностайність власними зусиллями.

Плакат російською мовою «Хто за Путіна – той співучасник» на демонстрації проти війни Росії в Україні, Ганновер, Німеччина, 9 квітня 2022 року

Російські прорахунки й поразки

Ніякої платформи для того, щоб Путін змінив свої погляди на майбутнє, просто не існує. Ми говоримо про воєнні поразки, але для Путіна це може здаватися тільки тимчасовою проблемою. До того ж у звільненні українськими військами окупованих територій, що оголошені частиною Росії, він може вбачати додаткові можливості на тиску на Україну й додаткові можливості для дегуманізації власного суспільства – ось бачите, на Росію нападають, окупують її території!

Економіка? Путін ніколи не був великим фахівцем з економіки й навряд чи усвідомлює наслідки своїх дій. Принаймні, він не буде їх усвідомлювати до того моменту, поки енергетичні доходи Росії реально не обміліють. І до того ж ми побачили, що він продовжує вважати себе лідером того світу, який пручається «монополярності» і обстоює «багатополярність». Це нова політична ідея, від російських лідерів її можна було почути ще з часів Бориса Єльцина. Однак саме Путін перетворив цю ідею на справжній стратегічний абсолют російської політики. І у цьому він продовжує сподіватися на підтримку Китаю. Обрання Сі Цзіньпіна на третій термін на посаду генерального секретаря ЦК КПК очевидно створює для російського очільника нові надії.

А переговори? Чому тоді ми чуємо від Кремля, що там налаштовані на переговори. Ось тільки Україна не бажає, бо перебуває під «зовнішнім управлінням». Як можна водночас пояснити таку «конструктивність» із запевненнями у «штучності» України?

А просто. Для Путіна переговори – це капітуляція України. Саме про неї він говорить, коли згадує про перемови. Й саме тому для нього логічно говорити про «відсутність» в України суверенітету й говорити про переговори водночас.

Проте давайте задумаємось: а чи є настільки важливою для нас адекватність російського президента? Саме нездатність Путіна реально оцінити ситуацію й обумовлює російські прорахунки й поразки. Нехай так буде й надалі.

Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода