Ця дівчина пробула всі вісім місяців окупації в рідному Херсоні. У дні безнадії вона наважувалася на невеликі, але відчайдушні проукраїнські акції. Зокрема, вишила панно на підтримку України і її Збройних сил. Роботу продали з доброчинного аукціону "Свій за свого" на допомогу української армії. А ще, живучи в окупації, вона влаштувала собі фотосесію в українському вбранні. Світлини стали листівками й розлетілися по світу.
Зараз, після звільнення Херсона, Радіо Свобода вже може оприлюднити її ім’я – Олена Краснокутська. Вона – вишивальниця, колекціонерка вінтажних речей, а також господиня п’ятьох котів.
Про те, як їй жилося під час окупації, що не давало втратити надії й де зараз вишита нею знакова робота, – в інтерв’ю Радіо Свобода.
– Олено, як почалася повномасштабна війна для тебе? А окупація?
– Згадуючи дні перед війною, думаю, багато хто тоді відчував напруження, що зростало з кожним днем, але все одно гнав страшні думки від себе. Мій ранок 24 лютого розпочався з вибухів. Було ще темно. Далеко, але досить чутно лунали страшні впізнавані звуки… В це не хотілося вірити, але реальність напирала. Одразу були зібрані документи, основні ліки, це все, разом з переносками чекало моменту в коридорі.
– Яким був побут в окупованому Херсоні? А атмосфера, настрої людей?
– Перші дні ми ще якось пересувались містом. Воно було порожнє і напружене. Але потрібно було зробити запас їжі та питної води. Ринок був порожнім, магазини працювали через один.
Через відсутність в місті правоохоронних сил почалося мародерство. Люди самотужки намагалися з цим боротися.
Виїзд з міста був з перших днів. Але в перші дні не у всіх він був вдалим… Багато розстріляних автівок стояли на трасі, фото яких викладалися в соцмережах… Через те, що офіційних коридорів для виїзду не було всю окупацію, – це був своєрідний ризик, чиїсь автівки розстрілювали, хтось підривався на мінах…
Антонівський міст через Дніпро, який з’єднує окупований Херсон із лівобережжям, після перших ударів по ньому ЗСУ. Херсон, 20 липня 2022 року
– Тому ти й не виїздила?
– Спочатку ми не могли знайти перевізника, який погодився взяти нас з тваринами. А полишити їх? А хіба це не зрада?
Оленині коти
– Чи приходили окупанти безпосередньо до вас?
– Я мешкала в такому місці, що окупантів обійти мені не вдавалося. Вони були скрізь і навколо. Я просто намагалася ходити повз і дивитись крізь них, наче вони повітря, наче їх не існує…
– Як ти наважилася на ці мініакції – фотосесія в українському вбранні і вишите панно на підтримку ЗСУ в умовах окупації? Було страшно?
– На 50-ий день війни (так співпало з таким красивим числом) я вирішила зробити фотосесію в етностилі. Тут досить довга історія. Я довгий час мріяла втрапити на таку професійну фотосесію, але в нашому місті таких не було. Я виходила з того, що мала, декілька старовинних сорочок, інше, то більш сучасне, і навіть дуже сучасне. То вже нехай мені пробачать справжні знавці цієї справи.
Вирішальним було те, що на очі мені потрапив проєкт «Нескорені», одна зі співорганізаторок якого є в мене в друзях. Подумала: а чого ж, ми тут, в Херсоні, ого-го ще які нескорені! І такий був це маленький непомітний бунт. Я знайшла фотографа Альону Вороніну (до речі, вона теж провела всю окупацію в місті) і ми втілили мрію.
Результат наших старань побачила власниця інтернет-крамниці листівок і запропонувала випустити невеличкий набір. Насправді це будо мені шалено приємно. Скоро, маю надію, отримаю свої листівки, ще не тримала їх в руках, хоча знаю, що вже полетіли світом.
Листівки з Оленою Краснокутською
Під час окупації рівно мені не сиділося, то ж я долучалася до збору коштів на допомогу військовим тим, що робила щось своїми руками й виставляла все на благодійному аукціоні «Свій за свого». Усі кошти йшли на допомогу військовим.
І якщо попередня причина невиїзду була неможливість (мені не щастило) знайти перевізника, то лоти – це ще одна з причин. Лоти вже оплачені, на деяких вишита українська символіка, буде обшук машин – будуть проблеми…
Вишивальниця з Херсона і її патріотичне панно
– Де зараз панно на підтримку ЗСУ?
– Панно ще очікує на відправлення. Пошта в нас почала працювати, але, на жаль, обстріли. А ще – ще великі черги. Але потроху всі отримають, що мають. До речі, дякую людям за довіру, що погодились на таких умовах купувати мої лоти.
– У перші дні після 24-го лютого ти змінила нік в соцмережах – з Олени стала «Рагнєтою Карпівною» – і почала писати про своє відчуття війни. Що це давало?
– Нік в соцмережах? Це перероблене трохи ім’я харизматичної героїні акторки Нонни Копержинської. За нього я сховалася, бо не знала, чого очікувати…
Сторінку закрила, бо все відстежувалось, багато людей каралися.
Олена Краснокутська у вишитій сорочці
– Як відбувалося звільнення Херсон? Чи чули вибухи, що було на вулицях?
– 11.11 – день деокупації… Ранок. Я ще нічого не знаю. Зв’язку нема, інтернету нема. Я не уявляю, що в другій половині дня я вже буду вільна. Це щось було більше за щастя… Це вдих на повні груди, це як у вірші, «кайдани порвали». Щастя було дуже багато, я навіть не очікувала, що нас так багато збереться на центральній площі. Наші теплі прапори, стрічки!..
Я досі бува не вірю… Наскільки набагато легше на душі… Хоч вже довгий час ми без світла, води й опалення, я впевнена – витримаємо. «Якби важко нам зараз не було, але вже точно не буде соромно» – Залужний.
– Що тримало, що підтримувало довгі місяці в окупації?
– Така собі порада. У вас має бути «кістяк» із людей, з якими ви по черзі будете підставляти один одному плече. Це не обов’язково родичі, це можуть бути гарні сусіди. Велику роль у важкій ситуації відіграє підтримка. Хто з вами поділиться хлібом, хто допоможе принести води…
Окрема подяка всім, хто підтримував, ділився, надсилав кошти, і я вірю – молилися. Бо я не знаю, що ще мене берегло: знаходитись весь час у юрбі ворога, і жодного разу в мене не брали документи на перевірку. Дякую. Нехай всім добро повернеться добром.
Перемоги нам! Тримаймося.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Працювала каральна машина терору ФСБ» – політолог про дії російських окупантів у Херсоні ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Чи потрібна Херсону «дерусифікація»? ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Не хочу, щоб мої діти жили в Росії»: історії переселенок зі сходу, які народили дітей у Львові