На момент захоплення Росією Маріуполя у травні 2022 року в місті перебували три оркестри: Національної гвардії України, 36-ї бригади морської піхоти та Збройних сил України. Музиканти були на ротації разом із бойовим складом своїх підрозділів. До полону потрапили після виходу з «Азовсталі» і металургійного комбінату імені Ілліча. Відомо, що частина музикантів нині перебуває у в'язниці в Оленівці, а ще частину – вивезли до Росії.
Родини полонених музикантів та звільнений з полону артист розповіли Донбас Реалії (проєкту Радіо Свобода) про умови утримання й ставлення до українських військових музикантів у полоні. Чому РФ не квапиться їх обмінювати, що рідні знають про ув’язнених та як шукають інформацію про них?
Потрапивши до полону навесні 2022 року, артисти трьох оркестрів (а це – 27 людей) майже ніколи не йдуть на обміни. За два роки з російських тюрем в Україну повернули трьох, одного з них – мертвим.
Від тортур у російській в’язниці загинув 22-річний саксофоніст Святослав Салтиков – музикант оркестру 36-ї бригади морської піхоти.
В інтерв'ю Медійній ініціативі за права людини батьки загиблого оркестранта розповіли, що отримали від сина лист у серпні 2022 року: він обіцяв, що повернеться, бо «молодий і сильний».
А у квітні 2023 рідні дізналися про його загибель. Отримали тіло й документи, в яких було вказано, що хлопець помер ще в листопаді 2022 року в СІЗО № 2 міста Кінешма (в Івановській області Росії). Причина смерті російськими силовиками не була вказана.
«Замість Каліфорнії обрали Маріуполь»
Серед артистів цього колективу, що й досі перебувають у полоні, – чоловік Лілії Фаріонової – бас-гітарист оркестру морської піхоти Євген. Із Миколаївщини на Донеччину музиканти виїхали за місяць до початку масштабної фази війни.
«У Маріуполі мій чоловік разом із оркестром опинилися на ротації, поїхала майже вся бригада, й оркестр поїхав із ними. Вибір стояв між Каліфорнією, оскільки незадовго до цього хлопці посіли призове місце в конкурсі, й Маріуполем. Вирішили їхати на Донеччину, а замість концерту – просто записали відео», – пригадує дружина полоненого оркестранта.
Тепер замість концертів – два роки полону.
Your browser doesn’t support HTML5
«3 лютого 2022 року я бачила чоловіка востаннє. 24 лютого ми зв’язалися по телефону, він мене заспокоїв, а я йому сказала, що з України не виїду, доки він у Маріуполі. Де вони базувалися, я не знаю, а в останні перед полоном дні там був дуже поганий зв’язок, і розмова тривала по 20-30 секунд: «У вас усе гаразд? – Так, усі живі». А потім ми вже по родичах передавали інформацію одне одному, хто що чув», – пригадує Лілія Фаріонова.
«Чоловіка бачили в полоні живим»
12 квітня 2022-го, коли оркестранти потрапили в полон, для родини Фаріонових – особлива дата: цього дня 10 років тому офіційно почалися їхні стосунки.
«Нас із чоловіком зв’язала музика. Я побачила, як він грає на гітарі в сквері, бо він часто виступав на вулиці, й вирішила підійти, бо я теж музикант, я піаністка за освітою. Підійшла, познайомилися – й так усе закрутилося», – з лагідним сумом розповідає історію знайомства Лілія Фаріонова.
Тепер же вона рахує кількість днів, що їх провів Євген у полоні.
Аби контактувати між собою та боротися за звільнення музикантів було простіше, рідні полонених оркестрантів 36-ї бригади морської піхоти відновили офіційну сторінку бригади в соціальній мережі. Разом ходять на зустрічі й акції. Нову інформацію щодо стану полонених артистів дізнатися важко.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Для них зґвалтування – це зброя». Три дослідниці розповідають, що дізналися про сексуальні злочини військ РФ в Україні«Після останнього обміну зі мною зв’язалася дружина колишнього полоненого й розповіла, що її чоловік бачив у полоні мого. На той час він був живим. Багато не розповідали, але з такого особистого, що передав Євген, то це його величезне бажання мати дитину після повернення з полону», – ділиться сокровенним дружина ув’язненого оркестранта.
«Востаннє бачив синочка, коли тому було 2,5 місяці»
Історія родини Челишевих і схожа з історією Фаріонових, і зовсім протилежна водночас. Катерину й Павла поєднала не музика, адже, на відміну від Лілії, жінка не займається мистецтвом. Корінні маріупольці, Челишеві познайомилися в 2019 році й за три місяці вже побралися, а потім стали батьками: за 2,5 місяці до повномасштабного вторгнення у подружжя народився син.
Проте, їхні історії мають чимало спільного: так само, як і Лілія, Катерина вже два роки чекає з полону чоловіка-музиканта. Павло грав на соло-гітарі в оркестрі Національної гвардії України.
«Ми в Маріуполі жили якраз навпроти частини чоловіка, я зранку та й протягом дня могла чути репетиції оркестру. Загалом було дуже зручно. У мене чоловік має музичну освіту, працював ще в Будинку культури, а вже пізніше – в оркестрі», – розповідає про життя ще у вільному Маріуполі Катерина Челишева. Нині разом із дитиною вона живе у Фінляндії.
«Він у мене дуже спокійний чоловік, люблячий батько, але востаннє бачив свого синочка, коли тому було 2,5 місяці. І все, а потім лише на фото, які я змогла йому надіслати», – пригадує Катерина.
Востаннє подружжя бачилося 24 лютого, та передавати новини одне одному змогли навіть за відсутності телефонного зв’язку.
«Десь 9 березня нам постукали в двері військові з нашої частини і передали повідомлення від мого чоловіка. Він вітав нас із його мамою з 8 Березня. Із тієї записки я хоч дізналася, що з ним усе добре. Навіть змогла у відповідь написати, як ми», – каже дружина військовополоненого.
Її записка теж знайшла адресата: 12 березня Павло Челишев дізнався, де його рідні.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Кістки залили бетоном»: як окупанти перебудовують драмтеатр у Маріуполі. Що з тілами загиблих?«Я помилково думала, що їх евакуювали, й він у безпеці»
Катерина разом із сином пробула в Маріуполі ще 40 днів після початку повномасштабного вторгнення. Виїжджала через російські області й на той момент дивом уникла фільтрації. Опинившись на території, яка не обстрілюється, дізналася, що чоловік лишився в місті.
«Я чомусь вважала, що їх вивезли, навіть не думала, що він міг опинитися на «Азовсталі». Думала, що він переживає за нас, а сам у безпеці, а зрозуміла, що це не так, уже тоді, коли евакуаційний автобус приїхав до Володарська. Там на пошті чоловік “роздавав інтернет”, тоді до мене додзвонилася дружина одного з оркестрантів і сказала, що Паша в Маріуполі», – ділиться своїм розпачем Катерина.
Your browser doesn’t support HTML5
Тепер відомостей про свого чоловіка у неї небагато: знає, що 19 травня він вийшов із «Азовсталі», був ще з трьома оркестрантами зі свого колективу перевезений до Оленівки.
«Із кожним разом полонених усе складніше повертати додому»
Третя історія нашого матеріалу має щасливе завершення: після 21 місяця в російському полоні, у січні 2024 року, чоловік Анастасії Меркотан – музикант оркестру НГУ Юрій – був обміняний. Сама дівчина доклала чимало зусиль, аби повернути коханого на підконтрольну Україні територію: стала однією із організаторів проєкту «Bring The Band Home!», який бореться за повернення військовополонених оркестрантів.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Їх там катують до смерті». Історії трьох полонених українців«Ситуація складається таким чином, що росіяни зараз майже нікого не хочуть обмінювати, і питання Маріуполя дуже гостро стоїть. З кожним разом їх усе складніше й складніше повертати додому. Оркестрантів там не ідентифікують як музикантів, вони такі ж військовополонені, як і всі інші, незважаючи на те, що займалися переважно гуманітарною місією», – констатує реальну ситуацію щодо обміну полоненими Анастасія.
На момент початку повномасштабного вторгнення Анастасія та Юрій жили в Маріуполі, переїхавши туди за три роки до початку війни. Пара познайомилася в Донецьку ще до початку військових дій на сході, обоє навчалися в місцевому музичному училищі.
Анастасія зізнається, що ініціатором стосунків була саме вона, та Юрій переконує: щойно познайомився з дівчиною – і закохався до нестями. Потім це почуття й віра в те, що на тебе чекають, допомагали триматися в полоні.
«Шукав скло чи кахель, щоб порізати собі вени»
24 лютого Юрій по тривозі поїхав у частину, після цього закоханим вдалося побачитися лише раз, а далі – довге очікування звільнення з полону. Юрій пригадує, що хлопці підбадьорювали одне одного, навіть перебуваючи в оточенні, намагалися жартувати й заспокоювати своїх близьких. Проте не були готові до полону.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Демонструють катування родичів у полоні»: як ФСБ вербує українців?«Більшість побратимів, і я в тому числі, не розуміли, куди виходимо і що таке полон. І вже коли ми там опинилися, то зрозуміли, що це таке. Всіх відвезли до Оленівки, але помістили в різних бараках. Та найскладніше було не там, а вже коли нас вивезли до Росії, ось там було дуже важко»,– розповідає звільнений з полону музикант.
Юрій пригадує, як у перший тиждень потому захворів: спав на підлозі на тоненькому карематі. Від температури горіло все тіло, та жодного лікування від російської сторони не отримав. Чоловік був в Оленівці під час теракту, каже, що чув вибух уночі в сусідньому бараці.
Your browser doesn’t support HTML5
«Тоді усі бігали, хтось із наших хлопців навіть виносив постраждалих, я був поруч, я все чув…А потім мене перевезли у Воронезьку область. Ми спершу думали, якщо везуть літаками, то, може, на обмін, але потім почули гавкіт собак і зрозуміли, що ні», – розповідає про пережите Юрій Меркотан.
На російській території, пригадує звільнений з полону музикант, із полоненими поводилися значно жорстокіше, ніж в Оленівці, він навіть думав про самогубство.
Якщо б мені хтось сказав, що людина може 16 годин простояти, – я б не повірив. Так ми стояли пів року, а далі дозволили трошки сидіти
«Одразу починали бити дуже сильно, через п’ять днів ми були всі в синцях. Були великі гематоми, ноги розпухли, неможливо було в туалет сходити. Взагалі ходити було дуже важко. А ще нам не дозволяли сідати: зранку ми о 6:00 прокидалися, а потім треба було 16 годин на добу стояти. Застеляли ліжка й стояли. Якщо б мені хтось сказав, що людина може 16 годин простояти, – я б не повірив. Так ми стояли пів року, а далі дозволили трошки сидіти. Я перші пів року думав про самогубство, бо били так часто і так багато, що вже не витримував. Шукав якесь скло чи кахель, щоб покінчити з усім. Били і шокерами, і палками. Було дуже складно», – розповідає звільнений із полону музикант.
«У мене сильний Ангел-охоронець»
До фізичних тортур додавалися й психологічні: військовополонених постійно допитували, а оскільки вони артисти, то примушували співати російських пісень, де йшлося про каяття українських військових та «непереможну велику Росію».
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Українська спільнота просить МЗС Італії сприяти звільненню увʼязнених Росією оборонців МаріуполяПро обміни в самому полоні військові майже не знають – кажуть, у російських колоніях спеціально створюють вакуум, а інформацію ув’язнені можуть отримати випадково: проговорюється слідчий, можуть передавати записки чи вдасться сховати телефон, але це рідкість.
Юрія мали обміняти 24 січня 2024 року, в той день, коли в Бєлгородській області в районі села Яблуново був збитий ІЛ-76. Тоді групу полонених разом із Юрієм повернули назад до в’язниці ще на тиждень.
«Дорогою назад мені ще зламали щелепу, начебто за те, що зірвали обмін. Операцію зробили лише в Україні», – каже Юрій Меркотан.
Попереду в Юрія довга реабілітація: з воїном працюють психологи, він фізично лікується: в полоні йому відбили м’язи на правій нозі. Та попри пережиті тортури, звільнений із полону музикант не втрачає оптимізму.
«У мене, думаю, дуже сильний Ангел-охоронець, бо за цей час стільки ситуацій було ризикових, але все обійшлося», – каже музикант оркестру Національної гвардії України.
Нині обміни полоненими з російською стороною проходять дуже складно: останній масовий, у якому повернувся і Юрій, пройшов у лютому 2024 року.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Битва за Донбас: головне 20 грудня (оновлюється)