Портрети оборонців Донецького аеропорту
Вадим БОРСЯК, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону, захищав ДАП у жовтні 2014 року
«Практично цілодобово точилися бої... На перепочинок мали годину-дві. Спали одягнені, у бронежилетах. Починався бій – миттєво всі прокидалися і хапали зброю. Були часи, коли взагалі по кілька діб очей не змикали... Сама атмосфера в аеропорті була тяжкою і гнітючою, особливо вночі. Усе роздовбане, вітер виє, залізяччя хитається, скрипить, скрізь темінь і коли наступають ці довгоочікувані дві хвилини затишшя, то таке відчуття, ніби ти – у фільмі жахів».
Детальніше – тут.
Андрій «Еверест» ГАСЮК, двічі обороняв Донецький аеропорт у 2014-15 роках:
«Коли українська сторона робила запит на перемир’я, його ніколи не давали. Точніше, його нібито давали, але тільки-но хтось висовувався, щоб забрати поранених чи вбитих, відкривали вогонь...
Аеропорт – це був психологічний злам. Але й доказ того, що російська армія не така вже і всесильна, як завжди вважалося. До того ж, це – подвиг кожного та усіх разом».
Детальніше – тут.
Сергій «Танас» ТАНАСОВ, сержант 79-ї окремої аеромобільної бригади:
«Дуже не сподобалося, що сепаратисти зайняли церкву, і обстрілювали нас звідти. А ми не могли стріляти по церкві. Релігійні споруди не можна займати за всіма воєнними канонами... А тут, з церкви, снайпери довго й ретельно «працювали» по нас...
Наприкінці нашої роботи дуже багато снайперів прибуло до них. Три ночі нас просто не випускали з бригади. Щільно прострілювали і шлях між старим та новим терміналом, і навіть сам вихід зі старого терміналу. І міни, до речі, теж постійно падали. Ми три доби були без води, бойові комплекти не могли поповнити».
Детальніше – тут.
Олександр «Павук» ТИМОШЕНКО, боєць окремого 90-ого батальйону 95-ої аеромобільної бригади:
«У їхнього танка така «забавка» була: виїжджати й «розряджатися» у вежу. Коли 40 снарядів випускали, коли менше, коли два танки виїжджали. Вони з серпня так «бавилися» й насилу завалили вежу. Можете собі уявити – у середньому по 40 снарядів кожен день. Якщо перемножити на кількість днів до 13 січня, то можна приблизно порахувати, скільки туди випустили снарядів. Під час одного з таких обстрілів просто від вібрації спрацювала розтяжка. Чия вона була, ніхто не знає».
Детальніше – тут.
Юрій СОВА, боєць 80-ї аеромобільної бригади:
«Ми розуміли, що нас або вб’ють, або евакуюють. Про полон тоді навіть мови не йшло. З часом ми зрозуміли, що допомоги вже не буде, але вирішили стояти до кінця. Хлопцям ставало гірше, за ніч у нас на руках померло п’ятеро. Вирішили, аби врятувати чотирьох, Толік «Спартанець» має йти домовлятися про «коридор» для поранених. Ми знайшли білу ганчірку, прив’язали її до палиці і він пішов. Деякі хлопці були проти, пропонували самим себе підірвати. Тарас Колодій казав, що кадирівці й так нас уб’ють. Тоді, правда, поранених хлопців стало шкода, ми за них більше хвилювалися, ніж за себе».
Детальніше – тут.
Георгій ТУРЧАК, боєць 95-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ:
«Підвал був нічий. Ми боялися, вони боялися. Там страшнувато, нічого не видно і не зрозуміло... Якщо сепаратисти заходять у підвал з їхнього боку, то нам снайпер каже, що «заходять». У них і собаки були. А у нас дірки в підлозі – й ми їх закидаємо гранатами швидко. Потім сапери спускаються у підвал, роблять зачистку, повоювали, якщо ще хтось є, знімають розтяжки «сєпарські» й наші. Після цього ставлять тільки наші розтяжки, фугаси. Потім «виходим-виходим» та підіймаємося нагору. Так постійно, 2-4 рази на добу. Вони заходять та залишають своє, потім ми заходимо, їхнє забираємо, ставимо наше».
Детальніше – тут.
Павло ВАСЄЧКІН, обороняв ДАП у грудні 2014 року як помічник гранатометника 1-ї роти 90-го батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади:
«В основному нас атакували люди, які кричали постійно «Алах акбар»... Всі вони були у зелених беретах. Також були «донецькі трактористи», їх просто кидали як у топку, а позаду них вже ішли ті – інші...
Пам’ятаю, вночі на четвертому посту був якийсь рух… Хтось з наших вистрелив туди і тоді почався вогонь у відповідь. Виявилося, що це і були ті російські спецпризначенці у спеціальних термокостюмах. Єдине, що їх видало – це обличчя, які з-під маски віддавали тепло».
Детальніше – тут.
Віталій ПЯСЕЦЬКИЙ, боєць 80-ї окрема десантно-штурмова бригада:
«Аеропорт назавжди в мені, з його страхом, відчаєм, викликом артилерії на себе і загиблими друзями, які там лишилися.
16 січня мене поранило, а потім у мене на очах загинув солдат із 93-ї. Але там, у тих умовах, ти не сприймаєш це як щось реальне. Тягнеш побратима на собі до медика, хоча розумієш, що з діркою у голові не живуть. Кров на руках… А реальність тебе накриває вже тоді, коли бачиш телефон загиблого, що дзвонить. А ти розумієш, що людини нема».
Детальніше – тут.
Руслан «Рем», захищав ДАП у складі 7-го батальйону «Правого сектору»:
«Заїхавши на вежу, ми стандартно посеред білого дня вивісили прапор – хоча у цей час стріляли з «Утьоса». Загалом, на метеостанції я шість разів вішав прапор. Останнього разу, коли ми були з Ілюхою «Йожиком» та «Адіком», ми вивісили там червоно-чорний прапор. Це сепаратистів дуже роздратувало, вони почали його «гасити» – ми спостерігали за тим, як він поступово ставав дірявим. Та ми знову його вішали з криками «Слава Україні». Їх це дратувало ще більше і вони починали наступ».
Детальніше – тут.
Валерій «Аскольд» ЛОГІНОВ, офіцер 4-ї роти 95-ї окремої аеромобільної бригади:
«Нашим екіпажам доводилося прориватися на ДАП практично кожної ночі. Спершу було важко, бо противник вів активний вогонь із будівлі, що стояла за старим терміналом. Звідти по нас дуже щільно працював кулемет «Утьос». З боку «Спартака» виїжджала важка броньована техніка. А що таке БТР проти танка?!»
Детальніше – тут.