Маленькі народи великої історії: сім спільнот на межі зникнення – фото

Давній народ чукчів живе на півострові Чукотка в Росії. На відміну від інших корінних народів Сибіру, ​​російським військам кілька століть не вдавалося підкорити чукчів. Але їхня культура і традиції значно постраждали під час радянського періоду денаціоналізації

Фото зроблене на Чукотському півострові часів СРСР 1985 року. Портрет корінного жителя Чукотки

Через суворий клімат і труднощі побуту в тундрі гостинність і щедрість дуже високо цінуються серед чукчів. Вони вірять, що у всього в цьому світі є душа. Традиційний спосіб життя досі зберігся, але постійно доповнюється чимось новим

Чукчі на материку живуть за рахунок розведення північних оленів: вони харчуються вареною олениною, оленячим мозком і кістковим мозком, а також роблять з оленини суп. Одна з традиційних чукотських страв готується з напівперетравленого моху зі шлунка північного оленя, змішаного з кров’ю, жиром і шматочками варених нутрощів оленя. Кухня прибережних чукчів заснована на м’ясі моржів, тюленів, китів і морських водоростях. Обидві групи харчуються замороженою рибою, а також листям і корінням. Зараз традиційні страви чукчів доповнюються консервованими овочами та іншими продуктами, які вони купують у магазинах

На іншому континенті – в Південній Америці – живе соціально-професійна спільнота скотарів ґаучо. Світогляд цієї групи можна описати крилатою серед мешканців фразою: «Ґаучо без коня – це лише півлюдини». Вважається, що перші гаучо з’явилися у XVII столітті, після появи там «білої людини», яка витіснила корінні народи. Ґаучо вели кочовий спосіб життя, не підкоряючись жодній владі, і випасали свою худобу на землях, тодішніх колоніях Іспанії і Португалії, вільно перетинаючи кордони

Часто ґаучо порівнюють із іншою схожою групою, північноамериканськими ковбоями. Ґаучо мають власний фольклор, особливий одяг, звички, в них інша вимова іспанської чи бразильської португальської мов. У 19-му столітті гаучо становили більшість сільського населення пампасів, випасали рогату худобу і займались сільським господарством

Ґаучо стали однією з ключових сил у Війні за незалежність Аргентини 1810–1825 років, брали участь у боротьбі за незалежність Уругваю і Болівії, а згодом стали символом самостійницької ідеології і націоналізму у Південній Америці. Література цієї групи вважається початком аргентинської літератури. На початку XX століття ґаучо практично зникли

«Вони мають довге волосся нижче від плечей, обличчя, чорне від вітру, фетровий капелюх і чоботи зі шкіри кобили, довгий гострий ніж за спиною, який тримається на ремені, і їдять зазвичай смажене м’ясо, додаючи до нього мате і цигарки» – так описував ґаучо Чарльз Дарвін

Це – представники народу хулі. У Папуа – Новій Гвінеї вони з 8 мільйонів населення країни складають чверть мільйона. Вважається, що перші жителі Папуа – Нової Гвінеї мігрували на острів понад 45 тисяч років тому. Деякі з цих спільнот тисячоліттями ведуть безперервний конфлікт із сусідніми народами

Хулі воюють не лише за землю та свиней, а й за жінок. Багато уваги приділяється тому, як справити враження на противника. Представники народу хулі розфарбовують обличчя в жовтий, червоний і білий кольори. Вони також славляться традицією робити красиві перуки з власного волосся. Сокира з гачком завершує цю картину

Перевал Тарі з чудовими виглядами на долину внизу і довколишні гірські піки. Це високогірні ліси з гримучими водоспадами. Тутешні люди живуть полюванням, яким займаються в основному чоловіки, а також збиранням та сільським господарством – за цим доглядають жінки.

Африка. Перші згадки про масаїв сягають 500-х років до нашої ери, ще у давньоєгипетських джерелах. Наразі їхня чисельність сягає близько 750 тисяч на прикордонні Кенії та Танзанії

Масаї живуть громадами, займаються скотарством. У середині 19-го століття землі масаїв займали велику площу – вони охоплювали майже всю Велику рифтову долину та прилеглі території. В 1911 році землі масаїв у Кенії були скорочені на 60 відсотків – британці виселили їх, щоб звільнити місце для поселенців на ранчо

Масаї були переселені з родючих земель між горами Меру і Кіліманджаро і найбільш родючих високогірних територій біля давнього вулкана Нґоронґоро в 1940 році. Багато земель було забрано, щоб створити заповідники і національні парки

Нечисленний народ дрокпа в індійському Кашмірі відомий у світі як одна з найбільш закритих і самобутніх громад, яка опирається впливам ззовні. Незважаючи на те, що дрокпа залишилося в кашмірському Ладакху не більше від кількох тисяч осіб, представники цього народу категорично не бажають асимілюватися з іншими етносами, вони зберігають власні традиції і культуру

Культурне багатство народу дрокпа, частини індоіранської спільноти дардів, відображається у вишуканих вбраннях та прикрасах – і чоловічих, і жіночих. Вони кохаються на квітах і завжди мають їх на собі як елемент своїх прикрас. Вони люблять грати музику, танцювати і співати. Їхнім основним джерелом доходу є вирощування і продаж фруктів та овочів і продуктів із них

Народи Європи мають досить традиційний зовнішній вигляд. Але іноді їхня історія захоплює. Так сталося і з селом Маркен, що в Нідерландах

Це було традиційне нідерландське село аж до різкого і швидкого підвищення рівня моря у XII–XIII століттях, що відокремило його від материкової частини. Через таку ізоляцію острова там, серед його кількох сотень мешканців, розвивалася своєрідна культура, яка практично не зазнавала стороннього впливу, склався свій діалект, звичаї, одяг. Архітектура Маркена також відрізняється своєрідністю: через часті повені будинки на острові будувалися на палях і насипах. Основним джерелом доходу для острова протягом довгого часу було рибальство

Після будівництва дамби в 1957 році острів перетворився на півострів, з’явилася можливість збудувати автодорогу. Наразі між Маркеном і Амстердамом курсує регулярний автобусний маршрут, також із березня по листопад до острова можна дістатися поромом із сусіднього містечка Волендам

Десятимільйонна група народів мяо, як їх називають у Китаї, або хмонґ, як переважно звуть себе вони самі, є однією найчисленніших китайських національних меншин, багато їх живе і за межами Китаю. Люди мяо населяють значну територію в південній і центральній частині Китаю. Вони рідко живуть у тих самих селах, де є багато представників інших народів

Представники мяо приділяють велику увагу етикетові, особливо щодо виявлення уваги до гостей, яких пригощають і розважають щонайкращим чином. Пиріг із клейкого рису є традиційним пригощанням і подарунком, ним вгощають одне одного закохані, цей пиріг дарують одне одному хлопці і дівчата на знак особливих почуттів – як на Заході на «день святого Валентина»

Незважаючи на успіхи Китаю в сучасній техноері, влада країни почала усвідомлювати культурне значення та потенційну цінність традиційної спадщини народу мяо

Кримські татари вперше згадуються в українських та польських хроніках, козацьких літописах 17–18-го століть. Їхня спільнота виникла у Криму протягом 13–17-го століть із різноманітних етнічних джерел. Кримські татари мали свою державу – Кримське ханство, – що існувала з 1441 до 1783 року. Головна з архітектурних пам’яток того часу, що збереглися, – Ханський палац у столиці середньовічного Криму Бахчисараї

Дуже важкі наслідки для кримських татар мала Громадянська війна в Росії, якій на той час належав анексований нею півострів. у 1917 році після Лютневої революції був скликаний перший Курултай (з’їзд) кримськотатарського народу, що проголосив курс на створення незалежної багатонаціональної Кримської народної республіки. Гаслом голови першого Курултаю, національного лідера, якого найбільше шанують кримські татари, Номана Челебіджихана: були слова: «Крим – для всіх кримлян». Але Челебіджихана розстріляли більшовики 23 лютого 1918 року, а інтереси кримських татар протягом тієї війни не хвилювали ані «білих», ані «червоних»

Унаслідок голодомору 1921–1923 років загинуло приблизно 15% кримських татар. У 1941 році Крим опинився під окупацією нацистів, які розв’язали терор проти мирного населення. А 18 травня 1944 року, вже знову під радянською владою, за наказом Сталіна весь кримськотатарський народ був звинувачений у колабораціонізмі і депортований із Криму. Загалом депортували близько 200 тисяч кримських татар. Майже половина з них унаслідок депортації загинула. Верховна Рада України визнала депортацію кримських татар у 1944 році геноцидом

Масове повернення почалося у 1989 році, і станом на 2013 рік у Криму мешкало близько 270 тисяч кримських татар, що становило 13% від загального населення українського півострова. Найголовнішими проблемами кримських татар були масове безробіття (рівень якого серед кримських татар набагато вищий, ніж середній рівень у Криму), проблеми з землею та розвитком інфраструктури відбудованих із часу репатріації кримськотатарських селищ. 1991 року було скликано другий Курултай і створено систему національного самоврядування кримських татар. Кожні п’ять років проходили вибори нового Курултаю (національного парламенту), в яких брало участь усе доросле кримськотатарське населення. Курултай формує виконавчий орган – Меджліс кримськотатарського народу. Від самого початку існування сучасного Меджлісу його головою був Мустафа Джемілєв. З листопада 2013 року головою Меджлісу став Рефат Чубаров

Кримські татари послідовно виступають за територіальну цілісність України на противагу проросійському сепаратистському рухові в Криму. Незважаючи на це, у березні 2014 року Росія вдруге анексувала Крим – із погляду міжнародної спільноти, незаконно, з порушеннями міжнародного права. А кримськотатарським лідерам Мустафі Джемілєву та Рефатові Чубарову російська влада заборонила в’їзд до захопленого нею Криму. Кримські татари заявляють про невизнання російської анексії Криму