30 років вірності: ювілей першої присяги нового українського флоту

Двічі упродовж ХХ століття Україна набувала власний Чорноморський флот і ставала морською державою. І обидва рази – у революційному вирі 1917-1918-го та 1991-1992-го років. Але якщо перша спроба захлинулася «в огні й бурі», то вдруге в українців все вийшло. І цього січня виповнюється 30 років з моменту перших присяг моряків-чорноморців на вірність Україні.

На перший погляд здається, що флот – це кораблі. Але насправді флот, як і армія в цілому, це передусім люди. І якщо офіцери і матроси не схочуть служити державі, толку від металевих корпусів не буде.

1 грудня 1991 року відбувся референдум на підтримку незалежності України. Якщо в Криму та Севастополі «за» проголосували 54% та 57% відповідно, то серед особового складу флоту таких було аж 72%! 6 грудня Верховна Рада ухвалила закон про збройні сили, що закріплював підпорядкування Києву розташованих в Україні військ, та затвердила текст військової присяги. У різних з’єднаннях відсоток охочих перейти на службу новій державі коливався від 40 до 95%. Загальна присяга мала відбутися до 20 січня 1992 року.

Однак в укладених 8 грудня 1991 року Біловезьких угодах йшлося про захист «стратегічного простору» під «спільним командуванням», а 30 грудня у Мінську українська делегація підписала договір про Стратегічні сили, відповідно до якого Чорноморський флот вирішуватиме завдання в інтересах СНД. 2-3 січня 1992 року перший президент України Леонід Кравчук провів у Києві нараду з вищим військовим керівництвом, на якій був присутній і командувач того флоту Ігор Касатонов. І в особистому спілкуванні Кравчук начебто сказав Касатонову, що «великий флот Україні не потрібний».

Леонід Кравчук

Після повернення до Севастополя командувач 4 січня мав розмову з головкомом ВМФ СРСР/СНД Володимиром Чернавiним. А за кілька годин заявив, що флот не прийматиме присяги, допоки лідери Україні й Росії не вирішать його долю. Можливість отримати весь флот всуціль Київ втратив.

Паралельно зростала напруга і в Криму. У ЗМІ півострова вирувала антиукраїнська істерія, до Сімферополя та Севастополя почали вчащати московські гості із закликами не підкорятися Києву. 8 січня нарада представників офіцерських зборів під тиском остаточно зорієнтованого на Москву Касатонова ухвалили резолюцію про неподільність флоту. У цей час проросійські організації проводили під вікнами штабу мітинг з гаслами «Севастополь – гордість Росії» та «Севастополь – флот – Росія».

10 січня 1992 року флотська газета «Флаг Родины» опублікувала звернення Кравчука до солдат і матросів: «До 20 січня ц. р. військовослужбовці ЗС України повинні скласти військову присягу на вірність народу України. У зв’язку з цим я, як Президент України і Головнокомандувач Збройних Сил, звертаюся до всіх військовослужбовців і закликаю вас спокійно та розсудливо зробити особистий вибір і визначитися відносно подальшого проходження військової служби».

Розлючений Касатонов вигнав зі служби головного редактора газети Ярослава Князєва, а нерозповсюджену частину накладу наказав знищити.

Російський президент Борис Єльцин у заяві, опублікованій 11 січня, висловився рішуче: «Чорноморський флот був, є і буде російським». А командувач флоту, виступаючи в Кремлі 17 січня заявив, що «всіх кримчан охопило почуття величезного лиха, схоже на те, що було, коли почалася Велика Вітчизняна… цей раптовий перехід під Україну, зміна громадянства, орієнтирів, зміна історії — це неприпустимо».

Борис Єльцин

Першими сміливцями, які не побоялися виступити проти проросійського курсу командування, стали 6 офіцерів та понад 20 мічманів 3-ї роти школи водолазів під командуванням капітана 3 рангу Олександра Клюєва. Як він сам пізніше згадував, «Церемонія пвідбулась чітко, організовано. Коли про це стало відомо на флоті, мене викликали до помічника командувача Чорноморського флоту капітана 1-го рангу В. Долгова, де довелося пояснювати, що ми вважаємо себе громадянами України і тому присягнули на вірність її народові. Зранку наступного дня мене викликав до себе начальник школи водолазів капітан 2-го рангу В. Вишневський. І посипалися запитання: чому, мовляв, я, росіянин, присягнув, а він, що народився в Україні, не присягає; якими будуть мої дії, якщо надійде наказ міністра оборони України – взяти зброю і захопити штаб ЧФ? Довелося відповісти фразою: «Кому здати посаду?».

Водночас присягу принесли і майже всі матроси-строковики роти. Непокірного капітана намагався умовити особисто Касатонов, а не досягши успіху, просто звільнив Клюєва. Разом з ним були відсторонені від посад ще два офіцери, а вся рота розформована. Традиційно вважається, що вперше моряки поклялися у вірності Україні 18 січня. З цього дня й відраховується буття саме українських морських сил.

Незабаром перший заступник Головкому ВМФ СРСР Іван Капітанець своїм наказом вимагав у командувача ЧФ: «До офіцерів, мічманів, прапорщиків, які створюють нездорову обстановку у військових колективах, схильних до зради батьківщини та складання присяги на вірність Україні, застосовувати суворі заходи впливу аж до звільнення з посад і звільнення зі служби».

Також 18 січня присягу урочисто склали офіцери військово-морської кафедри севастопольського приладобудівного інституту, яку очолював професор, капітан 1 рангу Павло Чабаненко. А далі процес було вже не зупинити.

19 січня в центрі Миколаєва присягнули Україні 46 офіцерів і прапорщиків авіаційного полку 33-го навчального центру ВМФ. 25 січня у Севастополі – особовий склад 257-ї школи прапорщиків будівельних військ полковника Анатолія Вельського. Невдовзі з Москви надійшло розпорядження про розформування школи, однак саме її приміщення за два місяці стало штабом українського флоту.

Паралельно посилювався підтримуваний Москвою рух за присягу Росії. 19 січня до Севастополя військовим літаком командувача ЧФ терміново прибула делегація російських депутатів, які того ж дня у Володимирському соборі освятили Андріївські прапори і вручили Касатонову. А 23 січня парламент Росії ухвалив постанову про «незаконність» передачі Криму Україні у 1954 році.

На 26 січня була призначена присяга новобранців флоту на вірність СНД. З Москви до Севастополя прилетів головком Чернавін, на плаци кликали лише проросійських офіцерів, текст присяги Україні вилучали. Тодішній пресофіцер флоту Микола Савченко «на власні очі побачив, як силоміць змушували молодих українських хлопців присягати СНД. На плацу до кожного підрозділу було приставлено по кілька офіцерів управління частини, які слушної миті мали підштовхнути «бунтаря» або умовити присутніх батьків, щоб їхній син склав потрібну присягу».

Однак у 7-му навчальному загоні імені адмірала Октябрського майже 600 матросів з-понад 900 відмовилися давали клятву вірності СНД і присягнули Україні. Троє капітанів за це були звільнені наступного дня.

У 17-й бригаді Кримської військово-морської бази 260 матросів і офіцерів вирішили служити під українськими прапорами. Наступного дня міністр оборони України Костянтин Морозов зарахував бригаду до складу ЗСУ. У відповідь Катасонов відсторонив командира Юрія Шалита і відправив того служити в Грузію, а Морозова попросив «не втручатися».

Того ж дня під видом навчань і підготовки до 300-річчя російського флоту із Севастополя до Новоросійська вийшли крейсер «Москва», великий протичовновий корабель «Керчь» і сторожовик «Безукоризненный». На підході до Новоросійська Касатонов наказав командирам із заходом у територіальні води Росії підняти андріївські й російські прапори. У відповідь матроси-українці заявили, що вони вночі позривають їх і повикидають їх за борт, а потім зберуть свої речі і підуть з кораблів. Командувач флоту розлютився, але підняти прапори не ризикнув. 28 січня на борт «Москви» піднявся Єльцин. Він у черговий раз заявив, що виступає проти розподілу флоту і записав у книзі почесних відвідувачів: «Молодці, чорноморці! Так тримати, не похитнутися у цей складний період для країн СНД. Дякую за зустріч!».

Сторожовий корабель «Пытливый» (808) та протичовновий корабель БПК «Керчь» (713) Чорноморського флоту Росії, Севастополь, 2013 рік

1 лютого присягу Україні склали офіцери військової частини 40241 Будівельного управління ЧФ з ініціативи майора Володимира Холодюка. 11-12 лютого – майже сотня членів екіпажу великого протичовнового корабля «Сметливый» і частина офіцерів такого ж корабля «Николаев». Втім, обидва зрештою залишилися в російському флоті. 15 лютого – офіцери Будівельного управління ЧФ на чолі з начальником відділу підполковником Василем Атаманчуком. 16 лютого – понад 50% курсантів-випускників Київського Вищого військово-морського училища.

Події 22 лютого 1992 року як дзеркало відобразили весь драматизм тодішніх процесів. Саме напередодні дня радянської армії і флоту відбулись загальні збори 880-го окремого батальйону 810-ї бригади морської піхоти під командуванням майора Віталія Рожманова, на яких було вирішено продовжувати службу під українським прапором. Присягу прийняли 22 офіцери, 8 прапорщиків, 78 сержантів і матросів, або майже 45% особового складу всього батальйону.

По обіді Касатонов влаштував розправу. Рожманова і його заступника старшого лейтенанта Михайла Рудя відсторонили від посад і вивели за територію розташування, не дозволивши забрати особисті речі й попрощатися з товаришами. Батальйон роззброїли руками морських піхотинців з інших підрозділів бригади. Від офіцерів і мічманів під тиском вимагали письмово відмовитися від даної клятви. А коли це не вдалося – просто розформували батальйон.

Упродовж двох днів у підрозділа вилучили прапор і документи, командирів вигнали на вулицю, а морпіхів-строковиків розкидали по будівельних загонах від Феодосії до Очакова. Серед тих, хто втратив місце служби, була і прапорщик Валентина Коваленко – перша військова українського Чорноморського флоту. Показове приниження елітних військ було грізним сигналом усім іншим прибічникам України.

На знак протесту два сержанти та вісім матросів відправили Кравчуку і Морозову таку телеграму: «Ми, нижчепідписані, 22 лютого 1992 року прийняли присягу на вірність народу України. Через це нас за наказом командувача флоту адмірала Касатонова переводять з бригади морської піхоти в будівельні частини. Ми від присяги, яку прийняли на вірність народу України, не відмовимося. Хочемо і далі служити в МП, займатися бойовою підготовкою, вірою і правдою служити народу України».

А що ж Київ? На жаль, зосереджена на проблемах центру верхівка не звертала належної уваги на заклики з периферії – так, як це вже було у 1917-1918 роках, і як ще станеться 2014 року. Батальйон так і не зарахували до складу ЗСУ, і упродовж двох тижнів морпіхи роз’їхалися по нових місцях служби, а один майор і кілька молодших офіцерів відмовилися від присяги. Лише за пів року частину вірних військових вдалося розшукати і перевести до 1-го батальйону морської піхоти ВМСУ.

Служити Україні було нелегко. Принесення присяги новій державі вважалося керівництвом флоту «зрадою», «розколом військових колективів» і «зниженням бойової готовності». Офіцерів і матросів за їхній вибір цькували й дискредитували. Учорашніх відмінників підготовки оголошували професійно непридатними, називали «бандерівцями» та навіть «фашистами».

Однак попри всі перепони все більше кримських моряків переходили на український бік. І збереження ними вірності Києву стало одним із факторів, що не дозволили перетворитися Криму на гарячу точку ще на початку 90-х років.