«Останній бій буде – за мізки людей». Переселенці про те, з чого починати культурну деокупацію України

«Культурна деокупація»: з чого починати? Молодіжний центр у підвалі-бомбосховищі, відновлення знищених окупантами патріотичних муралів, концерти та фестивалі. З чого починати культурну деокупацію українських територій після їхнього звільнення? Це питання вже ставлять собі вимушені переселенці з Луганщини, чий край зараз майже весь – під окупацією. Люди мріють про відбудову малої батьківщини і її культурне відродження. Про все це вони говорили під час дискусії у форматі «вільного мікрофона», яка відбулася в Дніпрі. Цей захід, а також ще низку артівентів для внутрішньо переміщених українців організував Мандрівний культурний шелтер Луганщини.

Проєкт «Ти як?» на Радіо Свобода відвідав захід і розповідає про те, як різні діячі культури й громадські активісти з Луганщини, які вимушено покинули свої домівки, бачать культурну деокупацію своїх міст і перші ініціативи після повернення додому.

Олена Ніжельська – громадська активістка з Сєвєродонецька. Вона очолює громадську організацію «Кризовий медіа-центр «Сіверський Донець», є співзасновницею благодійного фонду «Діти райдуги» і депутаткою міської ради без повноважень. Разом із родиною евакуювалася й живе в Дніпрі.

Олена Ніжельська

На її думку, культурну деокупацію в Україні треба розпочинати вже зараз, зокрема, позбуватися стереотипів.

«Навіть звичка ставити поряд Донецьку й Луганську області, називати Донбасом – це стереотип. Так, ми географічно – поряд, але величезна частина Луганської області не має жодного відношення до Донбасу, бо це – Слобожанщина, це північ області, яка завжди була сільськогосподарською. Я можу говорити про це з упевненістю, бо моя мама родом з Троїцького району, це самий кордон з Росією, – і вона була українкою. Вона була україномовною до переїзду в Сєвєродонецьк, куди тоді, у 50-60-тві роки з’їхалося багато людей будувати місто», – пояснює Олена.

Говорячи про рідне місто, вона переконана: питання деокупації стосується передусім позбуття радянської спадщини. Адже Сєвєродонецьк будували як взірець «радянського світу».

Водночас, запевняє, до прикладу, північ області жила своїм життям. Тож Олена переконана: її рідна Луганщина – не суцільно проросійська територія. І нагадує про відважних жителів сіл і містечок, які чинили спротив, виходячи голіруч проти танків, а зараз – борються за Україну в підпіллі.

«Мені завжди так болить, коли я бачу картини, як чинили спротив російській окупації люди на Херсонщині. Але наскільки мало інформації про те, як в тих же Троїцькому, Сватовому, Старобільську виходили люди з українськими прапорами – на росіян зі зброєю й технікою і намагалися їх зупинити.

Мені здається, це наше, луганців, недопрацювання – що ми не розказали Україні й світу, як це відбувалося. А цей опір був! Маленька Шульгівка, одна з найменших громад, і її героїчна голова пані Наталя – намагалася голіруч спинити танки й пояснити, що їх тут не чекали», – зауважує Олена.

Переселенці з Луганщини дискутують про культурну деокупацію, Дніпро, вересень 2023 року

Після звільнення захоплених українських територій, на переконання Олени, слід виважено ставитися до відродження українських традицій – аби це не переростало в «шароварщину».

«Деокупація має бути сучасною, орієнтованою на молодь, українських науковців, бізнесменів, художників, поетів… Вони мають бути такими, на яких хочеться бути схожими. Також треба шукати нові підходи, нові платформи й способи. Наприклад, великий пласт культури зараз – це меми. Вони допомагають виживати. Що б не трапилося – хтось та про це та й пожартує. І це насправді підтримує», – говорить переселенка.

«Першочергове – це влада, міцна, надійна»

Ганна Рясна – громадська активістка, голова Луганської обласної молодіжної ради, директорка Луганського обласного центру підтримки молодіжних ініціатив та соціальних досліджень.

Ганна Рясна

Вона народилася й виросла в Лисичанську. Після початку повномасштабної війни її чоловік поїхав на фронт, а до того вивіз Ганну з сином до Дніпра. Тут жінка продовжує волонтерити, також працює з переселенцями, головно – з Луганської області.

За допомогою міжнародних донорів їй вдалося відкрити шелтер для ВПО. Також вона отримала грант на створення ресурсного центру для молоді з Луганщини. У ньому підлітки створюватимуть медіаконтент для однолітків, які перебувають створили студію, де будуть записувати програми, інтерв'ю, також є можливість проводити ефіри наживо.

Ганна Рясна

На думку Ганни, коли область звільнять і там налагодиться безпекова ситуація і з’явитися інфраструктура, що забезпечуватиме базові потреби людей, можна буде розпочати й культурну деокупацію регіону.

«Куди мені їхати, куди мені повертатися, якщо моє житло, приміром, розбомблене? Вселятися в чужі квартири, як це роблять російські солдати? Але ми – не вони, це не ок. Тому першочергове, я вважаю, це – влада, міцна, надійна, яка не краде, яка чує людей. Друге – люди, які нас там зустрінуть. Ми ж розуміємо, що багато людей залишилися, бо чекали, багато – тих, які підкорилися тій «владі», – каже вона.

Розпочати ж культурне відродження, каже Ганна, можна буде тоді, коли до регіону повернеться молодь. Ставка – на молоде покоління, вважає громадська активістка.

І переконана, що запорукою розвитку українського середовища стане стабільний фінансовий фон:

«Молодь має знати, що є іпотека, що вони, молоді люди із зарплатою в сім тисяч гривень, яка у нас в Молодіжному центрі, зможуть щось зробити. Ще один крок – створення робочих місць, ще – якісь класні умови для створення малого, середнього й великого бізнесу.

Хотілося б, щоби влада й громадський сектор були як єдиний механізм, щоб ніхто не тягнув на себе ковдру. Потрібно буде показати, що кожен зі своїми ініціативами, проєктними, навіть маленькими, буде почутий і підтриманий. Тоді буде багато класних кейсів, і всі потягнуться додому».

Переселенці з Луганщини дискутують про культурну деокупацію, Дніпро, вересень 2023 року

Вона також зазначає, що потрібно переглянути формат роботи багатьох закладів культури. Ідеться, зокрема, про будинки культури, один з яких вона очолювала впродовж семи років у Лисичанську.

«Коли вступив у дію закон про декомунізацію – так, ми прибрали російські костюми та інший «декор», але ми їх не виключили з обліку. І коли були ревізії, ми їх мали показувати, хоча б у якійсь шафі. Просто взяти й викинути було не можна.

Все російське повинне піти з нашого життя. Починаючи з костюмів, музеїв… У мене в палаці був музей содового заводу – і там було зо два десятки бюстів Леніна, які також нікуди не можна було подіти. Нам потрібно цього позбутися», – впевнена вона.

В окупованому Лисичанську, 2 червня 2022 року, Луганська область, Україна

Дієвим проєктом після деокупації, на переконання Ганни, може стати ініціатива на кшталт «Малі міста – великі враження». Це вже пробували реалізовувати на Луганщині, але забракло фінансової підтримки.

«Це крутий проєкт, коли приїздять експерти – місцеві і не тільки – вивчають культуру, потенціал того чи іншого містечка, аби з кожного, навіть маленького населеного пункту, можна було б зробити культурний бренд. Це має бути смачно й сучасно, щоб захопити молодь», – ділиться ідеями переселенка.

Ганна також впевнена, що будинки культури треба переформатувати – адже структура себе віджила:

«Мають бути відкриті майданчики, де можна прийти й обмінятися думками, отримати позашкільну освіту, можна комунікувати. Класна ідея – хаби, кризові центри, молодіжні ресурсні центри, де можна зробити «міжсобойчик» і поспілкуватися. Створення молодіжних центрів потрібно реалізувати на Луганщині – і в містах, і в селах. І їх потрібно багато. Але ми маємо розуміти: коли війна завершиться, ми ще багато років не будемо почуватися в безпеці. Тому треба буде подумати про підвальні приміщення – щоб там можна було і сховатися» і попрацювати»

За волонтерство й громадську роботу цьогоріч Ганна Рясна нагороджена орденом Княгині Ольги.

«Луганці зустрічали росіян з українськими прапорами»

Сергій Летучий – зі Старобільська, 20-тисячного, як каже сам, «російсько-суржикомовного міста» на Луганщині. Удома він був відомий своєю активною життєвою позицією – музикант, громадський діяч, організатор культурних івентів. До повномасштабної війни також був радником з інклюзії Старобільського району та волонтером.

Сергій Летучий

«Згадую 2013-ий рік, коли я починав волонтерити й організовувати культурні події, – у нас дуже багато було проросійських людей. Тепер я розумію, якщо б росіяни заходили тоді – то їх би зустрічали з російськими прапорами, а так – за вісім років було багато зроблено. Це треба розуміти й не знецінювати.

Наші луганці згадали про своє українське коріння, про те, що вони представники української культури, і вони зустрічали росіян з українськими прапорами. Про це треба говорити. Бо вийти на танк українськими прапорами – потрібна мужність. У нас в Старобільську взагалі зняли російський прапор, спалили, зняли на відео, виклали в інтернет. І мітинги були»

Сергій дивом зміг виїхати з дому на другий день повномасштабної війни – у нього, за збігом, був квиток і запрошення до друзів на Закарпаття. Зараз хлопець живе на заході України. З перших днів в Ужгороді він волонтерить, повернувся й до культурно-просвітницької роботи.

Ще вдома, розказує переселенець, він був засновником мистецького об’єднання Bet On Art, яке створило в Старобільську десять муралів, пов’язаних історією, особистостями та легендами краю. До справи могли долучатися всі охочі, а в останній день малювання кожного стінопису влаштовували концерти та виставки.

Нині місто захоплене російськими військами, і кілька муралів окупанти замалювали. Для Сергія принципово важливо відновити все зображене після повернення в український Старобільськ.

«Мурал «Пливи, рибо, пливи», який ми намалювали в центрі Старобільська на вірш Сергія Жадана, окупанти замалювали. І написали, мовляв, «мы избавляемся наследия киевской хунти». А то був вірш про любов, про кохання. Такий точно мурал, як був у Старобільську, ми відновили в Ужгороді як частинку культурної аури міста. Але я хотів би відновити його і в Старобільську»

Одним з перших заходів у рідному місті Сергій хотів би провести фестиваль пам’яті Івана Світличного:

«Світло-фест» – присвячений поетові й дисиденту Іванові Світличному, який був зі Старобільщини. Якраз перед війною домовилися про стіну. І Сергій Жадан сказав, що фонд його допоможе фінансово. Не встигли. Як мінімум це – зробити треба буде»

Зараз Сергій активно реалізовує себе і як виконавець, і як автор. За час війни у нього з’явилися нові пісні. Він також опікується культурною дипломатією, розмовляє з людьми на концертах і мріє про повернення додому.

«Коли ми відвоюємо наші міста, більша частина колаборантів повтікає. Ми це бачили 2014-го року на Луганщині. Дуже важливо «прошивку» людей поміняти. Методами культури – ми це теж проходили на Луганщині. Тоді багато було сепаратистів, «ватників». Але за вісім років ситуація змінилася, я знаю таких людей особисто. Але це – молодь, саме про неї я кажу. Вона й була більш проукраїнська. Як діяти з поколінням 70+ – я не знаю», – розмірковує музикант.

«Останній бій буде – за мізки людей. Кому, як не нам, треба буде відновлювати не тільки культуру, а й взагалі нашу Луганщину», – додає він.

Багато чого доведеться робити на ентузіазмі, каже Сергій, не завдяки, а всупереч, але він готовий до цього:

«У нас має бути здорова культура волонтерства. Це має бути потік, а не декілька ентузіастів, на яких все тримається роками. Але я й це уже у нас бачу – на зміну субкультурам прийшло волонтерство як окрема субкультура: є багато ініціатив, де молодь тусить, розважається, і водночас допомагає іншим. І це дуже круто»