Війна Росії проти України триває вже 9 років. Спочатку в 2014-му було захоплення Криму, потім – гібридне вторгнення на Донбас. РФ вдалося створити на Донеччині та Луганщині свої «маріонеткові республіки» «ЛДНР», але просуватись далі і окуповувати нові території захисники України агресору не давали. Так тривало, поки 24 лютого 2022 року Росія не розпочала відкрите і повномасштабне вторгнення в Україну.
За вісім років десятки тисяч жителів окупованої частини Донбасу залишили свої домівки, щоб будувати життя на вільній території України. Велика війна змусила стати переселенцями сотні тисяч жителів Донецької та Луганської областей. Російське «звільнення» стерло з лиця землі десятки сіл, селищ та міст сходу.
Станом на січень 2023-го Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури повідомляло про понад 170 тисяч зруйнованих житлових будинків по всій Україні. Найбільше постраждав схід.
Журналісти проєкту Радіо Свобода Донбас.Реалії поспілкувалися із чотирма переселенцями, яких війна (деяких двічі) вигнала з дому. Чи повернуться на рідний Донбас після його деокупації та яким бачать відродження регіону – далі в матеріалі.
ГАННА ПОПОВИЧЕНКО, ЛУГАНСЬК
«Чекали, що нас звільнять»
На інтерв’ю Ганна Поповиченко приходить у футболці із принтом розстріляної стели на в’їзді в «Луганськ». Говоримо спочатку про 2014-й і спогади про життя родини до початку бойових дій.
«До 2014 року ми жили в Луганську: я, мої батьки і їхні батьки, тобто ми усі з Луганщини, тут народилися і працювали. Я – в Луганському національному аграрному університеті, я була останньою, хто захистив дисертацію за України. Батько працював у Луганському онкологічному диспансері, мати – в обласній податковій інспекції», – розповідає Ганна Поповиченко.
У Луганську родина мала свій будинок з підвалом і гаражем, тому спочатку ховались там.
«Коли почалися масовані обстріли і зникли зв’язок та світло – ми чули всі ці ближні бої, чекали, що нас звільнять», – пригадує Ганна Поповиченко.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Ми боремося з Росією третину свого життя». Три історії українського спротиву в Донецьку і ЛуганськуРазом зі студентами вона виходила на проукраїнські мітинги. І дуже швидко, каже, отримала від керівництва попередження.
«Студентів відраховували, а мене в коридорах університету перестріли люди, які сказали, що якщо я не припиню виходити на мітинги, то з Луганська не виїду. А я тоді, це вже була весна [2015-го], планувала виїжджати з міста», – розповідає жінка.
«Ви нам тут не потрібні»
На початку жовтня Ганна почала шукати нову роботу – її тодішнє керівництво повідомило, що університет не переїжджатиме з Луганська.
Ганна Поповиченко в 2014 році ходила на проукраїнські мітинги в Луганську
«Першого жовтня на сцену [Луганського національного аграрного] університету вийшов «новий міністр освіти «ЛНР», і я того ж дня забрала документи. Поїздила по всій Україні, залишала резюме і кожен, мені здається, мав за свій обов’язок сказати: «Ви ж їх звали, то і їдьте туди». На мою відповідь, що я не звала, відповідали, що «і ми вас сюди не звали, ви нам не потрібні».
Своє нове життя Ганна будувала спершу у Харкові, там купила квартиру і народила доньку. Згодом через клімат, який не підійшов дитині, переїхала до Сєвєродонецька – там вже облаштувалися її батьки.
Батьки Ганни Поповиченко виїхали з Луганська та оселилися в Сєвєродонецьку
«У липні 2021 року ми купили у Сєвєродонецьку квартиру, у мене налагодилося з роботою, університет переїхав у це місто. Тобто все структурувалося – і тут війна. Думаю, ті, хто з Донбасу, відчував, що повномасштабної війни не уникнути, і Путін не зупиниться лише на сході України», – розповідає Ганна Поповиченко.
24 лютого, коли уся країна прокидалася від вибухів – у Сєвєродонецьку ще було тихо. Проте вже за кілька годин почула прильоти у житлові квартали і сусідні міста й родина Галини. Пригадує, особливо відчувалось, як обстрілюють Попасну, Щастя і Станицю Луганську.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Допити ФСБ, питання про «СВО» і порпання в телефоні: що треба знати для виїзду з окупаціїБатько не хотів залишати своїх пацієнтів в онкодиспансері, тому родина лишалась. Вирішили таки виїжджати, коли прийшло усвідомлення – залишатися в Сєвєродонецьку небезпечно.
«Батькові подзвонив співробітник, розповів, що проїхав через Кремінну, тобто тим шляхом, яким ми збиралися їхати. Сказав: я проїхав, все гаразд, вже під Лиманом. Ми виїжджаємо з моїми батьками, тато за кермом, і беремо з собою мою подругу з дитиною. У Кремінському районі, не доїжджаючи до чергового блокпоста, почався шалений обстріл, тато розвернув машину, щоб поїхати назад, але не встиг», – Ганна робить паузу, згадуючи ті події.
«Снаряд прилетів просто в голову»
Під час евакуації їхня машина потрапила під обстріл противника, снаряд влучив у голову батькові Ганни – чоловік загинув миттєво, розповідає жінка.
«Прилітає по машині з мого боку, я відчуваю, як щось впивається у ногу. Піднімаю очі, а батько вже мертвий. Мати кричить: Сєрьожа, чого ми не їдемо, а я розумію, що ми вже приїхали. На мені горить пуховик, горить сама машина. Салон вигорає за 4 хвилини, і я кричу, щоб всі вилазили з машини», – Ганна плаче.
Снаряд влучив татові Галини просто в голову. Родина і досі не знає, де його тіло
Тоді біля Кремінної Ганна втратила і подругу, разом із якою вони евакуйовувалися – але встигла врятувати її доньку. Зараз дівчинка з рідними.
Сама Ганна отримала понад 40 осколків по всьому тілу, її мати отримала опіки, намагаючись витягнути татове тіло з палаючої машини. Де тіло батька і чи поховане воно, родина досі не знає.
«Хочу в Луганськ!»
Вдруге життя спочатку родина почала у Києві. Ганна влаштувалася на роботу в два університети, облаштовує життя у столиці. Розповідає: і харківська, і сєвєродонецька квартири постраждали від війни. Перша, говорить, дещо менше, до другої навідалися «освободітєлі»: винесли все цінне, поміняли замки.
Не знає, що буде з житлом далі. Проте для себе вже точно вирішила, що робитиме після звільнення Донбасу.
«Я вважаю, що повинні відновлювати міста і регіони ті, хто там жив. Я навіть маю план в голові, із чого починати відновлення, це потрібно робити. І я знаю дуже багато людей, які будуть повертатися. Дуже багато людей, які теж хочуть повернутися, я теж дуже хочу в Луганськ», – ділиться планами Ганна Поповиченко.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Як РФ «звільняла» Донбас: міста Сходу, які стер з лиця землі російський наступНАТАЛЯ МАЛЯРЧУК, ЛУГАНСЬК
«На телекомпанію приходили невідомі люди зі зброєю»
Наталя Малярчук – телевізійниця, починала свою кар’єру на Луганському обласному. Пригадує, що події 2014 року спочатку не сприйняла всерйоз. Вирішила їхати, коли у будівлі ТРК з’явилися чужинці з автоматами.
«Ти ідеш по коридору, а він позаду, і невідомо, що йому може не сподобатися, і він вистрілить. Зібрала валізу, поїхала до сестри в Суми на річку купатися на пару тижнів. І от 8 травня 2014 року як виїхала, так більше і не поверталася. Пару тижнів затягнулися», – розповідає Наталя.
Наталя Малярчук працювала на телекомпанії в Луганську до 2014 року
Увесь цей час Наталя слідкує за новинами регіону, проте спілкування підтримує лише з тими, хто обрав Україну. У Луганську лишилася могила батька Наталі, який помер 2013-го, вона і досі не може її навідати.
Повномасштабне вторгнення Наталя із чоловіком та новонародженою донькою зустріли в Бучі.
«День 24 лютого – це просто як якийсь жахливий сон, бо ми не розуміли, що нам робити. У нас немає своєї машини, я чую, як за стінкою сусіди збирають речі, як заклеюють вікна скотчем. Мене охопила паніка, і навіть не за себе більше, а саме за дитину», – розповідає Наталя Малярчук.
«Перетнула кордон з Луганською областю 23 лютого»
Виїжджала із Бучі родина Наталі разом із друзями, дорогою мали зустрітися зі її матір’ю, але вони не змогли доїхати одне до одного.
За кілька місяців до повномасштабної війни Наталя народила доньку
«Моя мама якраз мала їхати до нас із Луганська (їздила до міста на кілька днів), і вона встигла 23 лютого перейти КПП, і я прямо зітхнула з полегшенням, бо не уявляю, якби вона не встигла, то що б було», – каже Наталя.
Із мамою жінці пізніше вдалося таки зустрітися. Зараз вони на заході України, чоловік – на фронті.
Наталя не сумнівається, що її Луганськ – повернеться до складу України. А от чи повернеться туди жити сама, сумнівається.
«Я хочу відвідати могилу свого тата. Сказати, що я би хотіла в Луганську жити... У мене вже нове життя в Бучі. І, я думаю, якщо повернуся жити із заходу України, то саме туди», – підсумовує Наталя.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Вилікувати» українськість: як і навіщо РФ вивозить дітей із Донбасу до РосіїІГОР ПАВЛЮК, МАРІУПОЛЬ
«Ми фактично жили на роботі»
Маріуполець Ігор Павлюк усміхається, пригадуючи своє життя до повномасштабного вторгнення. Каже, мав усе, про що можна мріяти. Тепер лише мріяти і може.
«Я працював директором палацу культури «Український дім», там найбільша сцена на сході України, жив у самому центрі Маріуполя, жартував, що центральніше вже нікуди. У мене чудова родина: дружина та двоє дорослих дітей, менша донька навчається в університеті. Собака, якого ми змогли вивезти з собою», – розповідає маріуполець Ігор Павлюк.
Про початок війни Ігор дізнався від знайомого з Києва, спочатку не повірив.
«Дзвонять друзі: Ігор, у нас війна. Кажу: зачекайте, війна не може бути. Нам тут важко, тому що ми вже звикли, все ж таки 8 років прифронтове місто. Ми хоча б були частково до цього готові, що якісь можуть бути проблеми, але про те, що звістка прийде з Києва, що така ситуація страшна – я не вірив», – розповідає чоловік.
Ігор Павлюк був директором палацу «Український дім» в Маріуполі
Пригадує, того дня поїхав на роботу, адже розумів – палац розташований у стратегічному районі міста. Звідти протягом усього дня відправляли українських військових на перші бої, приймали перших маріупольців в укриття та облаштовували бомбосховища.
«Я дуже вдячний своїм співробітникам, які допомагали організовувати все це, що були поруч, ми спочатку фактично жили на роботі. Проте дістатися до палацу я міг лише до 7 березня, далі це вже було небезпечно», – розповідає Ігор Павлюк.
Читайте також: Що буде з «Азовсталлю» і драмтеатром: маріупольці говорять про майбутнє свого міста після звільнення
«30 секунд врятували життя моїм дітям»
Ігор зізнається: вважав, що центр міста лишиться цілим, бо поруч пологовий будинок та будинок зв'язку, але все це, каже, було зруйновано російськими обстрілами. У багатоповерхівку, де мешкала родина Павлюків, вперше російський снаряд влучив 9 березня, зауважує Ігор.
«У цей час ми вже готували на вогнищах, жили практично на вулиці, бо страшно було підніматися нагору. Приготували сніданок на багатті. Я говорю, що, напевно, барбекю наївся до кінця свого життя. Ми тоді не готові були до того, що спатимемо в підвалі або ночуватимемо на вулиці. Тоді ще все-таки ми піднімалися додому і думали, що у нас все буде добре», – говорить чоловік.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Як РФ «звільняла» Донбас: міста Сходу, які стер з лиця землі російський наступ9 березня вони з сім'єю так само піднялися. Це було востаннє, коли вони були у своїй квартирі.
«Діти були у своїй спальні, що там ще збирали, дружина кличе їх їсти, і десь за 30-40 секунд на місці їхньої кімнати – розвалини. Було влучання, ми заглянули – пожежі не було, я не знаю, можливо, вибуховою хвилею знесло, але вже не було ні меблів, ні речей, нічого, ось просто голі стіни. Весь час кажу, значить так воно мало бути: ось буквально секунди, які врятували моїм дітям життя», – пригадує Ігор Павлюк.
Ігор Павлюк разом з родиною планує повернутися додому після звільнення Маріуполя
Повністю квартира згоріла 16 березня, коли військові РФ завдали авіаудару по Маріупольському драмтеатру. Родині вдалося виїхати з міста лише 22 березня. Попри все – Ігор з родиною мріє про повернення. Іноді, каже, йому сниться місто, яким воно було до початку повномасштабного вторгнення Росії.
«Сниться, як я ходжу по Маріуполю, дивлюся на його гарні вулиці. Хочеться додому, дуже хочеться, навіть попри те, що із матеріального там нічого не лишилося. І у мене в Маріуполі лишилися друзі, з якими я зрідка спілкуються, вони чекають на повернення України», – ділиться своїми переживаннями Ігор Павлюк.
Квартира Ігоря Павлюка після першого влучання в будинок
МАРИНА УСТІНОВА, КРЕМІННА
«Не могла навіть уявити війну в XXI столітті»
Із Мариною Устіновою ми кілька разів зідзвонювалися по відеозв’язку – через слабкий інтернет. Нині жінка живе в селі на Дніпропетровщині, а до повномасштабного вторгнення Росії жила в Кремінній.
10-річний Славко спершу навчався у Кремінській школі онлайн, а потім перевівся до сільської
«Дитина ходила до школи, ми з чоловіком працювали, я була приватним підприємцем. Пам’ятаю, що напередодні вторгнення готувалися до святкування дня народження сина. Я чула, що може бути якась активізація бойових дій, але не могла навіть уявити війну в XXI столітті», – розповідає жінка.
Родина Устінових зібрала речі ще 24 лютого, проте вирішила перечекати кілька днів – не хотіли залишати будинок і літніх батьків, які відмовлялися виїжджати. Проте змінили думку 8 березня.
«Сусідні села вже захопили, прильоти були і в наше місто. Гепало на сусідніх вулицях, на околицях, вже світло почало зникати і зв’язок, 8 березня полізли у підвал, бо так сильно почали гатити, що я того ж дня сказала мамі: збираємося і виїжджаємо в найближчі дні», – пригадує Марина.
Речей узяла небагато, щоб у разі обстрілу можна було однією рукою – тримати 10-річного Славка, в іншій – необхідні речі.
Там, де тихо
Виїжджали із міста кількома родинами, одразу домовилися – їдуть не в мегаполіс, а кудись, де немає стратегічних об'єктів.
«Шукали, щоб поруч не було ніяких баз, ТЕЦ, залізниці та інших вузлових сполучень. Так і подумали, що все-таки в селі буде краще. Нас поселили в дитсадочку в селі на Дніпропетровщині, бо ми були одні з перших переселенців, хто приїхав. Прожили там 5,5 місяців. Спочатку було холодно, спали одягнені, опалювали вугіллям, бо у цьому селі лише школа газифікована», – розповідає Марина Устінова.
Родина Устінових переїхала із міста в село через війну
Син Славко навчався онлайн у своїй кремінській школі, але цього року родина забрала документи та перевела хлопчика до третього класу сільської школи.
«Очне навчання не зрівняти з онлайн, йому дуже подобається. Звісно, що йому бракує спілкування, він сумує за друзями. Я сама сумую за рідними, у нас в Кремінній лишилася рідні, і з ними вже давно немає зв’язку, навіть не можна дізнатися, чи вони живі», – розповідає Марина Устінова.
Славко із татом на рибалці в селі на Дніпропетровщині
Що із їхнім будинком – родина теж не знає, відомо лише, що осколок пошкодив дах свекрушиної садиби, минулося без жертв.
Про повернення до рідної Кремінної родина Устінових думає постійно, проте, зізнається жінка, розуміють – одразу після звільнення не поїдуть.
«Знаєте, я дивлюсь на це ясними очима: такого життя, як раніше, там не буде. Для дитини, яка бігає, він там не зможе так от просто гуляти, як тут: вийшов за село і пішов до річки рибалити. Доки це 50 на 50, чи будемо там далі жити. Звісно, хочеться», – підсумовує Марина Устінова.
Та доки плани про повернення – лише у мріях, переселенці, яких війна вигнала з дому – будують своє життя у нових містах.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.