Переселенка з Луганщини Віра Аннусова, яка зараз живе на Дніпропетровщині, зібрала понад пів тисячі свідчень очевидців і жертв Голодомору 1932-33 років. 67-річна жінка присвятила цій справі майже все своє життя, адже перші свідчення записала ще школяркою – від своїх родичів та односельців. На Луганщині вона вчителювала, займалася правовим захистом жінок і їхніх сімей, розвивала «зелений» туризм, але з початком війни була змушена виїхати – через проукраїнську позицію та правозахисну діяльність. Зараз домівка жінки – в окупації.
Про те, чому її так зачепила тема штучного голоду в Україні, про вчителювання й правозахисну роботу, а також про сучасну війну і свої сподівання на перемогу Віра Аннусова розповіла Радіо Свобода.
Віра Аннусова майже все життя мешкала на крайньому сході Луганщини, у Біловодському районі, недалеко від історичного регіону області Війська Донського. Народилася на хуторі Бересток, якого зараз вже немає на мапі, – свого часу його визнали безперспективним, люди виїхали. Там, де була батьківська хата, каже Віра, квітують воронці. Так у її краї називають півонію вузьколисту.
У рідних краях Віри Аннусової
Історія роду
Жінка з теплотою розказує про історію свого роду, бо знає його вглиб на кілька поколінь. Були серед її старших родичів і гречкосії, і лікарі, і майстри.
«По маминій лінії – це Новохацькі-Філіпенки. Новохацькі були поляками, які прибули на ці землі в середині ХІХ століття, коли тут розбудовувалися кінні заводи, «Беловодская группа конных заводов» . Вони виготовляли образи, музичні інструменти, а також мисники, прядки, шафи, столи тощо. Були майстровитими й небідними. А Філіпенки – з роду в рід лікарі, славилися тим, що могли лікувати хворобу на сказ, яка в більшості вважалась невиліковною. Родинна легенда говорить, що родина знахарів Філіпенків пожертвувала 2 тисячі рублів асигнаціями на купівлю дзвонів для Храму Покрова Богоматері у селі Городище на Біловодщині. А такі великі на той час кошти вони отримали від Деркульського кінзаводського начальства за виконану профілактичну роботу в боротьбі зі сказом», – говорить Віра.
По батькові в її роді – Сердюки-Шевченки. Одні – споконвічні хлібороби, які вміли не тільки вирощувати, а й вигідно продавати врожай. Другі – майстрові: будували клуні, комори й хати.
Віра Аннусова розповідає про часи свого дитинства
Одна з сімейних оповідок – про те, як її прадід вдруге оженився, розказує Віра.
У нас на Луганщині бракувало наречених, якось більше хлопчиків народжувалосяВіра Аннусова
«Мама мого батька, моя бабуся, рано осиротіла. В 9 років померла її мама, залишивши моєму прадідусю Прокопові троє дітей. Він довго не одружувався. А потім настав час. У нас на Луганщині бракувало наречених, якось більше хлопчиків народжувалося. Та і москалям-конюхам, що служили на кінних заводах, почали виділяти земельні наділи і дозволили одружуватися на місцевих – от і вони ще підібрали наших дівочок. Було так: як упораються з урожаєм, то цілі обози з Луганщини їхали на Кобеляччину, на Полтавщину, зупинялися в постоялих дворах. І поки не просватають кожному привезеному парубку дівку – додому не поверталися. Повіз женити прадід Прокіп свого молодшого брата – та й сам там одружився. Привіз моїй бабусі мачуху. Не саму – а з чотирьома дочками. Таке було життя», – розказує Віра.
«Якби моя воля, я б кожного історика, перш ніж він почне працювати, примусила б спершу дослідити й написати свою родинну історію», – додає жінка.
Перші зібрані свідчення про голод
Інтерес до дослідження історії свого роду й краю, розповідає Віра, у неї прокинувся ще в дитинстві. Про нелегке життя краян я дізналася з розповідей дідуся і бабусь. Чула від рідних і про те, що в 1933-му в селі був страшний голод. Але про те, що місця масових поховань є не тільки на цвинтарі, вперше дізналася від сусідки, бабусі Горпини. Якось Віра з однолітками вирішила покататися на санчатах в одній місцині, та сусідка застерегла: «Не можна, там поховані люди». Як так сталося – розказала бабуся та її подруги.
Люди, які доходили до нашого села, знесилені від холоду й голоду, помиралиВіра Аннусова
«Голодні йшли через наше село на Ростовщину – там голоду не було, можна було виміняти харчі або постарцювати. Та в січні 1933 року тут був виставлений червоноармійський «роз’їзд», і людей не стали пускати. Люди, які доходили до нашого села, знесилені від холоду й голоду, помирали. А там далі був тік Дреєва Титка, заможного чоловіка, який мав комори для зерна, погріби для овочів. Коли люди мерли, відвозити їх за шість кілометрів на цвинтар не було чим, тому їх чоловік складав у погріби – як у братські могили. І сам він наприкінці 1933-го сів під коморою й помер. У моєму дитинстві на цьому місці вже двору не було. Ця розповідь сколихнула мене», – говорить Віра.
Зібрані свідчення пізніше увійшли до книжки
Потім вона розпитала про голод у свого дядька Гаврила, з яким разом пасли корів. «Можна я запишу?» – питала в нього. «Нічого не пиши!» – з притиском відповідав він. Люди побоювалися розповідати, говорить жінка, адже за це можна було поплатитися волею.
«Жінки розповідали живу, не книжну історію»
Після 6-го класу, під час літніх канікул, її взяли працювати помічницею обліковця на третє відділення Деркульського кінного заводу. Дівчина прислухалася до розмов дорослих в обідню перерву.
«Це були дядьки – трактористи, водії. Говорили багато. Молоді хлопці – про армію, а старші – про розкуркулення і колективізацію, про війну і голод. Розповідали про те, хто як виживав. Запам’ятати все було неможливо, але я могла десь собі збоку сісти й трішечки записати в блокнот», – говорить жінка.
Віра Аннусова
Навчаючись у школі, вона мріяла стати адвокатом, але доля завела її на фізмат. Під час навчання в Луганському педагогічному зустріла свого майбутнього чоловіка, побралися. Далі разом вчителювали – спершу на Ростовщині, а потім – на малій батьківщині, в Бараниківці на Луганщині.
Віра Аннусова викладала фізику, математику й астрономію. В рідній школі була організатором позакласної та позашкільної роботи. Вела туристсько-краєзнавчу секцію, разом з учнями зібрала список вдів, які втратили чоловіків на фронтах Другої світової. Ходили по хатах, розпитували і записували. Це було в середині 1980-х, згадує вона.
Трішки про війну, а більше – про голодВіра Аннусова
«Жінки розповідали живу, не книжну історію. Трішки про війну, а більше – про голод. 1984-85 роки. Це були жінки 1914, 1915 років народження, тобто вони 1933-й рік пам’ятали добре. Я тоді багато чого змогла записати, урожайні були роки на записи. Якось мене директор викликала, каже: «От і діти кажуть, мовляв, там баби таке розповідають…». Тому я дивилася по ситуації. Якщо бачу, що жінка охоча до розмов, то казала учням: «Дітки, ви ідіть вже, а я ще поспілкуюся». Або окремо приходила, в інший день», – розказує дослідниця.
Перші публікації про Голодомор і правозахист
На початку 1990-х років про Голодомор в Україні заговорили сміливіше, пригадує Віра. Тоді вона змогла опублікувати перші розповіді свідків.
«Перші публікації – у рухівській газеті «Час». На якомусь із заходів я зізналася, що в мене є записи спогадів очевидців 1932-33-х. І до мене звернувся член Народного руху Іван з пропозицією надрукувати їх. І вони були надруковані в скороченому вигляді», – говорить вона.
|
Після початку повномасштабного вторгнення РФ розгляд питання про визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу активізувався в низці країн.
Європейський парламент 15 грудня 2022 року підтримав резолюцію про визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу. Євродепутати також закликали Росію як правонаступницю СРСР вибачитися за дії радянського режиму проти України.
Штучний голод, влаштований радянською владою в 1932–1933 роках в Україні, відомий як Голодомор. У листопаді 2006 року Верховна Рада визнала його геноцидом українського народу.
Україна з посиланням на дані науково-демографічної експертизи стверджує, що загальна кількість людських втрат від Голодомору 1932–33 років становить майже 4 мільйони осіб, а втрати українців у частині ненароджених становлять понад 6 мільйонів.
|
Школі Віра Аннусова присвятила більш як чверть століття. Вийшовши на пенсію, обрала громадську роботу. Стала головою районної правозахисної жіночої організації «Первоцвіт».
«Розпад колгоспів, розпаювання землі – скільки виявилося питань, які треба було вирішувати, щоб все було чесно. Ми скільки питань розв’язали, там – до тюрми не допустили, де справи були шиті білими нитками, там – і з тюрми витягли, там – відстоювали права людей на роботу», – задує жінка.
Як почалася війна?
Незадовго до 2014 року, розказує Віра, місцеві дізналися, що неподалік, по той бік кордону, на Ростовщині, розбудовують аеропорт. Люди дивувалися: навіщо там злітна смуга, з якої можуть злітати військові літаки?
Коли у 2014 році почалася війна, вони з чоловіком ще трималися рідної хати. Віра, як й інші жінки з села, збирала допомогу для українських бійців. Тоді, каже, дізналися: бойовики викрали голову Луганського обласного об'єднання «Просвіти» Володимира Семистягу й майже два місяці протримали в підвалі.
Казали, що й ми всі, правозахисники, були в «розстрільних списках»Віра Аннусова
«Казали, що й ми всі, правозахисники, а на Луганщині було нас немало, були в «розстрільних списках». Але ніхто ж ті списки не бачив. Село ще не було захоплене», – згадує Віра.
Переселення, хата, робота
Аби не наражатися на небезпеку, жінка з чоловіком вирішили виїжджати. Осіли на Дніпропетровщині: спершу – в Царичанці, а зараз – у Петриківці. Облаштуватися в поважному віці на новому місці непросто, зізнається переселенка. Житло знімали, а потім купили хату.
На сьогодні чоловік вчителює, а сама Віра працює в Музеї спротиву Голодомору в Дніпрі методисткою відділу науково-просвітницької та методичної роботи. Зараз вона готує до друку дві книжки: про їжу часів Голодомору та про українські народні свята.
На заході в музеї
«Я не люблю ці слова – «сурогат», «їдло»… Це – їжа, яка б вона не була, але люди вижили завдяки їй у голод. Це буде книга про їжу – спогади людей про те, як вижили, як харчувалися. А друга книжка – про свята, про традиції, які ми втратили. Я збирала це по крупинках», – каже науковиця.
Віра Аннусова показує, як пряли в давнину
На Дніпропетровщині вона не тільки продовжує займатися дослідженнями, а й проводить лекції та майстер-класи, розказує про народні традиції й ремесла.
На майстер-класі з прядіння у Віри Аннусової
Тут знадобився досвід роботи в «зеленому» туризмі – удома залишили етносадибу, в якій до війни побували гості не тільки з різних куточків України, а й з-за кордону.
«Степи, білі гори, криниці – оце найцінніше в нашому краї, на Луганщині. Наша садиба мала назву: «Дім, закутаний в теплінь». Ми купили в райцентрі стару дерев’яну хату, привели її до ладу. Син, невістка – всі разом працювали. На пагорбі, під виноградом. Збиралася молодь, стояли столи, в печі – умлівала каша чи картопелька. Внизу була криничка з доброю водою, ми її чистили. А якщо в самих не було сил – писали оголошення, збиралися люди на допомогу. Не було у нас огорожі, але ніхто жодного разу нічого не пошкодив, не вкрав. Зараз це все в окупації…», – каже Віра.
Що далі?
У жінки – двоє дорослих дітей і троє онуків, та сьогодні вони не поруч через війну. Болить душа, каже Віра, й за малу батьківщину.
Віра Аннусова на Луганщині. «Недавно виставила в себе на фейсбуці – воронці квітують»
Але найважливіше – не розпалити вогнище розбрату між нами, українцямиВіра Аннусова
«Недавно виставила в себе на фейсбуці – воронці квітують… Може, і дурницю зробила. Але мені так захотілося додому! У нас природа самобутня. І люд. У нас же Дике поле було. Люди туди збігалися з усіх-усюд і сплітали такий культурний віночок, який важко розірвати. Сподіваюся повернутися додому. Але є сумнів… Мені здається, що після війни буде тяжко морально. Люди виснажені, є недовіра – між людьми, між верхами й низами. Буде важко й економічно. Але найважливіше – не розпалити вогнище розбрату між нами, українцями», – вважає жінка.
Воронець, ботанічна пам'ятка природи місцевого значення, Біловодський район Луганщини
«Підтримують мене оті короткі меседжі від рідних: «оки» та «норми», від старшого онучка: «Бабусю, рідненька, не хвилюйся, все буде добре!» – додає Віра.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Сенат Франції визнав Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Парламент Словенії визнав Голодомор геноцидом українського народу ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Шиють одяг рятувальникам і мріють про контрнаступ. Історія переселенців з Луганщини, які відновили бізнес з нуля ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Погляд на Донецьк: де зараз вчителька з відомого муралу в Авдіївці ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Більшість із нас – не герої, але й не зрадники». Учитель з Донбасу написав книгу про свій досвід переселенстваМасштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.