Міфи про передачу Криму в 1954 році: «Це зовсім не подарунок Україні від «п’яного Хрущова»

У п'ятницю, 19 лютого, виповнилося 67 років указові президії Верховної ради СРСР про передачу Кримської області до складу Української РСР. Згідно з текстом документа, рішення було ухвалене, «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські й культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР».

Але в наступні роки ця історія обросла масою інтерпретацій, серед яких зустрічається уявлення про те, нібито Крим був подарунком Україні з боку «п’яного Микити Хрущова». Вже після початку російської окупації у 2014 році у Кремлі всіляко підтримували ідею «незаконної передачі» півострова Україні у 1954-му. Про те, що стоїть за цими міфами й чому півострів насправді опинився під контролем УРСР, ішлося в ефірі Радіо Крим.Реалії.

Український історик, доктор наук Юрій Шаповал висловив думку, що за звичною для обивателя інтерпретацією про перепідпорядкування Криму Україні у 1954 році втрачається маса історичного контексту й нюансів.

Юрій Шаповал

«До здобуття Україною незалежності ніхто не педалював тему Криму як «подарунок п’яного Хрущова». Звичайно ж, це ніякий не подарунок: Крим ‒ історична батьківщина кримських татар, і тут нас має цікавити тільки те, наскільки жорстоко режим обійшовся з кримськими татарами під час депортації 1944 року. Щоб повною мірою зрозуміти тему приєднання Криму до України, варто згадати події 18-го століття. У 1783 році Катерина Друга видала маніфест про приєднання півострова, та європейські держави виступили проти. У відповідь імператриця наголосила, що Крим приєднали з однією метою ‒ цивілізувати місцеве населення. Зрозуміло, це був наскрізь фальшивий аргумент. І ось після того, як російські солдати, яким пропонували залишатися в Криму після демобілізації, стали тікати звідти, на півострів уперше вирішили переселяти українців», ‒ каже історик.

Юрій Шаповал наголошує, що врешті-решт частка українців у населенні півострова досягла 42%, проте потім його демографічний склад був знову змінений і Російською імперією, і Радянським Союзом.

«Згідно з переписом 1939 року, у Криму жило майже 49% росіян, 25% кримських татар і 10% українців. Тобто відбулася русифікація. Микита Хрущов дуже уважно відстежував цей процес. Всупереч усім міфам, він не був українцем ‒ він був росіянином і за походженням, і за образом мислення. Коли він очолив уряд УРСР у 1944 році й заглибився у кримську тему, то зрозумів, як багато Україна віддає півострову, формально підлеглому РРФСР. Після депортації кримських татар саме українці знову стали донорами населення для Криму. По суті, Хрущов у результаті запропонував раціональне рішення: мовляв, якщо ми вже беремо участь у всіх цих кримських справах, раз ми даємо людей і таке інше, то введімо Крим до складу УРСР і забудемо про це. Тільки коли розвалився Радянський Союз, почався вселенський плач, і тема Криму спливла в дусі імперського реваншу», ‒ каже він.

За оцінкою Юрія Шаповала, реваншистські сили в Росії перетворили перепідпорядкування Криму УРСР на політизований міф для ідеологічного тиску на Україну.

У жовтні 2018 року мер Москви Сергій Собянін у розмові з президентом Росії Володимиром Путіним сказав, що російська столиця й Севастополь були містами-побратимами, «навіть коли Севастополь не був у складі Росії». Путін поспішив виправити Собяніна, наголосивши, нібито Севастополь «юридично завжди був у складі Росії», бо, мовляв, вважався «містом центрального підпорядкування, і навіть при передачі ‒ незаконній передачі ‒ Криму зі складу РРФСР до складу Української РСР». За словами російського президента, про Севастополь у 1954 році «просто забули», і згідно з цією логікою, він так і залишився російським містом.

Журналіст із Криму Микола Семена спростовує ці аргументи і вважає слова Путіна однією з ознак того, що Росія штучно нагнітала тему про належність Криму після 1991 року.

Микола Семена

«Не можна говорити, що Севастополь не передавався Україні, бо сам себе визнавав у складі Кримської області. Вся партійна організація міста підпорядковувалася Кримському обкомові партії. Загалом можна сказати, що Україна погано розпорядилася Кримом: його облаштування, зокрема й будівництво Північнокримського каналу, лягло на плечі Києва, а не Москви, яка за дев’ять років до 1954 року фактично нічого не могла зробити з півостровом. Уже після здобуття Україною незалежності, якби місцеві сепаратисти не підтримувалися і не надихалися з Москви, вони продовжували б орієнтуватися на Україну і вважати Крим її частиною. Київ же діяв за принципами демократії і намагався прислухатися до думок місцевих начальників, які потрапили під російський вплив. Катастрофа 2014 року була повністю інспірована Кремлем», ‒ наголошує Семена.

Журналіст із Севастополя Давид Аксельрод вважає, що севастопольці, ймовірно, не надають великого значення перепідпорядкуванню Криму УРСР з подачі Микити Хрущова.

«Сьогодні про події 1954 року тут не говорять ніяк ‒ за межами, можливо, спеціалізованих наукових конференцій. Севастопольці в більшості своїй взагалі відокремлюють себе від Криму, тобто склалася певна міська ідентичність. Це було закрите місто, місто особливого підпорядкування, і навіть не в контексті України чи Росії, а просто Севастополя як відокремленого суб’єкта. Тобто це не пов’язане з тими ж заявами Путіна, нібито про місто забули тощо. Зараз тут готуються до різних заходів із приводу подій лютого-березня 2014 року, у місцевій пресі публікують спогади їхніх учасників», ‒ каже севастопольський журналіст.

Тим часом російський економічний оглядач Максим Блант називає рішення перепідпорядкувати Крим УРСР у 1954 році суто технічним.

Максим Блант

«Із точки зору інфраструктури таким чином було набагато простіше забезпечити Крим усім необхідним. Я кажу про воду, електрику, транспорт ‒ із Україною налагоджувати це все було зручніше. Я б не шукав тут глибинних підтекстів, прихованих мотивів Микити Хрущова тощо. Мало того, те саме засідання президії Верховної ради СРСР вів Георгій Маленков, що якраз показує: питання передачі Криму не вважалося історично значним. Ось Калінінградську область залишили як окрему, а могли б приписати до Литовської РСР. Все одно не було, скажімо, окремо України і «Молдавії» ‒ був СРСР. Після війни відновлювати треба було все, зокрема і Крим. Півострів навіть мав деякі переваги, бо тут було тепле море. Сюди спрямовували навіть більше ресурсів, тому що хотіли зробити всесоюзну оздоровницю», – каже російський оглядач.

На думку Максима Бланта, спроба анексії 2014 року призвела до негативних наслідків як для Росії, яка відтоді змушена вкладати в півострів величезні ресурси, при цьому перебуваючи під західними санкціями, ‒ так і для самого півострова, з огляду на його втрати від розривів зв’язків із материковою частиною України.

Дивіться також: