Революція гідності і протести в Білорусі. Якою була б Україна, якби не війна з Росією?

(Рубрика «Точка зору», спеціально для Крим.Реалії)

Якби не було війни

Порівнювати український протест із білоруським ‒ свідомо програшне заняття. Хоча б тому, що ми всі, так чи інакше, заручники своєї пам'яті. Яка встигла згладити наші спогади про події шестирічної давності. Пов'язала Майдан, анексію Криму та вторгнення на Донбас в єдину безперервну лінію. І ми судимо про події зими 2013 року з нашого 2020-го, наділяючи себе минулих знаннями та мотивами себе нинішніх.

Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 19 лютого 2014 року

Це зараз ми впевнені, що Майдан сам собою був приречений стати точкою розставання з імперією. Що ніяких відносин із Москвою після Небесної сотні бути не могло. Що розрив був неминучий і що дороги України та Росії були приречені розійтися. І сердимося на білорусів за те, що вони не додають до антилукашенківських гасел антиросійські.

Насправді ж точкою розлучення України з Росією став не Майдан. Цією точкою стали Крим і Донбас. Навіть більше, якби Москва в лютому 2014 року обрала іншу модель поведінки ‒ вона могла б домогтися куди більшого, ніж досягла в результаті за допомогою зброї.

Краматорськ, 10 лютого 2015 року. Внаслідок ракетного обстрілу міста з боку російських гібридних сил тоді загинули 15 людей і 15 були поранені

Якби не російське вторгнення, то Україна 2020-го куди більше б нагадувала саму себе зразка 2013-го. Повалення Януковича зовсім не означало одномоментного дрейфу Києва на Захід. Тому що на електоральній карті країни залишалися б усе ті ж люди, які трохи раніше привели його до влади. І їхня ностальгія за СРСР нікуди б не зникла.

Уявіть, що відразу після розстрілу протестувальників Москва визнала б нову владу. Засудила б режим Януковича. Оголосила б, що готова надати безвідсотковий кредит «братній країні». Закликала б сформувати «уряд національного порятунку». В якому, поряд із представниками опозиції, знайшлося б місце для персонажів на кшталт того ж Сергія Тігіпка.

Цілком можливо, що гуманітарні міністерства ритуально вручили б партії «Свобода». А все, що має стосунок до реальних грошей, поділили б між опозицією та політиками «південного сходу». Український президент літав би до Москви на переговори ‒ домовлятися про ціну на газ. А Кремль погоджувався б, вибиваючи собі преференції при приватизації основних українських активів.

На осінніх парламентських виборах пройшли б ребрендинг «регіонали» та потрапили б до парламенту. Донбас і Крим голосують за «своїх» ‒ вони налякані перемогою Майдану й дисципліновано йдуть на виборчі дільниці. Українська еліта, яка прийшла на зміну Януковичу, не бачить сенсу рвати економічні зв'язки з Москвою. Пояснюють це необхідністю подолання кризи.

Москва розмірковує про недоторканність кордонів. Головна подія року ‒ виграна Росією Олімпіада. Кремль обговорює з ЄС умови української угоди про асоціацію. В Європі звучать голоси про необхідність враховувати інтереси Москви. Йосип Кобзон дає концерт в Олімпійському.

У Криму – в розпалі курортний сезон. Місцеві політики вкотре говорять про те, що півострів ‒ міст дружби між Україною та Росією. Кримським татарам демонстративно віддають декілька другорядних посад у кримському уряді.

Волонтерський рух сходить нанівець. Армія продовжує гнити в казармах. Її майно та землі й надалі пускають із молотка. Патріотичні настрої потроху поступаються місцем соціальним ‒ падіння прибутків та курсу гривні турбує людей більше, ніж загиблі учасники протесту.

Ціна на нафту падає, але Росії ‒ країні з невисоким рівнем держборгу ‒ охоче дають кредити на Заході. Санкцій немає. Малайзійський «Боїнг» щасливо долітає до місця призначення. Донбас просить у Києва дотації на вугільну галузь. Росія обговорює із західними столицями стратегію боротьби з еболою та ІДІЛ.

Бойовик російських гібридних сил тримає іграшку, виявлену на місці падіння уламків «Боїнга», збитого російською установкою «Бук», в результаті чого загинуло 298 людей, в тому числі 80 дітей. Донеччина, неподалік села Грабове, 19 липня 2014 року

Більшість жителів України ніколи не чули про Слов'янськ, Іловайськ і Дебальцеве. В Одесу на травневі свята приїжджають туристи. Ігор Гіркін їде на Реконструкційний фестиваль, присвячений сторіччю Першої світової. Київський патріархат продовжує безнадійно мріяти про визнання. Про місце перебування Віктора Януковича нічого не відомо.

Все це ‒ цілком реальний сценарій нашого нещодавнього минулого. Воно могло б статися, якби Москва відреагувала на другий Майдан приблизно так само, як вона відреагувала на перший. Інерція колишньої моделі існування була надто вже сильна ‒ й українські еліти скористалися б будь-якою можливістю не виходити із зони комфорту.

З цієї зони комфорту їх виштовхнула сама Росія. У той момент, коли вирішила, що Майдан ‒ це спецоперація Заходу і найкращим способом реакції на неї буде вторгнення. Якби не російська політика, нинішня Україна значно більше б нагадувала себе колишню. А ті, хто говорив би про загрозу війни ‒ як і раніше вважалися б панікерами та маргіналами.

Саме з цієї причини немає сенсу дорікати сусідам у тому, що їхнє повстання йде проти Лукашенка, а не проти імперії. У нас просто немає на це права. Сім років тому ми були багато в чому на них схожі. Взимку 2013-го український протест був повстанням проти узурпації влади, а в категорію національно-визвольної війни його перевело російське вторгнення.

І якби не анексія Криму ‒ хто знає, якою сьогодні була б Україна?

Павло Казарін –​ оглядач Крим.Реалії

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода