(Рубрика «Точка зору»)
Ігор Харченко
Доля звела мене з Володимиром Василенком на початку 1980-х років. Я був просто студент, а він вже тоді був професор, якому мені вдалося скласти на «відмінно» університетський іспит з міжнародного публічного права.
Він був Учитель, він Знав, від нього йшло сяйво професійної істини.
Другий раз доля звела нас уже на початку 90-х – в бурхливому тоді, воскреслому з радянської летаргії, ще невеличкому, але уже справжньому самостійному українському міністерстві закордонних справ.
Я був ще молодий дипломат середньої ланки, а він був уже Посол і залишався Учителем і Професором.
Так склалося, що нам з Володимиром Андрійовичем у ті насичені державобудівничою роботою роки випало разом вигризати цілу купу дуже важливих, системотворчих проблем в галузі зовнішньої політики.
Григорій Перепелиця, директор інституту зовнішньої політики Дипломатичної Академії при МЗС України і Володимир Василенко, Надзвичайний та Повноважний Посол України, доктор юридичних наук. Після ефіру на Радіо Свобода, Київ, 2008 рік
Десь у середині 90-х, після вирішення спільними зусиллями чергової надважливої задачі, він запропонував мені перейти на «ти». Я сказав йому тоді, що не зможу, що я для цього замолодий, і що він все одно в моїх очах Професор і Учитель, на що мені було коротко заявлено: ми колеги і друзі, тому давай на «ти».
Ніби й неправильно, але якщо вже Учитель називає тебе другом і колегою, то най буде як хоче Учитель. Доля більше не відпускала нас ментально одне від одного, куди б не закинули професійні шляхи.
Володимир Василенко, дипломат, колишній суддя Міжнародного кримінального трибуналу, представник України в Раді ООН із прав людини. Київ, після ефіру на Радіо Свобода. 20 січня 2014 року
Учитель завжди був поруч – хай навіть телефоном, але поруч, готовий підказати, посперечатись по суті якогось незграбно важливого питання, покепкувати над тим, над чим варто і просто потеревенити про цехові справи. І от сьогодні я з жахом зрозумів, що цього щастя – мати поруч Володимира Василенка, навіть телефоном, у мене більше немає.
Біль, нестерпний.
Він жив Україною, на ньому трималася Україна, вона триматиметься на ньому навіть після того, як він пішов у засвіти.
Володимир Василенко у студії Радіо Свобода. Київ, 2012 рік
Але всім нам, хто мав щасливу примху долі знати Володимира Василенка і можливість співпрацювати з ним, а тим паче дружити, від сьогодні буде не вистачати чогось надзвичайно важливого: чути його голос і бачити його живу посмішку.
Україна збідніла. Дуже шкода, що Учитель не дочекався нашої Перемоги, на яку все життя працював.
Ігор Харченко – дипломат, Надзвичайний та Повноважний Посол України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода