Останні дні життя двох предків. Розповідь історика Ігоря Роздобудька

Finita...

Завершуючи свою розповідь про долі близьких мені людей, моїх предків та родичів, які пережили світову війну або загинули, та не менш важкі роки сталінської сваволі, я б хотів насамкінець згадати про останні дні двох найбільш близьких мені предків – дідуся з батьківської та бабусі з материнської лінії – Кирила Роздобудька та Ніни Гребенникової, з роду Остапчук.

Мій дідусь по батьківській лінії – Кирило Якимович Роздобудько (1914–1994)

Дідусь мій був людиною з дуже непростою натурою. Любов до України та правдивість – ось дві найяскравіші риси його характеру. Свою любов до України він зміг прищепити й мені, хлопцю, що народився в Росії, чиї батьки також народилися на російській землі, і який вперше побував в Україні у віці 11 років.

Мій дідусь любив Україну і щиро бажав їй щастя та свободи, та був дуже радий, коли вона нарешті виборола свою незалежність. Мені, малому, в застійні брежнєвські роки, він розповідав і про Голодомор, і про те, як його батько (а мій прадід), зібравшись з друзями на недільне застілля, співали в Березані «Ще не вмерла Україна».

Разом з тим, мій дідусь був і комуністом (з воєнного 1945 року) і навіть вірив у Сталіна. Якось у ньому все це дивно уживалося – сталінізм і мрія про українську незалежність. Думаю, що українство в ньому було корінне, споконвічне, а сталінізм наносний, прищеплений радянською освітою та епохою.

Ще він був дуже ображений на Хрущова, через те, що потрапив до скорочення армії, і молодою, загалом, людиною, залишився без професії, яку свого часу й не обирав – як 1936 року йому було владою наказано йти вчитися у військове училище, так 1963 року (у віці 49 літ) з армії викинуто на пенсію, не давши можливості добрати потрібний стаж та дослужитися до високого офіцерського звання. Тож, мабуть, сталінізм мого дідуся був лише своєрідним відгалуженням його нелюбові до Хрущова, який з культом Сталіна боровся, але, тим не менш, треба визнати, що отрутою сталінських часів був просякнутий і його організм, бо жити в отруйному місці та залишитися неушкодженим, мабуть, неможливо.

Кілька років тому, в районі Москви, де я живу, була створена Алея слави героїв війни 1941–1945 років. На чільному місці цієї алеї, біля самого входу, поставлено портрет Сталіна. В сучасній Росії він стає одним з найголовніших героїв

Як і загалом у Москві, в нашому районі живе багато вихідців з Північного Кавказу, тих народів, що були депортовані з батьківщини в роки сталінських репресій. Кілька разів портрету Сталіна на Алеї видряпували очі. Довелося біля портрету ставити камеру спостереження

Отруєними, думаю, були всі, хто змушені були існувати в сталінській системі, просто більшість нерепресованих, благополучно переживши ті часи, охоче забули про ту підлоту, в якій вони жили і якою дихали, адже жити та існувати в підлі часи, бути закоріненим у цю систему і залишатися не забрудненим її підлотою, здається мені, є неможливим. Але мій дідусь, в усякому разі, був правдивим і не приховував від мене того бруду, в якому змушений був качатися він та йому подібні, аби вижити і не потрапити до розстрільних чи табірних списків. Ось одна з таких розповідей, яку я від нього почув.

Одного разу, у розпал єжовських пошуків «ворогів народу», до мого дідуся, молодого офіцера, що тільки-но закінчив військове училище та вийшов на службу, в офіцерській їдальні під час обіду підсів до столу малознайомий офіцер з іншого відділу, та почав завзято, хоч і тихо, лаяти Сталіна та оці «єжовські чистки». Дідусь відразу зрозумів, що це, скоріш за все, провокація, бо часи давно вже були такі, що навіть друзі мусили між собою такі теми не обговорювати через небезпеку, а тут – незнайома людина... Тож, дідуся перевіряли на лояльність. І він до розмови не вступив, а пересів за інший столик.

Але потім, не спавши цілу ніч, вирішив, що якщо це «перевірка», то мало відмежуватися від провокатора, треба повідомити про цю подію «відповідні органи», простіше кажучи, «донести» на цю незнайому людину, адже за законами сталінської системи, які вони всі добре знали, винний у злочині проти державної влади не тільки той, хто не «відмежувався» від «злочинної» розмови, але й той, хто не доніс про цю розмову – також. Не доніс – значить ти співучасник, доносити треба було дружині на чоловіка, дітям на матір, як і навпаки. Судили ж і засуджували в ті часи «дружину ворога народу», «дітей ворога народу», тобто саме тих, хто не доніс. А хто доніс – той «син за батька не відповідає». І дідусь мій доніс. Бо якщо б він це не зробив, його могли заарештувати за вказівкою того самого «провокатора». Якщо та людина й справді була «провокатором». В усякому разі, того офіцера після доносу мій дідусь більше не бачив.

Радянська система привчала своїх громадян шукати ворога у кожній людині

Донос навіть на близького, вважався вчинком, гідним радянської людини

За недонесення на людину чекала карна відповідальність

А донощик ставав національним героєм (як Павлик Морозов)

Були в житті мого дідуся й інші подібні події, можливо не такі трагічні. Був у нього в військовому училищі друг, німець за національністю. По закінченні училища, друга відправили служити на Далекий Схід, а дідуся залишили у Москві. Довгий час друзі листувалися. Але як розпочалася війна з німцями, дідусь вирішив за краще листування припинити: «Все ж таки німець»! Друг йому кілька разів писав, і дуже ображався, що дідусь йому перестав відповідати. Потім ескадрилью, де той німець служив, перекинули на фронт, і всі льотчики там загинули. Яка була доля того друга – чи поклав він свою голову на фронті, чи, як більшість військовослужбовців Червоної армії німецької національності, відправлений був у вересні 1941 року на «вічне» заслання до Казахстану, я не знаю. А дідусь всю війну прослужив у Москві, в Головному штабі авіації.

Така була система. І таких людей вона виховувала. Але чи багато вихованців цієї системи мали сміливість визнати свої вчинки? Мій дідусь міг. Він мені розповідав. Але завжди і на всі мої зауваження була в нього одна відповідь: «Час такий був». Та хто ж більше винний: ті, хто виживали, чи ті, хто цю систему творили?

У Бога дідусь мій не вірив. І не тільки тому, що був вихованцем атеїстичної радянської системи. Він мав допитливий розум і все в житті бажав дізнатися сам. Тому він бував у церкві, розмовляв зі священниками, намагаючись довідатися про їхню віру як можна більше, і, як розповідав мені: «До віри не прийшов», ніхто не зміг переконати його в тому, що Бог є.

Помирав дідусь важко. Відчував, що життя закінчується і далі нічого немає. Часом навіть хотів поскоріше спинити цей жахливий хід думок. Мені доводилося зрізати в нього з горла стрічку, якою він хотів задушитися, забирати в нього іменний кoртик, яким він хотів заколотися.

Подібний кoртик був у мого дідуся

Дідусь мав міцне серце, і коли йому відмовило вже тіло й розум, і він уже не вставав з ліжка, лише серце продовжувало мірно стукотати та роздмухувати міхи легенів. Так продовжувалося кілька днів. І от, зайшовши до його кімнати в липневу спеку, я побачив, як мухи повзають по його обличчю. Так закінчилося життя.

По іншому покидала цей світ моя інша бабуся, материна мама.

Моя бабуся з материнського боку – Ніна Терентіївна Гребенникова, з дому Остапчук (1922–2007). Світлина зроблена у місті Новозибкові, на Стародубщині

Ми, всією родиною, зібралися біля її ліжка. Вона ще була при розумі, хоч і не розмовляла. Я жадібно шукав її погляд, намагаючись попрощатися. І наші погляди зустрілися. В її очах я не побачив страху. Лише сумну гіркоту. «Ну ось і все» – так я відчитав для себе її останні думки. Finita...

Кінець.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода