«Це як з Росією, наче мої кордони окупували»: Ольга Ярош про людей, які захоплюють вашу територію

Коли твої кордони намагаються завоювати, коли «по-братерськи» нав’язують правила життя, коли дихати стає важко, тоді людина шукає свою зброю. Для сценаристки Ольги Ярош нею став текст. У рамках програми War: inside out вона розповідає про те, як своєчасно знайти сили, щоб назавжди перестати бути «окупованою».

«Як довго вона говорить зі мною по телефону? Вона любить, коли її цькування слухають слухняно, не дихаючи. Я можу зламати її хребет самовпевненості одним лише подихом у слухавку. Достатньо набрати повні легені повітря і томно видихнути». (Ольга Ярош, «Аудіозброя»).

У творі Ольга Ярош не вказує реальний діалог, але передає емоції, які відчувала під час конфлікту

– Мій текст «Аудіозброя» – про складні стосунки з іншою людиною. І хоча моя героїня – це жінка, але коли кожен читає цей твір, то транслює якісь свої проєкції. Для когось це розповідь про маму, для інших – про дружину. Бо тема – з’ясування стосунків телефоном, і тут кожен знаходить «свою війну».

– Це особиста історія?

– Так. Це про мій конфлікт із людиною, яка намагалася завоювати мою територію, перетинала мої кордони. Вона наче з добрими намірами, хвилюється, їй не подобається, що відбувається, намагається щось підказати, але проблеми треба вирішувати саме так, як вона думає. Іншого правильного варіанту не існує.

Це як з Росією, наче окупували мої кордони – нав'язували мені, як краще жити. І цей текст дуже метафоричний. Я не вказую реальний діалог, але передаю емоції: як я намагаюся протистояти, як мені шкода, бо у нас все ж таки були дуже добрі взаємини. Але я розуміла, що це кінець, бо людина перейшла всі вже межі, намагаючись повністю підкорити мене собі. Я поставила крапку на цих стосунках. І людина пропала, наче я клацнула кнопку пульта, вимкнула екран, і цей фільм закінчився.

Ольга Ярош обрала «Письменницький Метод», бо хоче написати і короткий, і повний метр

– Які відчуття були після того, як написали текст про те, що боліло, а потім ще й прочитали його іншим людям?

– Для мене це наче терапія маленька, твоя сповідь. Ти розповідаєш про свій досвід, розумієш, що з такими проблемами стикнулася не лише ти. І я б дуже хотіла, щоб цей текст показав людям, що свої кордони треба захищати, не давати нікому вирішувати за вас, як треба жити, чи нав’язувати свої рішення, свій настрій, свої бажання. Мені досить легко та вільно читався цей текст. Я стала сильнішою і більше цього не допускаю у відношенні до себе.

– Ви – режисерка та сценарист. Навіщо Вам тоді вчитися писати? Адже на такі професії йдуть люди, які вже це вміють робити.

– По-перше, я – початківець, тільки почала свій шлях. Мені було дуже цікаво, а як це писати есе, розповіді, романи. У мене виходять, наприклад, тільки короткі жанри, однак вони цікаві. Загалом це був виклик для мене. Бо сценарій тебе заганяє в обмеження. Ти маєш писати сухо та без емоцій – такий герой, робить те-те-те, каже ось це. Тобто дія, місце події, діалог, може, якийсь мінімальний опис героя. Усе. Ти не можеш писати щось з емоційним забарвленням. А у творі треба занурюватися в почуття, прописувати свої думки – це дуже цікаво. В текстах ти можеш відкрити свою душу.

Сценаристка Ольга Ярош вважає, що суспільству більше до вподоби позитивні фільми, але розповідати треба про все.

– Якщо порівнювати кіно та тексти, які емоції викликають ці різні роботи?

– У мене, у студента, було тільки кілька коротких метрів. Також була реклама та ролики для фірм по роботі в нашому продакшні. Тому про фільми ще зарано казати, але це в планах. І я думаю, одна з причин, чому я обрала цей «Письменницький Метод» – я хочу написати і короткий, і повний метр. Я б хотіла знімати фільми про те, що мені наболіло, про світи, які мені подобаються, зображувати там свою думку, погляди. А тексти – інші.

– Чи є сценарист, стиль якого вам подобається і Ви хочете на нього рівнятися?

– Джон Г’юз. Це творець «Один вдома», «Малюк на прогулянці» тощо. У нього всі фільми теплі та добрі. І вони повністю підкорюють світ і стають класикою.

– Але його стиль не відповідає таким «крикам душі»?

– Так. У цьому і мій особистий парадокс. Я б хотіла знімати фільми позитивні – комедії, ромкоми, кіно для родини. А тексти у мене глибші, емоційніші. Це моя віддушина. Там можна і поплакати, і понити, і покричати, і погорювати. А в фільмах попит зараз на інше. Кажуть, що люди втомилися від негативу, хочуть чогось позитивного, тому фільми мають бути лише з такими нотками радощів. Хоча я вважаю, що треба і про серйозне казати. Не може кіно чи творчість бути окремою бульбашкою від реального світу. Треба писати і про те, що болить та непокоїть суспільство зараз.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу