Людей не словами потрібно заспокоювати, а дати чіткий план дій – «кіборг» Олександр Терещенко

«У багатьох в головах війни бути не може», – каже ветеран Олександр Терещенко. У його житті вона була. Та залишила серйозний слід: при боях за Донецький аеропорт у нього в руках вибухнула граната бойовиків, яку намагався відкинути – повна втрата правої руки та кисті лівої, важкі травми ока, але врятовані життя чотирьох побратимів.

Терещенко – кавалер ордена «За мужність» III ступеня, «Народний Герой України». Він щодня перемагає труднощі, останні два роки працював заступником міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Тепер очолив новостворене управління у справах ветеранів та внутрішньо переміщених осіб Миколаївської міськради. Радіо Донбас.Реалії говорить з Олександром про потенційне вторгнення Росії: чи вважає його реальним? Як слід реагувати? Чи грамотно діє влада?

– Як ви оцінюєте інформаційну політику влади на тлі попереджень західних розвідок про ризик нової атаки Росії?

– Інформаційна складова у нас просідає в багатьох напрямках. В умовах гібридної війни проти нас серйозно працюють інформаційно, потрібно бути проактивним, випереджати ворога – ми ж зазвичай гасимо інформаційні пожежі, а це апріорі програшна позиція. Є намагання змінити ситуацію, але потрібно значно більше уваги.

Чи бояться ветерани нової війни? «Кіборг» Олександр Терещенко

Скажімо, звернення президента, на мою думку, мало б бути раніше, бо до мене постійно звертаються як до ветерана з панікою й питанням, буде війна чи ні. А люди перебувають в такому стані й діляться ним з іншими – це починає переростати часом у панічні настрої. Також звернення гаранта, як на мене, більш нагадувало привітання з Новим роком. Людей не словами потрібно заспокоювати, а дати їм чіткий план дій, він наш верховний головнокомандувач, ми чекаємо від нього чітких планів, як діяти в тій чи іншій ситуації. Я розумію, що не всі речі можуть бути публічними, коли справа стосується оборони, але ж не просто заспокоювати словами «ми підемо смажити шашлики на травневі свята», бо це породжує ще більше страху. Ми ж не діти.

Для ветеранів важливо, де ми за наступу РФ збираємось, хто командир, де отримати зброю, які зайняти позиції, щоб не було хаосу. Не треба боятися говорити про такі речі: чим краще ми будемо готові до найгіршої ситуації, тим менше шансів, що вона відбудеться. Ворог не наважиться напасти на країну, яка готова захищати кожен клаптик своєї землі. А ми постійно боїмося, що вони ж таки нападуть все одно.

– Чи можуть ЗСУ протистояти гіпотетичному великому наступу Росії?

– Я певен, що військові готові. Зараз активно розгортаються бригади територіальної оборони, формується штат навколо якого будуть створюватися додаткові сили опору чи допомоги ЗСУ. Тому я б не сказав, що нічого не робиться. До того ж, ми не можемо показувати, де збираються наші війська. Плюс ми отримуємо багато зброї від наших іноземних партнерів, що також позитивно впливає на стан речей. Усе-таки ми не голіруч будемо воювати.

Можливо, варто було б вже оголосити мобілізацію й сформувати у відповідь свої додаткові сили, але тут мають бути виважені розрахунки, бо це і фінансування, і інші ресурси, з якими не можна гратися. З досвіду моїх побратимів, які перебувають в першому резерві, етап від мобілізації до формування з бригади бойової одиниці проходить за день-два. Коли хлопці були останнього разу на зборах, я з іронією запитував, що вони там роблять. Знав, як у минулому, поки приїхали на полігон, пройшло кілька днів, потім поїли, постріляли й роз’їхались. Зараз за добу-дві всі були одягнені, озброєні, готові й проходили реальні навчання з бойовими завданнями. Тим більше у нас багато хлопців, які вже пройшли війну, не такі, яким був я: автомат, звісно, бачив, але у польових умовах ніколи не був. Зараз зовсім інша армія. Ми сильні, тому що на своїй території, ми готові боротися за нашу землю. На мій погляд, у 2014 ворога – набагато потужнішу державу – зупинили не санкції, а спротив українського народу, якого ніхто не очікував.

БТР-82 армії Росії на навчаннях на полігоні Кузмінський 26 січня 2022 року

– Що думають ветерани й цивільні про можливий наступ Росії?

– Багатьом цивільним не хочеться вірити, що в нас йде війна восьмий рік. Напевно, за багато років після Другої світової люди звикли, що гинути на війні – настільки безглуздо, що цього не може бути апріорі. Їм це не налазить на голову, тим більше, коли твій колишній «брат» вбиває твоїх близьких і намагається навчити жити. Тому у багатьох в головах війни бути не може.

Ветерани розуміють, що вторгнення цілком імовірне, тим більше я живу на Миколаївщині – одному з південних напрямків, який точно фігурує в стратегічних планах ворога. Серед ветеранів немає такої паніки, тому що ми вже проходили війну. Нам аби тільки чітко сказали, де брати зброю, куди йти, що захищати. Цивільні чомусь вважають, що за масового вторгнення по всьому кордону підуть танкові колони, як на Курській дузі, тисячі танків, літаків, але вже не ті часи. Найімовірніше, все буде більш локально: десант, точкові операції, розхитування ситуації всередині, диверсії, мінування, політичні розколи.

– Чи станеться повномасштабне вторгнення, на ваш погляд?

– Складно сказати, буде чи не буде. Я бачу серйозну налаштованість з ультиматумом чи блефом від Росії, вони хочуть поставити питання ребром: Україна більше не має перспективи розвиватися в напрямку НАТО та Європи й повинна стати підконтрольную Росії державою. Безперечно, все залежатиме насамперед від нашої спроможності захищатися, а також підтримки західних партнерів. Чим більша наша оборонна спроможність і демонстрація її в інформаційному просторі, тим менше шансів, що вторгнення відбудеться.

– Наскільки насправді західні партнери можуть вплинути на перебіг подій, чи Україна не сама в цій війні?

– Як вже говорив, у 2014 році не санкції зупинили ворога, а насамперед наша рішучість боротись. Ніхто не прийде за нас воювати, й це потрібно раз і назавжди затямити. Якщо ми будемо готові себе захищати, то і світ надасть нам більше допомоги. А коли ми, як діти в школі: нас образили й ми біжимо до старшого жалітися – безперечно, це викликає тільки іронію.

Максимум, що ми можемо отримати, – зброя, але це зовсім не мало, це вкрай суттєва підтримка. На даному етапі такі реалії. Розраховуємо на себе й не відкидаємо дипломатичну підтримку. Я вважаю, що світ зараз перед вибором: не підтримати Україну – обвалити всю систему безпеки ЄС, перспективи його існування. Якщо світ спокійно прийме те, що одна держава дозволяє собі так поводитись з іншою, далі ефект доміно – Балтія, яку Росія вважає своєю частиною, Східна Європа, яка була сектором впливу СРСР. Весь світ має зрозуміти, що це більше ніж конфлікт РФ та України.

Використання ПТРК NLAW армією Британії на навчаннях восени 2021-го. Цей комплекс один із тих, що передають Україні

– Чи успішно просувається реформа НАТО в Збройних силах, на ваш погляд?

– Мені також хотілося б, щоб цей процес йшов швидше. Воєнна наука, розвиток армії зараз йдуть вже зовсім у іншій площині, але розбудовувати армію під час війни – дуже складно. З одного боку, воювати, з іншого – змінити процес війни, це об’єктивна складність, але вистачає суб’єктивних, наприклад, невідповідальність на місцях. Сучасні види озброєння, автоматизація управління військами, розвиток воєнної науки 0 нам це потрібно розвивати.

– Яке нині ставлення до ветеранів ви відчуваєте в державі?

– Безперечно, були й залишаються різні погляди, особливо на ветеранів із інвалідністю. Дивиться із сумом і дивується, як же людина так живе, як вона ще не наклала на себе руки або «як це із тобою сталося, нещасний бідолаха». Як писав у своїй книзі, кожна людина – передавач: як ти себе подаєш, на якій частоті, так тебе люди й сприймають. Я намагаюсь себе не жаліти й завжди говорю, що свідому йшов на війну та знав можливі наслідки. Я ні про що не шкодую, отримав свої поранення, захищаючи Батьківщину – це для мене честь.

Зараз поваги стало більше: щойно загострюється ситуація, усі відразу повертаються до армії з надією, починаються розуміти, що ми без армії не зможемо. Військовий теж має відповідати високому рівню поваги, який ми хочемо виховати в суспільстві. Тому робота має вестися як із суспільством, так і з військовими.

Після отримання Україною незалежності ми чомусь вирішили, що нам ніхто не загрожує. Росіяни наші брати, США друзі, ми нікому не потрібні – до армії почало формуватися ставлення таке, ніби це п’яте колесо в нашому возі. Нащо нам купа людей, які нічого не роблять, проїдають державні гроші. Багато моїх друзів були змушені звільнятися з армії, бо не могли прогодувати сім’ю. Певен, що тут працював і наш сусід-ворог, який свідомо розвалював ЗСУ. Зараз настав час показати, що армія потрібна суспільству, воно вдячне армії й на випадок війни буде піклуватися про сім’ї військових. Але це має бути система. Тим більше ЗСУ зараз розвиваються так, що армії вкрай потрібні мізки, інтелектуальна еліта, яку ми маємо виховувати.

Менш численна українська армія має свої переваги над російськими військами

Ми ведемо війну, й щомісяця у нас є втрати: звісно, армія не заслуговує на таке ставлення! Мене дратує, коли говорять: от зараз в армії одні заробітчани, вони пішли туди, бо там зарплата. А я питаю: які б гроші вас примусили піти й ризикувати своїм життям? Там постійно йдуть обстріли, працюють снайпери, мінуються поля, скидають бомби. У будь-якому випадку військовий заслуговує на повагу. Безперечно, армія — це зріз суспільства, як будь-яка служба, туди не набирають людей з Марсу, сьогодні ти був на цивільній службі, завтра пішов служити.

– Чи багато ще ваших побратимів із 2014 залишилося на фронті?

– Не так багато, бо, коли я був на фронті, проходила третя хвиля мобілізації, тобто це були переважно мобілізовані хлопці. Деякі поверталися додому та згодом підписували контракт. Думаю, приблизно 5-10 товаришів продовжують служити.

– Чим займаються ваші друзі-ветерани в цивільному житті?

– Багато побратимів не повернулися до роботи, якою займалися до війни. Часом причиною є стан здоров’я, але зазвичай це зміна бачення життя. Війна дає розуміння цінності життя й хочеться займатись тим, до чого лежить душа. Чимало моїх побратимів пішли в державні органи, тому що люди йшли воювати не тільки за незалежність, а хотіли й змін у країні. А війна дала розуміння, що держава це не щось окреме, паралельно існуюче, вона дійсно залежить від нас.

– Чи якісною була державна реабілітація після поранення?

– Не можу скаржитись на відсутність уваги від держави, мені встановили одні з найкращих протезів. Важкість моїх поранень відрізнялася від більшості, тому говорити за всіх не можу, але що стосується протезування це питання наша країна забезпечує на високому рівні. До того ж, у 14-15 роках, яке взагалі було розуміння реабілітації? Війна була неочікуваною, але я був у санаторіях, госпіталях. Важко у нас із інтеграцією ветеранів у суспільство, пристосуванням до життя в нових реаліях. Навчити не просто бути поглиначем соцпільг, а показати, як повноцінно жити. Якщо хлопець втратив руки, навчити його, як обходитися без них, яку роботу освоїти, що робити, аби не відчувати свою меншовартість. Мені довелося самостійно вчитися, як користуватися протезами, обходитися без сторонньої допомоги.

Не скажу, що нічого не робиться. Я пропрацював у міністерстві два роки якраз після його формування й тільки зараз міністерство у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України отримало нормальне відокремлене фінансування. До цього був спадок від державної служби ветеранів, передусім там були програми з соціального захисту. Тому я б не говорив, що міністерство мало спроможність щось робити. Зараз є намагання створити стратегію переходу від військової служби до цивільної. Саме цей перехід вкрай важливий, він просідає і не лише в нашій країні. Сьогодні цим питанням приділяється більше уваги, але конкретних програм поки що немає.

– Чи допомогли вам колись у житті ваші нагороди?

– Я спокійно ставлюсь до нагород, дорожу ними, вони знакові для мене, але суто внутрішньо. Часом ніяково, коли представляють мене й занадто часто про них згадують. У нас багато хлопців, незаслужено забуті, не отримали нагород, бо просто не потрапили в інформаційне поле зору, як я.

Олександр Терещенко звертається до читачів:

– Ми живемо у визначальний період при незалежній Україні, чого не було століттями, цілі покоління боролися й пішли в небуття без перемоги. Мати свою державу дається не кожному. Ми маємо звикнути бути переможцями. За ці століття в нас сформувався комплекс жертви: ми програвали, нас били, ми більше плачемо, горюємо. Я не дуже люблю пісню «Пливе кача», вона вивертає мені душу, й з’являється бажання лягти з померлим. Віддаю перевагу пісні «Там, біля тополі калина росте», вона схожа за сюжетом, але є розуміння за що ти віддаєш життя, який сенс твоєї боротьби. Ми ще не відчуваємо своєї сили, бо восьмий рік стримуємо одну з найпотужніших армій світу. Ми маємо повірити у свою силу й бути готові захищати кожен клаптик своєї землі, тоді ніхто не наважиться нас завойовувати й пхати носа в наші справи.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу