До сотої річниці від дня народження видатного українського письменника Олеся Гончара Радіо Свобода публікує розповідь Віталія Портникова про те, як він познайомився й спілкувався з Гончаром у 1986-му році, а також публікує уривки інтерв'ю, яке за більш ніж тридцять років було опубліковано в Україні всього лише раз – у газеті Дніпропетровського державного університету, якому в 2008-му році було присвоєне ім'я Гончара.
Мій друг Олесь Гончар
Розповідати про знайомство з людиною, яка ще за життя стала класиком і улюбленим письменником мільйонів людей, завжди непросто. Дружба – це саме про письменника, а не про цю людину. Другом може бути Шекспір, Гете, Чапек, але ось тільки ці люди так і залишаться на своїх портретах у книжках і енциклопедіях. А Гончар був нашим сучасником.
Моя вчителька української літератури намагалася захопити нас його останніми романами, і хоча «Собор» усе ще був забороненим і мало кому доступним, навіть у цих, дозволених, романах Гончара були (що не так уже й часто траплялося в тогочасній літературі і особливо у визнаній владою літературі) живі люди. І ще була та дивовижна любов до України, яка, власне, і стала суттю творчості Гончара. Я навіть не скажу – любов до України як до країни. Я скажу – любов до України як до життя.
Однак, незважаючи на такий інтерес до Гончара, про знайомство з ним я й не думав. І причиною тому була дистанція. Та величезна дистанція, яка в тогочасній Україні розділяла людей і все, що було пов'язане з державою. А Гончар, звичайно ж, сприймався частиною держави – найвідоміший український радянський письменник, кандидат у члени ЦК КПРС, Герой і лауреат...
Дистанція ця була не просто радянською, вона була ще й нашою, власною. У Вільнюсі я без будь-яких проблем познайомився з людиною, значимість якої була цілком порівняною зі значимістю Гончара в Україні - Едуардасом Межелайтісом, народним поетом Литви, теж Героєм, депутатом і лауреатом. Я просто дізнався в адресному бюро номер його телефону, зателефонував і попросив про зустріч, тому що хотів порадитися про свою подальшу творчу долю. Але ж я тоді навіть і журналістом ще не був, був просто школярем.
І Межелайтіс мене прийняв, пригостив чаєм, познайомив з дружиною і підбадьорив. Але Гончар! Тим більше, що і в літературних колах його вважали мало не пам'ятником, далеким від звичайних людей, неприступним мешканцем з абсолютно іншого світу. Чи варто й намагатися?
Допоміг випадок. Влітку 1986, чорнобильського, року я, студент відділення журналістики філфаку Дніпропетровського університету, проходив практику в редакції газети «Юрмала». Я сам туди попросився. Це взагалі була перша газета в моєму житті, я почав там друкуватися ще школярем, після дев'ятого класу. І точно знав, що така практика – можливість поспілкуватися з людьми, з якими ніколи не зустрінешся в іншому, «некурортному» житті. І, звичайно, можливість подихати тим повітрям свободи, якого тоді ще просто не було в українських медіа.
У Юрмалі тоді відпочивали відразу два радянських класики: Олесь Гончар і Чингіз Айтматов. Керівник моєї практики запропонував мені поговорити з одним з них. Айтматова я, звичайно, любив, його романами зачитувався. Але сам шанс познайомитися з Гончаром навіть не припускав можливості вибирати. Я вирушив до Будинку творчості письменників у Дубулти, не надто розраховуючи, що мені взагалі підуть назустріч, тому що добре пам'ятав розмови про пам'ятник.
Гончар виявився зовсім іншою людиною. Не думаю, що він хотів давати інтерв'ю. Він взагалі не дуже любив інтерв'ю, тому що разом зі власними думками змушений був вимовляти десятки обов’язкових слів, у які й сам не вірив. Але він побачив схвильованого хлопця, практиканта місцевої газети, який до того ж був з України, з того університету, який закінчив він сам. І він погодився розмовляти.
«Гончар виявився людиною чудовою, м’якою і розумною, інтелігентною і владною, ґрунтовною і спокійною» – записував я в щоденнику ввечері 25 липня 1986 року.
Це, так би мовити, перше враження від інтерв’ю й чаювання з Олесем Терентійовичем, його дружиною Валентиною Данилівною та їхньою онукою Лесею – я був щасливий і гордий, авжеж! І хоча я писав у щоденнику, що хотів би повторення цієї зустрічі, хоча обіцяв листуватися з Олесем Терентійовичем і був радий, що він похвалив мою українську і радив саме українською й писати, я не дуже сподівався на продовження цього знайомства. У моїй пам’яті просто закарбувався образ: красивий сивий чоловік, що годує чайок на балтійському узбережжі. Майже картина.
Те юрмальське інтерв’ю було навіть за перебудовними часами дуже сміливим. Гончар говорив про українську мову і літературу, про наші проблеми з «неперспективністю» мови. У Латвії це надрукували без проблем. В Україні побоялися, кому б я не пропонував тоді цей текст. Погодилася тільки редактор нашої університетської багатотиражки, мій старший товариш Надія Бикова. І в результаті в газети університету, який зараз носить прізвище Гончара, все ж таки є своє інтерв’ю з Гончаром.
Ось найцікавіші цитати з цього інтерв'ю:
ПРО МОВУ
Мова – душа кожної національної культури. Вона раптом здалася комусь «неперспективною». Це нагадує мені відому ситуацію з «неперспективними» селами (до речі, моє рідне село теж було віднесене до цього розряду). А потім нам прийшлося докласти багато зусиль, щоб виправити цю помилку.
ПРО ЧОРНОБИЛЬ
Я не помилюсь, якщо скажу, що ліквідація наслідків аварії на Чорнобильській АЕС продемонструвала силу нашого суспільства. Благородність і здатність до самопожертви. Незрозумілий мені вислів одного з учених, який прозвучав на всю країну з телеекрана:«Наука вимагає жертв». Це не наша філософія.
ПРО МОЛОДЬ
Я не сприймаю молодь, близьку до прагматизму, цинічну молодь, яка віддає багато уваги речам. Молодь, яка не знає життя в атмосфері духовності. Мене приваблює інша молодь, яка саме оцією духовністю дорожить, яка відчуває свою відповідальність за те, що створене віками й приходить у життя з почуттям господаря.
ПРО МОРАЛЬНІСТЬ
Я шукаю еквівалент російському слову «нравственность». На мою думку, українське «моральність» не повністю відповідає тому об'ємному значенню, яке ми вкладаємо в це слово. А саме без цього значення сучасне суспільство буде однобоким, воно буде скочуватися у вузькоматеріальні сфери, і таке суспільство було б убогим суспільством.
ПРО ЛІТЕРАТУРУ
Я не належу до тих, хто принижує здобутки нашої літератури, вдається до безпідставних песимістичних оцінок. Вважаю, що роль сучасної української літератури в суспільстві гідна давнього, з історичними традиціями й знаменними досягненнями письменства. Вважаю роман у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко одним з найсильніших творів вітчизняної літератури.
* * *
Однак життя стрімко змінювалося. Минуло всього три роки, і я, вже студент журфаку Московського університету, почав спілкуватися з Гончаром, народним депутатом СРСР, бо висвітлював для «Молоді України» депутатські з’їзди в радянській столиці. І ось тут відбулося те, за що я Гончару досі безмежно вдячний.
Але в Москві все було набагато важче. Одна з головних подій першого з’їзду – колективне шельмування людини, яку я щиро любив і поважав, – академіка Андрія Сахарова. І це шельмування відбулося за активної участі наших, українських партократів. Я вважав за обов’язок врятувати честь української депутації. Однак що означає думка студента в порівнянні з палкими виступами народних депутатів? І навіть якщо моїми співрозмовниками стануть депутати з Міжрегіональної депутатської групи, – що ж, вони – колеги Сахарова, їхню позицію сприйматимуть як очевидну.
Я вирішив просити про допомогу Гончара. Олесь Терентійович був після хвороби. Ми обидва розуміли, що йому це буде непросто. Що це буде виклик усьому тому середовищу, в якому він існував і яке завжди його мучило. Не буду приховувати, що перед розмовою з Олесем Терентійовичем розмовляв з Валентиною Данилівною.
Розмовляв, щоб зрозуміти, наскільки такий виклик позначиться на його здоров’ї. Але Валентина Данилівна була його янголом-охоронцем і совістю водночас. Вона розуміла, що він має робити. І в результаті Гончар продиктував мені дуже важливі слова на підтримку Сахарова. Текст з’явився в «Молоді України», його відразу ж передрукувала «Літературна Україна», інші прогресивні видання. Він нас тоді врятував від ганьби. І моє професійне сумління також...
Я часто думаю, що мені повезло з юністю. Масштаб людей, поруч з якими я виростав, стає більш зрозумілим тільки з часом – і їхнім сучасникам, і мені самому. І також стає зрозумілим, що дозволяло їм жити і творити: незламна, майже релігійна віра в те, що Україна нездоланна, що зміни невідворотні.
Ось ми стоїмо з Олесем Терентійовичем у холі готелю «Москва». Перед нами – будівля радянського Держплану, за – нами Кремль. Ми в оточенні червоних прапорів, а розмова йде про зміни, наскільки вони є швидкими, чи дочекаємось ми тієї України, про яку говоримо й мріємо. Гончар слухає мене і раптом примружується.
– Якось ми з Миколою Платоновичем ішли на якийсь пленум ЦК компартії України, – говорить він. – Ішли Хрещатиком, обговорювали, що буде на пленумі. І коли проходили повз будівлю Київради, Бажан раптом сказав мені:
Олесю, колись тут буде майоріти наш прапор. Я навряд чи доживу. Але ти ще молодий, ти ще обов’язково побачиш. Те ж саме кажу і вам: ви ще молодий. Ви все ще обов’язково побачите...
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода